Глава 1

КАМІЛА

Приїхавши в офіс тата, я впевненою ходою йду до його кабінету. У приймальні мені назустріч зривається секретарка та перегороджує собою дорогу.

— Каміло Ярославівно, туди не можна. У Ярослава Семеновича нарада... — налякано повідомляє вона. — Це дуже важливо... Шеф просив нікого не впускати.

Я напружено дивлюся на батькову секретарку. Чудово розумію, що вона має на увазі, бо добре знаю, у якій ситуації зараз знаходиться компанія.

— Я в курсі, — відмахуюся на її слова та суворо наказую. — Олено Василівно, відійдіть, мені терміново потрібно до тата.

— Христино Ярославівно, ви не розумієте... — намагається пояснити мені налякана білявка. А я безцеремонно оминаю жінку та йду до кабінету батька. Не знаю, що там за нарада, але одне знаю точно — ці теревені ніяк не допоможуть піднятися компанії з колін.

Впевненою ходою входжу у кабінет і чую, як позаду цокотить підборами секретарка. Раптом зупиняється поперед мене та мимрить щось про те, що не могла мене зупинити. Я холодно та впевнено вітаюся з делегацією, що складається з десяти осіб. Хоча дратує, що погляди цієї делегації зараз прикуті до мене. Ну, це не дивно, адже на мені білий спортивний костюм, кросівки та ще й капюшон на голову одягнений. Мені холодно. І після вчорашнього вечора я плювати хотіла на всі пристойності та етикети. Це все фальшива маска для убогих. Вчора я побачила справжній світ інтелігенції навиворіт.

— Каміло, що трапилося? Чому ти вриваєшся без дозволу? — невдоволено гримить тато, суворо дивлячись на мене. — У мене важлива нарада.

Я нервово ковтаю та, примружившись, пильно дивлюся на батька. Наші погляди зустрічаються. Ми дивимось одне на одного понад хвилину. Він моргає першим і вже лагідніше питає:

— Що трапилося, дитино?

— Зробіть паузу у своїй нараді, Ярославе Семеновичу, — прошу і, зиркнувши на годинник, додаю: — десять-п’ятнадцять хвилин буде достатньо.

— Це так терміново? — уточнює він.

— Дуже! — переконливо запевняю.

Тато оголошує перерву, а я продовжую стояти посеред кабінету, обнявши себе руками. Помічаю, як на мене неоднозначно зиркає батьків менеджер Арсен, але мене він не хвилює. Я знаю, що у нього мутки з донькою секретарки, тож може лише облизатися. І взагалі після вчора мене нудить від протилежної статі.

Залишаємося з татом наодинці, і він просить:

— Присядь, дитино.

— Тат, я ненадовго, — повільно крокую до заклопотаного батька, а тоді, зупинившись біля столу, пильно дивлюся на нього. — Пам’ятаєш, десь через місяць після маминих похоронів ти казав, що Князь готовий співпрацювати з тобою за умови, що я стану йому дружиною?!

Тато весь напружується, кілька разів кліпає і заклопотано дивиться на мене.

— Так, казав... Але ж у тебе стосунки з Кирилом... — розгублено нагадує він.

— Подзвони Князю та скажи, що я згодна, — наче не чую, впевнено заявляю.

— Тобто, згодна? — погляд синіх очей прикипає до мене. — А як же Кирило? Ти ж...

— Тату, ти мене чуєш? — холодно зриваюся. — Я згодна вийти заміж за Князя. Часу для підготовки — тиждень, бо інакше можу передумати. — Перехоплюю подих і так само впевнено продовжую: — Всі зустрічі та обговорення зайві. Ви владнайте все без мене. А я у суботу прийду у весільній сукні, та все як належить нареченій. Мене повідомте про час церемонії, і цього буде достатньо.

— Каміло, дитино, ти робиш помилку, — заклопотано підіймається тато та йде до мене. — Воно того не варте. Максим старший... Як ви жити будете?

Розумію хвилювання тата, але вони зайві. Ловлю його за руку та тихо прошу:

— Тату, нормально будемо жити. Як усі, — зірвано кидаю і цілком серйозно прошу: — Не гай часу. Набирай Князя. І через дрібниці мене не смикайте. Цей тиждень я хочу пожити для себе.

Батько міцно обіймає мене. Я бачу, скільки болю в його очах, але я вдаю незворушність і прошу:

— Тату, телефонуй Князю, я хочу чути, що ти набрав його.

— Доню, ти добре подумала? Це ж на все життя?! — голос найріднішої у світі людини тремтить.

Я знаю, як він хвилюється за мене, але це зайве. Впевнено заглядаю в очі батька.

— Тату, я дуже добре подумала! — холодно запевняю та, звільнившись з його обіймів, подаю йому телефон. — Телефонуй.

Тато бере телефон, а я бачу, як у нього тремтять руки. Мені приємно, що він хвилюється за мене, але ці хвилювання непотрібні. Я вже прийняла рішення, і іншим воно не буде. Про «потім» думати не хочу — нехай це потім просто буде. А я хочу жити в моменті.

Тато, нервуючи, ходить кабінетом. За кілька секунд вітається з Князем та повідомляє, що я дала позитивне рішення на його пропозицію. Передає мої вимоги та замовкає, слухаючи співрозмовника. Я ж відчуваю, як моє тіло тремтить, але я знаю, що не відмовлюся. Хоча не знаю, як буду жити з цим чоловіком, бо різниця у віці в нас двадцять вісім років, але мені байдуже. Не я перша, не я остання. Якось буду жити. Сподіваюся, він зраджувати мені вже не буде та не влаштовуватиме вульгарних розваг, як Кирило. П’ятдесят — вік уже не той.

Не можу оговтатися від вчорашньої побаченої картини. У голові не вкладається, як мій коханий так міг. Тепер розумію його обурення стосовно нашого кохання. Звісно, йому було нудно зі мною одною. Лише тепер розумію його неоднозначні натяки.

Здригаюся від відрази та цих спогадів. Мені противно від цього. Зрозуміти такі розваги для мене важко. Я розумію, у кожного свої таракани в голові, свої запити, але такого мій мозок переварити не може. Те, що я побачила вчора, шокувало мене. А найобразливіше те, що у цих бридких розвагах брав участь мій Кирило. Для мене це не просто зрада — це зневага.

Нервово ковтаю і, проганяючи відразливі спогади, йду до вікна. Втупившись у нього невидющим поглядом, просто стою. Похмуре холодне місто не додає оптимізму, а навпаки ще більше вантажить.

Ніч для мене минула без сну, але і зараз я спати не хочу. У тілі дивні відчуття, напевно, це ще тримає шок від пережитого. Замислившись, я не чула татової розмови. Лише коли він покликав мене, озираюся.