5.

Тепер життя моє розділилося між трьома фронтами: домом, нашою з Зайцевим «комуною» і чубівськими вечорницями.

Вдома я намагався бути тихою тінню, особливо перед батьком, тому переважно проводив дні за працею, або ж йшов у низи, до Дніпра, подалі з його очей. По суботам і неділлям я вирушав на Жовнин, до нашого секретного штабу в хаті діда Самійла: зустрічався з Зайцевим, приймав інформацію від моїх маленьких нишпорок, і, звісно, читав. А у неділю по вечорі я стрімголов летів до моєї милої Бондарівни, бо вже не мислив свого життя без ласкавого погляду її сірих очей.

Розкрилася вона мені, й мов коштовний камінь засяяла новими гранями. Попри весь той сум, що мала в очах від нелегкої своєї долі, наодинці зі мною вона завжди була жвавою й дотепною.

Скільки себе пам'ятала — росла вона без батьків, з однією лише бабою Харитиною. Часто доводилося їм бідувати і навіть голодувати, та все ж, попри тяжку долю і нещастя, що випадали на них, баба її дуже любила, і вона стару теж шанувала. Одначе, коли не спитає вона про свого батька чи матір — баба замовчить миттю і журиться довго потім, й дуже сумно Марійці на душі від того незнання таємниці свого роду. А як трохи підросла дівка, баба Харитина почала мріяти про зятя, щоби хазяїн у хаті нарешті з'явився, й виряджала онуку на вечорниці ледь не щотижня. Залицялися бувало до Марії парубки, такі от як мій Онисько, але вона всім їм відмовляла, бо знала про їхні витівки, і що вони з багатьма дівчатами ходили в навколишніх хуторах. А баба щодня дедалі смутнішала, й приказувала їй зажурено: «от помру я скоро, а ти одна в цілім світі, сиротина, залишишся...». Й гірко плакала від того моя Марусенька, але нічого вдіяти не могла: не бажала за першого-ліпшого нелюба йти.

— А чому ти мене не схотіла спочатку? — питавсь я, коли ми на морозі тулилися одне до одного під нашим тином.

— Так хлопці наші тебе не шанували, й розказували всім дівкам, що ти комунар, і що не годиться нам з такими водитися, — відповідала Марійка, похиливши голову мені на груди.

— А чого ж передумала? — не міг я стримати задоволеної посмішки від усвідомлення того, що врешті-решт завоював її вперте серденько.

— Бо ти не схожий на них... зовсім інакший... — голос її затихав і майже переходив на шепіт, — Ти — порядний, розумний і з якоюсь прихованою таємницею в очах. Можливо це видасться дивним, але в тобі я вперше за все своє життя розгледіла саму себе.

Мене від тих її слів знову і знову кидало в полум'яний жар, кров всередині кипіла і я палко припадав до її тонких вуст, спрагло цілуючи мою кохану. І я вже не міг діждати весни, коли їй виповниться шістнадцять, щоби заслати сватів на втіху старій бабі Харитині.

Новини з Кременчука вселяли надію. Радянська влада знову відвоювала місто у повстанців, й почала міцно закріплюватись в усіх структурах. Зайцев з величезним піднесенням повідомляв мені, що за активної участі Градизької ком.ячейки, становлення радянської влади в містечку фактично відбулося. Нове керівництво ось-ось мало прибути і до Жовнина, щоб офіційно вже зайняти нашу волость. В напруженому очікуванні радикальних змін я дуже нервував і не знаходив собі місця, бо навіть уявити не міг яким чином це все мало відбутися.

Одного грудневого ранку, я саме знаходився у діда Самійла за своїм звичним читанням, коли до хати раптом вбіг схвильований Зайцев. Його очі горіли гарячковим блиском.

— Звершилось, товаришч Маркіан! — він здіймав руки догори, наче в якомусь екстатичному молитовному пориві. — Ми заставили волосного старшину і писаря відректися від своїх повноважень! А усі сільські старости, которі воспротивились становленню нової совєцької власті були немедлєнно казнєни! Тож Жовнин тепер офіційно наш! Чи можете Ви у це повірити, товариш Маркіан?

Я застиг у німому потрясінні: перша кров революції нарешті окропила і наші землі.

— Чи ж Ви не раді цьому, товаришч Маркіан? — майже по-дитячому дивувався Зайцев тій моїй мовчанці.

— Вітаю, товаришу Зайцев! — я підвівся з лави і потис йому руку. — Це наша велика перемога.

— Так-так, товаришч Маркіан, а впереді ше їх небачене множество! — з невичерпним запалом промовляв він, дивлячись мені прямо у вічі.

Однак, попри всю мою непохитну віру в комунізм, я ніяк не міг повною мірою розділили з ним солодкості того блаженного тріумфу. Безліч запитань і сумнівів вихрем закрутилися в моїй голові.

— Та мене дещо турбує, товаришу Зайцев, — почав я здалеку, — скажіть чесно, от Ви на сто відсотків впевнені, що наші селяни вже готові прийняти нову владу?

— Товаришч Маркіан, про що Ви говорите? — обурився він, і радість на його обличчі вмить зникла. — Звичайно що впевнений! Зерна комунізму, що ми посіяли в серцях селян вже буйно сходять на плодючих нивах кременчуччини, а зовсім скоро ми пожнемо цей щедрий урожай з усієї необьятної України!

Він знову непохитно виголошував свої палкі промови, котрі ще декілька років назад справили б на мене якесь враження, але зараз все те видавалося мені безпідставною маячнею. До цього часу я вже перечитав силу-силенну книжок, і достеменно знав, що говорять про більшовицьку владу майже в кожній жовнинській хаті, тому я зовсім не поділяв його ентузіазму і цуценячого захоплення. Мій розум знав, що це лише початок запеклої боротьби, а серце відчувало, що проллються ще моря крові.

— А Ви, товаришч Маркіан, маєте якісь сумніви, щодо новоустановленої совєцької власті? — вкрадливо допитувався Зайцев, і очі його вмить звузились в підозрі. — Уж не помишляєте лі Ви о контрреволюциї?

— Та що Ви! — вмить відсахнувся я, наче був звинувачений у найстрашнішій єресі. Я швидко почав виправдовуватись: — Розумієте, просто знаючи цих людей, мене дуже бентежить висока вірогідність селянських повстань і заворушень.

— Всі антібольшевіцкі елементи будем безпощадно іскорєнять! — голос його зірвався на погрозу, й в злості він гепнув кулаком по столу.

На деякий час між нами запала тиша: поки я впорядковував свої думки, Зайцев — заспокоювався.