1.

Могильний холод казематів лоскітливо біжить мурахами по потилиці. Задушлива підвальна вогкість змією кублиться у легенях, стає кашлем поперек горла; викручує-ломить вона усі кістки. Дмухаю й хукаю на закоцюблі пальці в марних спробах відігріти їх. Піджачину зі штаньми, та й навіть черевики, охоронці жадібно здирали з в'язнів ще на прохідній, залишаючи лише спіднє. А на рідкісні цінні трофеї, на кшталт годинника чи персня, ті сторожові пси і поготів кидалися з голодним, абсолютно диким остервенінням. Одначе, мало хто брав з собою які-небудь коштовності, бо вже з одного лише стуку в двері посеред глупої ночі, кожен із нас знав куди його повезуть. Ну, майже кожен.

Десь з протилежного кутка долинає до мене слабкий протяжний стогін і відразу ж губиться у вируючій какофонії звуків, й безслідно розчиняється в ній. Шумне дихання, схлипи, натужне кахикання десятків осіб луною відбивається від стін тісної камери, куди нас поспіхом заганяли, мов скотину до стійла. Неподалік чутно човгання чиїхось чобіт: взад-вперед, безкінечним лабіринтом коридорів, й десь здалеку, з зачинених кімнат, чи то пак «кабінетів», доносяться пронизливі крики-голосіння, гуркіт падінь й приглушене відлуння пострілів. А прямо наді мною, з труб, що розтяглися по всьому периметру стелі, безперестанно зриваються краплі води, й дзвінко ляпають на голий бетон підлоги. Це — чи не найспокійніший тут акомпанемент людським стражданням.

Ось так і лізе вся ця передсмертна звукова дисгармонія до моєї голови: настирливо, безладно. Аж як на її контрасті — стишене шепотіння поруч. Хтось читає «Отче Наш». Прислухаюся з надзвичайною обережністю, так, ніби боюся одним лише своїм видихом чи порухом обірвати чиюсь чужу передрозстрільну спокуту. Неочікувано ловлю себе на думці, що я б і сам зараз охоче помолився, але от слів ніяк не згадаю, бо вже мабуть років зо двадцять їх не вимовляв. А варто було б...

Щирість і палкість чиєїсь безперестанної молитви трохи заспокоює і мене, не так давно ще ідейного комунара-безбожника; елеєм ллються ті священні слова на моє зранене серце. І хвилює, і розбурхується десь глибоко в душі щось давно забуте, майже втрачене... Як же дивно стає від новизни того почуття!

На якусь мить і страх перед вироком долі вже не здається таким всеосяжним і невідступним. Хоча вирок мій — найжахливіший: смерть. Та зрештою, чи варта коротка безпосередня мить смерті всього того тотального страху, що сковує кожну частину тіла й натягує, мов тятиву, кожен нерв? А чи не мертвий я вже? Бо фатальний вирок долі давно ще підписав собі власноруч: темно-синім чорнилом в партбілеті.

Підбираю під себе босі ноги й лаштуюся долі в кутку, наче безпритульна собацюра: теплим ще боком на холодну й мокру твердь бетону. Щастя, що хоч лляна камізолька на мені залишилась, інакше було б зовсім гірко... Заплющую очі і вслухаюся в ті сакральні молитви, що так спрагло зриваються з чужих вуст. І розпливаються межі незбагненної дійсності, й розривається безперестанна вервечка передсмертних думок з вкрапленнями раптових спогадів. Зараз в цілому світі існує лише ця чужа молитва до бога, якого я давно вже зрікся й забув, але в чию милість мені конче необхідно повірити. Беззастережно і незбагненно. Крапка. Ачей і справді станеться диво?

І коли мені здається, що іскри кволої, крихкої віри знову зачинають жевріти десь глибоко в душі, як чужий провісницький шепіт різко уривається дзвоном ключів у зв'язці наглядача.

Неохоче, зі скреготом, розтуляється зубаста пащека металевих ґратів.

Знову прийшли. А чи по мене цього разу?

— Кононєнко! — різко відлунює в порожнечі довгого коридору.

Зовсім поруч хтось повільно зводиться на ноги і поступово вимальовується в тьмяному світлі ліхтаря кремезна постать. Роззявлена пащека камери випльовує чергову жертву на конвеєр смерті й миттєво затуляється по тому, продовжуючи з кістками і кров'ю пережовувати тих, хто ще залишився. Двоє вартових з рушницями забирають в'язня й копняками женуть його довгим лабіринтом коридору. Куди саме? Ніхто з нас іще не знає — знаємо лише навіщо. Я знов заплющую очі в марних спробах повернутися до попередніх думок й згадати бодай одне з тих одкровень, котрі щойно навідували мене. Та стишеної молитви поруч більше не чути. Значить за провісника божого мені був цей безіменний Кононенко, що первіший од мене пішов стрічати свій вирок.

Помолися й за наші душі, товаришу Кононенко, ачей почує тебе твій Бог і змилується над усіма нами: здригнеться рука ката й оминуть кожного несправедливо засудженого ті вогняні кулі.

Такими думками я проводив незнайомого сусіда по камері на його чорний трибунал. А зовсім скоро, перш ніж я остаточно провалюсь в тривожний напівсон-напівмарення, до вуха долетить приглушене відлуння пострілу. Все ж таки — не оминуть... Спочивай в мирі, товаришу Кононенко.

Не знаю скільки я вже тут сиджу в очікуванні вірної смерти, бо навіть хвилини в цих казематах тягнуться за роки. Не знаю чи день зараз надворі, чи ніч. Потік людей, здається, не зупиняється: забирають одних, аби привести інших. Коридорами-лабіринтами курсують безликі вартові: човгають чобітьми, перемовляються між собою, сиплють матюками, поки сотні понурих в'язнів мовчки чекають своєї долі: померти або... Та ні, не існує для партії ніяких «або». У цьому я остаточно пересвідчився ще влітку тридцять сьомого, коли душними літніми ночами почали зникати цілі сім'ї моїх колег і партійних товаришів. Зникали раптово і назавжди — з архівів, з партійних списків, так, ніби тих людей ніколи і не існувало на землі. Але ж ми, ті, хто не з пліток знав про ці жахи, мовчали в страхові, як вівці, бо розуміли, що коїться щось воістину страшне і попри всякі наші сподівання — не минеться, не закінчиться воно так раптово, як і почалося. Восени, за кілька місяців до фактичного арешту, я вже був цілком певен, що прийдуть і за мною, тож методично гартував у собі непохитність і беззаперечне прийняття вироку долі. А тридцять восьмий я стрів заздалегідь мерцем.