Паровозик

Фізкультура першим уроком на початку вересня – благодать. Микола Ярославович, звісно, поводився, як ненормальний, але наприкінці заняття, після
тридцятихвилинної стройової муштри ми встигали ще з чверть години побігати у футбол. Ярко(прізвисько вчителя) кричав щось, командував, слідкував за грою, він міг помітити порушення з іншого краю стадіону, знаходячись спиною до нас, але навіть не повертав голови, коли на полі розгорався конфлікт, бійка, корпоратив... Його це не бентежило. І ось, цього ж уроку, під кінець напруженого тайму теж почалася легка перепалка між Дімою, моїм добрим другом і Охлопковим чи Охлапковим, чи Обхолопком, я не знаю, як правильно, але він виправляв кожного, хто називав його прізвище. Діма погано грав у футбол, але завжди був чесним, він ніколи не порушував правил, не грав жорстко. Я думаю, він би з більшою радістю посидів на лавочці, ніж бігав за тим придуркуватим м'ячем. Цей Діма ще не встиг стати тим самим Дімою!!! Боргів ще не було, пива теж. Охлопков же грав нормально, в нього щось виходило, красиво й спритно оббігав кожного, відчуваючи м’яч, схрестившись неначе з ним, але він був егоїстичним форвардом, який косо бив і пищав, ніби мандрагора. Ніколи не поважав, хоча, грав добре він…
         —Рудюк, ти мене "костильнув"!!!-пищав Охлопков, який стояв кроки за чотири від Діми.
         —Ти тут і не бігав, Охлопков!-спокійно говорив Діма. У нього тоді вже пробивались і басок, і щетина. Це вже був п'ятий клас.
         —Ти, Рудюк, що, "дібіл"? Я тебе, "дібіла", обводив і ти мене, "дібіл", костильнув, –приводив аргументи Охлопков, –а потім я через тебе, "дібіла", перечепився.
         —Ти, що, здурів, Охлопкове? Ти ще брехатимеш тут?
Діма різко пхнув агресора в груди, змусивши сісти гузном у пилюку, замурзавши брюки. Цей невдаха завжди грав у брюках. Не єдиний, але в очі кидався... Туфлі
замість кедів тут теж присутні. Він казав, що квадратним носком легше навішувати. Зазвичай такі конфлікти на тому і закінчувалися, адже розвиватися їм не давав короткий час на перевдягання. Треба було добігти до роздягальні, пережити все побоїще з вимкненим світлом, потім, по можливості, зібрати всі свої речі і добігти на урок. Ми з Дімою тоді не любили ці бої і як останні боягузи перевдягалися не в роздягальні, а аж біля дверей спортзалу. Зараз соромно це згадувати, але тоді було практично. Плюс у роздягальні досить-таки підсмерджувало незміненими шкарпетками та немитими підлітками. Душу там не було і, якщо школу не закриють, то й не буде.
"Ходіть, дітки, воняйте", – мабуть, так завжди думали всі директори. І, як я вже казав, інцидент давно мав вичерпатися, але раптом Охлопков устав...
—"На рази" після другого уроку! – він був повністю серйозним. Викликавши Діму один на один, круто схрестив руки зі стиснутими кулаками на грудях.
—Після другого їсти,–сказав Діма, – не вийде після другого.
—Тоді після третього! Там теж велика ПЕРЕРЕВА, – вистрілив язиком
Охлопков, – ПЕРЕРВА! Він завжди говорив швидко й постійно плутав букви. Тому, після "первеври" всі засміялися. 
—А ти ще й не вмієш балакать… – пробубнів Діма.
    
Ми перевдяглися й сиділи на українській мові. Я, як і більшість знав, що мій товариш переможе дурну пискляву Мандрагору. Охлопков завжди поводився викликаюче, і завжди за це отримував. Він був дуже й дуже слабким. На дзюдо з нього сміявся навіть тренер іноді, його ставили в пару з дівчатами або з травмованими(з мене, товстуна, тренер теж сміявся). До речі, в п'ятому ж таки класі він говорив, що вже когось трахав. Я вірив!!! Діма сидів біля мене, він якось невпевнено водив ручкою у блокноті. Було видно, що він над чимось думав.
Я зрозумів: думає не про бій. Йому взагалі однаково на той бій. Він вимальовував якісь пістолети і світлові мечі. Виходило гарно, але буденних конкурсів з малювання ми з ним сьогодні не проводили, і якось все більше мовчали. Вчителька української була доброю жіночкою. І не так активно й упевнено проводила свої уроки, як Антоніна Василівна, яка
замінить її через рік. Тому ми займалися кожен своїм. Повернувся Охлопков. Він сидів через три парти спереду, на першій. Але не як відмінник, а як той, хто пробивав гумку стержнем від ручки і їв лінійку. Він повернувся:
         —На наступній перерві! – прошептав він Дімі.
         —Дурню, на наступній їсти, – перебив я.
        —Тоді після третього, – він знову ввімкнув інтелект!
         —ОХЛОПКОВ, ПОВЕРНИСЯ І СЛУХАЙ! А то знову напишеш, як "котався в лімузініку", – втрутилася вчителька!
         —НЕ НАПИШУ, – крикнув відмінник!
         —Бо ручки нема, – сказала вчителька і хитро посміхнулася. Охлопков, бідолаха, хотів показати ручку, але половину вже згриз. Йому стало ніяково. Дімі
це сподобалося, я бачив, як він облизався. «Чого він облизався?» – подумав я.
         На наступній перерві ми ходили на першому поверсі й роздивлялися картини Тараса Шевченка. Сьогодні нас годували якоюсь невідомою кашею з невідомо-чим. Я заборонив Дімі їсти кислий огірок. Це могло завадити метаболізму і погано зіграти з ним в бою. Огірок я забрав собі. Мені можна. З котлетою те саме (товстун знов усіх обдурив!). Чого вже лукавити, я взагалі заборонив Дімі їсти і все з'їв сам. Так само й з Охлопковим. Бій мав бути чесним.
         —Я вже й Святикові сказав, – мужньо сказав Діма мені. 
Святик – це брат Охлопкова. Він теж Ахлопков, і теж чи Ахалабков, чи Охлобков, чи там ще щось. Вони завжди наголошували, що в них різні прізвища. Мені це здавалося дивним. Взагалі, Святик – це цікавий випадок. Будь-які класи були вищими і більшими, ніж він. Я думав, що він ніколи не виросте. Думаю так і досі, давно не бачились же. Він був надто нахабним і задиракуватим, не міг нікого побити, але прекрасно грав у футбол. Він грав і грає в нього так, як я ніколи не бачив ще до чи після. Майстер. Велика повага за це. В роздягальні він теж
нападав на всіх. Ще в нього був дурний блакитний квадратний ранець. І шрам від великої кількості випитого молока. Може й з цицьки, він не уточняв.
         —А він що? – спитав я.
         —Сказав, що не заважатиме, бо Артьом однак поб'є мене.
         —Не поб'є, він бздо, – утішив Діму я.
         —Я йому й сказав: "Це ми ще побачимо". 
         —Та Дііііімон. Він слабак. 
     Наступний урок я не пам'ятаю. Пам'ятаю початок перерви. Діма підносив щоденник на оцінку, складав книги у ранець і ніс його до кабінету перед наступним уроком. Так історично склалося, що всі битви нашої школи гордо проходили за сортиром, названим як знак поваги культури ув’язнених, парашею. Іноді, викликаючи когось помірятися силою, так і казали: "За парашею", хоча могли битись і за двадцять кілометрів від неї. Потім якось змістилися до теплички. Але, попри все, шкільний «М/Ж» лишивсь у моїй пам'яті, як щось справді пов'язане з бойовими мистецтвами, вирішенням стосунків і тестостероном. Сам я ніколи не бився там, адже любив усе почати і закінчити прямо на місці конфлікту! 
Тож, ми з Дімою прийшли туди раніше. Там стояло «кілька тисяч»(чоловік двадцять) народу. Це для того часу багато. Взагалі, про будь-яку бійку чула одразу вся школа, адже всі знали один одного і це добряче розбавляло навчальну
рутину. Охлопков уже красувався в центрі. Бундючний, мов півень, він виписував кола, підіймав руки і чекав на Діму. Дехто вже думав, що Дімко злякався.
         —О, Рудючок. Прийшов-таки "на рази"! Ми вже думали, що ти засцяв! Ха-ха-ха! – Охлопкови засміялися. Його брат був таким маленьким, що навіть у
першому ряду його не було видно. Скошена трава закривала його. 
         —Сам ти "засцяв". Я дошку витирав. – огризнувсь Діма.
         —Так, починайте вже, –крикнув Коля Пагінець. Святик Охлопков ніколи не дивився на нього, бо не міг бачити так високо. Якби Коля випадково на нього плюнув – то, мабуть, розчавив би, але всі старші з ним дружили. Він був, поправді, харизматичним та веселим хлопцем, але про це я дізнавсь уже, коли виріс.
Хлопці ходили колами. Я був радий, що Діма не взяв з собою рюкзака. Дивлячись на білий картузик на його голові і на зелений піджачок, розумів, що в бійці це зайве і треба було скинути їх. Але підказувати Дімі не було часу. Брат Охлопковаа постійно підбурював обох. Він підбадьорював свого брата
і тиснув на Діму. Якби Діма їв, може б у нього вже закрутило давно в животі абопочало нудити, але він не їв. Не їв, бо я йому не дозволив ще на попередній перерві. Охлопков гарно рухався. Не буду брехати, в біса стильно, його стиль мені подобався дуже. Швидкі рухи, постійні приставні кроки, стієчка боксерська. Підборіддя підняте, але руки теж високо. Плюс махали руками хлопчики на
відстані метра один від одного. Діма виглядав кепсько. Відсутність мінімального дитячого досвіду битв проглядалась в кожному його кроці. Він просто ходив. Руки тримав десь на рівні пупа. Можливо, він і захищав пуп від ударів. Стратегія дивна. Але особлива. Він постійно відходив. Охлопков наскакував на нього, але дистанція поки перемагала обох. Мені здавалося, що Охлопков ще й трошки пукав, та просто я хотів так вважати. Тоді це було актуальним зауваженням. Я озирнувся і побачив, що з класу ніхто не прийшов. Тільки Валєрка "циган".
Він теж був на боці Діми. Щодо Діми, як би я не любив його, але тоді він уже нагадував старого діда. І мавпу. Охлопков теж нагадував мавпу, але вжалену. І я нагадував мавпу. Якось мені там усі нагадали мавп. Це було дивно, трохи дико.
*Лясь*. Я відволікся і пропустив, як Обпінякін підскочив і хряснув Діму по руці. Удар по руці дуже неприємний, але не смертельний. Він ніколи ні до чого не призводить. Більше того, це був удар-шмаркля, який влучив випадково. Але Дімі було однаково на випадковість. В момент він завівся. Руки більше не висіли, як старі верби: він підняв їх до ребер. Діма потужно сунув на Охлопкова! Він по черзі, швидко викидав руки вперед-назад. Зелений піджак навіть не сковував його. Він мені нагадував щось, але я не зрозумів, що. Якби тоді за туалетом гучно прозвучало: "ШАНОВНІ ПАСАЖИРИ! ВІД ПЕРШОЇ ПЛАТФОРМИ ВІДПРАВЛЯЄТЬСЯ ПОЇЗД ХАРКІВ-
КИЇВ НА ЧАС ВІДПРАВЛЕННЯ 14:58!!!!!", мені б дійшло! Мій друг нагадував могутній потяг, який був готовий винищити усе, що стане на його шляху. Він потягне тонни вантажу. Це виглядало безкомпромісно. В очах Обпінякіна я побачив острах. Він відходив. *БАБАХ!!!*. Відходив, щоб зробити випад. Прямий! Довгий крос. Дуже грамотно все прорахував! Це був досить-таки хороший удар. З носа Діми потекла рубінова кров. Еритроцити разом із плазмою обливали йому губи. Всі охнули. Чулося тупе "Ого!" Діма глянув на мене, провів язиком по губі і знизав плечима. Час зупинився і бій зупинився. Вирішили, що бій до першої крові. І саме ця перша кров ударила по настрою мого паровоза. В мене в горлі став клубок. Охлопков розвернувся і пішов, натовп проводив переможця. Валєрка "циган" пішов з натовпом. Він забув, чому прийшов... Продзве-
нів дзвінок, Діма витер носа хустинкою і ми пішли на урок.
         —Діма, треба було...
Я не встиг договорити, він повернувся і сказав мені:
         —Пізно, він побив мене.
Мені було сумно. Я хотів підбадьорити свого бродягу, але... Вирішив, що наплету ще гіршого. Діма був невеселий...
         Урок минув, ми ходили і розглядали картини Шевченка...
         —Тара, дай математику скатати! – він сказав це сумно, пішов до портфеля, порпався, витяг книги, не знайшов зошита, – А, зошита немає. Нехай тоді.
Я бачив, що немає не зошита...Немає бажання жити, жахливо, як для п'ятикласника. Далі Діма витяг хліб з маслом. Два шматки, як завжди, один мені, інший йому.
         —На, Тара.
Помітив, що Діма дає мені обидва, один машинально повертаю йому...
         —Не хочу. Їж обидва.
Здавалося, що на цьому скінчиться все. Біда, я теж не хотів бутерброда.
         —Валєрко!-погукав я "цигана", – Будеш?
         —Ооо, буду. – він одразу викинув целофановий пакетик, і на його бруднуватих пучках заблистіло масло.
—Хавай на здоров’я! – побажав я.
Ще ніхто не знав, що через кілька місяців я помщуся за друга!