Розділ 12.3.
Гру скінчено? Як би не так?
Лінторія не звикла здаватися.
Як тільки Паркоріон вийшов, вона скинула з себе захисні закляття аби зберегти хоч залишки сили. Кокон і вихор зникли.
Мало, надто мало сил залишилось. Він примусив її захищатися. Він, вперше за багато століть, налякав її і вона так бездумно втратила стільки енергії.
Та як вона повинна була розрахувати силу, якщо його не втримало на місці навіть закляття Рестони - Руни Стихій? Це що виходить, що він понад природою? Це неможливо. Принаймні так вона думала до сьогоднішньої ночі.
Вона ненавиділа його. І так просто вона не відступиться.
Потрібна сила. Перший ковток. Далі ситуацію можна виправити.
Лінторія відчувала, що чотири Дастанівських бовдура знаходяться десь поруч. От і добре, хлопчики. Її перший ковток буде за ними.
Вона влетіла в господарчий будинок і схопила першого, хто попався під руку. Приглушені чоловіки ще не прийшли до тями і той, кого вона вхопила, а це був Мирон, дивився на неї осоловілими очима. Вона добряче труснула його. Їй потрібен був їхній страх, розпач, страждання, огида, що завгодно тільки не осоловіла тупість. В очах Мирона почало проявлятись розуміння, а разом з тим і жах. Він врешті роздивився, що за потвора перед ним, ухопився за її руку, яка тримала його за шию і йому здалося, що він ухопив труп, що дістали з холодильнику моргу…
О, так, тепер вона відчула як з нього полилися потоки страху. І з інших також. Хвилі страху та розгубленості. Тільки старший серед них не розгубився, хоча боявся як і інші. Та їй цього було замало.
Вона притягнула бійця до себе і поцілувала своїми чорними губами. Присмокталась, як наречена на «гірко». Це було огидно. Анаторій відвернувся до стінки і здригаючись виблював все, що з’їв сьогодні за день.
Мирон задихався від «чорного поцілунку» і від перетиснутого брудно-сірою рукою, з чорними кігтями, горла. Лінторія випила його до кінця і відразу вхопила наступного, Валдіса. Мертве тіло Мирона, полетіло на підлогу.
Астон зміг тремтячими руками дістати пістолет, навів його на потвору і вистрелив чотири рази поспіль. Відьма здригнулася, але не більше того, кулі пролітали скрізь її плоть і впивалися в стінку навпроти. Астон прицілився їй в голову, але схибив і потрапив у Валдіса, якого та тримала перед собою, наче ляльку. Вона відкинула його і пішла на Астона.
Він прицілився в притул, але відьма перехопила пістолет за ствол і міцно тримала.
Астон натиснув на курок. Бойок вдарив по капсулю, порох вибухнув, та затворна рама, яку тримала потвора, не відкинулася назад, випускаючи порохові гази і відкидаючи гільзу. Пістолет розірвало в нього в руці, а разом з тим йому відірвало чотири пальці і пів долоні. Він закричав від болю. Відьма ж при цьому, залишилась неушкодженою. Вона притягла однією рукою Астона до себе, іншою стиснула скалічену долоню.
– Ви слідкували останнім часом за Паркоріоном, – протсрекотала вона. – Викладай все, що про нього знаєш.
– Хто…такий…Паркоріон…? – через біль він ледь вимовляв слова.
Лінторія знову стиснула долоню. Боєць завив.
– Богдан Одноступ… Все що про нього знаєш…Ну ж бо.
Вона трохи притупила йому біль, щоб він зміг зібрати думки до купи.
Він сапнув повітря, щоб почати розповідати.
– Без слів, – перервала вона його. – Думками, прокрути в голові все від самого початку.
Астон почав згадувати все від першого дня стеження.
Лінторія притягнула його майже впритул і вдивлялася сірими страхітливими очима йому у вічі.
Він скрізь біль намагався згадати усі деталі. А разом з тим в голові вертілася думка: « От і все. Я через стільки в житті пройшов, щоб померти в лапах якоїсь потвори».
Лінторія зчитала всі його думки і повернула йому всю потужність відчуття болю. Ще й додала зверху знову стискаючи поранену руку і перехопивши горлянку.
– Це тобі за потвору, хлопчику. Здохнеш в стражданнях.
Він не міг більше ні кричати, ні вити, тільки хрипів, сходячи з розуму від болю і нестачі кисню, аж доки серце не витримало і не перестало битися. Лінторія допила і його.
Залишився ще один, той, що блював біля стінки. Зараз він відповз до дальнього кутка кухні і намагався сховатися за столом-стійкою.
Відьма наблизилась до нього. Той захникав, наче мала дитина, перелякано дивлячись на неї із підлоги.
Лінторія зареготала. Анаторій відвернувся, затулив вуха і заскиглив.
Вона й підняла його, наче малу дитину і вклала на одну руку.
– Не плач, маленький, – сміялася вона. – Може тобі цицьку дати, щоб не скиглив, га, малий?
Той скажено замотав головою в різні боки – ні, тільки не це. Відьма зареготала ще гучніше. Вона відверто бавилась його страхом. Смакувала, як десерт. Як морозиво в вафельному стаканчику, то надлиже, то надкусить.
#4832 в Фентезі
#1558 в Містика/Жахи
фантастичні події, надзвичайні здібності та сила, відьми і чаклунство
Відредаговано: 16.10.2021