Розділ 1.5.

1.5.

  Для порядку, я все ж вирішив пошукати сліди Ліни тут, на місці, і вирушив до того будинку, де ми її знайшли. Вовчий, відчуваючи свою провину,  старався на всю, намагався вхопити її запах і крутився навколо мене не піднімаючи носа від землі.

    На тому місці, де було павутиння, на стежці лежали шматочки гілочки, але самого павутиння не було і нічого від нього не лишилося. Ми пройшли стежину безперешкодно.

     На півшляху з’явилася зграя здичавілих псів. Особин десять. Вовчий насторожився, але від справи не відволікався, вишукував слід. Я зручніше перехопив карабін про всяк випадок, який, майже завжди, носив із собою. Більше нічого не відбулося, ми спокійно добралися до хатини. Я зайшов в середину, ретельно оглянув кімнату, в якій була дівчина…. Але нічого не знайшов. Взагалі. Як і Вовчий. Він винюхав кожен клаптик в хатині і став посеред кімнати. Вигляд в нього був дивакуватий. Одне вухо стирчало, одне повисло, ніздрі носа тремтіли, він нахилив голову і здивованим поглядом озирався навкруги. Схоже, з таким він зіткнувся вперше, щоб не міг вхопити потрібний запах.

     Ой, не проста ти, дівонько. І, боюся, не з проста ти тут з’явилася. Не сталкерські пригоди тебе сюди привели.

      Я вийшов на подвір’я, Вовчий поплівся за мною. Сходити ще на пост цивільної оборони попитати? Схожу. Але навряд чи отримаю відповіді.

      Тієї ночі, ближче до ранку на автотрасу під назвою Старий Шлях - 44 з лісу вийшла дівчина і не поспішаючи пішла по узбіччю в бік міста. 

      На свою біду, по тій же трасі їхали троє молодиків. Один з них, Старко, декілька днів тому придбав автомобіль, потриманий позашляховик, і вже декілька днів підряд, він і ще двоє його друзів ,Єгор та Віктор, каталися по селам, випендрюючись перед місцевими дівчатами.

       –Диви, Старий, – Віктор , що сидів поруч з водієм показав на дорогу. – Діваха якась чеше. Зупиняйся, підберемо.

       Старко пригальмував, виїхав на зустрічну смугу і порівнявся з дівчиною. Відчинив вікно (стеклопідьйомником, крутяк, правда?).

      –Привіт, крихітко,–гукнув він.– Куди прямуєш в таку рань?

      –Пішов на хер,–дівчина навіть не повернула голови.

      –Що…що? – Старий аж заїкнувся від такої нахабності. Єгор позаду заржав.

      –А ну стій, – водій висунувся у вікно і спробував схопити її за рюкзак. Але аж ніяк не очікував того, що станеться далі.

     Дівчина не стала ухилятися, вона просто перехопила його руку і висмикнула його назовні через відкрите вікно, наче пробку із пляшки. Старко ляпнувся на узбіччя, тільки зуби клацнули, машина смикнулася і заглухла.

     Дівчина прямувала собі далі, наче нічого не трапилось. Двоє інших хлопців спочатку оторопіли від несподіванки, потім вискочили із машини.

     –Гей, а ну стій, – Єгор кинувся за нею. Коли наздогнав, вона розвернулася, схопила його за горлянку і пішла в бік авто. Хлопець втратив рівновагу, вона волочила його за собою, тримаючи за шию, ноги бовтались по асфальту, один черевик злетів з ноги і залишився на дорозі..

     Віктор побачив у світлі фар її чорні очі зі скаженим відблиском  і позадкував. Старий так і сидів на узбіччі, по підборіддю, яким він ляпнувся об камінець, текла кров. Дівчина ( та чи дівчина насправді?)  одним ударом ноги у важкому воєнізованому черевику розвалила бампер машини, другим вщент розбила ліву фару. Тільки потім поглянула на хлопця, якого тримала за шию, наче раніше його й не помічала. Той хрипів і хапався за її руку, намагаючись послабити хватку і дихнути повітря. Вона гидливо відкинула його на дорогу. Третій, що ще був цілий, розвернувся і побіг.

     На обрії блиснуло світло зустрічної машини. Безшумно під’їхав новенький чорний електромобіль.  Із-за керма вибрався високий молодий чоловік.

     –Якісь проблеми?– він посміхався.

     –Які в мене можуть бути проблеми? – дівчина обійшла електромобіль, на ходу знімаючи рюкзак. Вкинула його до авто.– Я за кермом. Поїхали.

     Молодик, все так же посміхаючись, оглянув місце пригоди і сів на пасажирське сидіння. Дівчина розвернула авто і поїхала у напрямку зворотному до того, яким авто приїхало.

    –Я знайшла його,–мовила вона, легко керуючи автомобілем однією рукою.

    –І що скажеш?

    –Виглядає повним йолопом. Він нічого про себе не знає. Живе відлюдником в Зоні.

    –То як ми його звідти витягнемо?

    –Він сам до нас вийде….

     Я вийшов до посту цивільної оборони. Вояки ЦО давно вже обладнали його, як стаціонарний пост, біля шлагбауму, що перекривав в’їзну дорогу стояла будівля, збудована з панельних блоків, в якій були всі умови для довгого проживання. По інструкції біля шлагбауму мали чергувати два бійця, але тут надто рідко з’являлися люди, тому чергував один. І то не завжди. Три склади варти змінювали один одного через місяць протягом року. Раз в рік змінювався підрозділ цивільної оборони, тож тут почергово несли службу бійці цивільної оборони з усіх регіонів держави.

      Тих, хто чергував зараз, я знав, вони тут  були вже більше ніж  півроку.