розділ 1.4.

        1.4.      

        Вдома я першим ділом обережно, щоб не зачепити пошкоджену ногу, згрузив свою «ношу» на диван. Ліна оглянулася і кивнула на лампи під стелею.

       – Звідки електрика?– запитала вона.

       – Сонячні батареї, – відповів я, повернувся до Вовчого. Зняв з нього рюкзаки. Рюкзак дівчини поклав біля неї на дивані. Свій на стіл, треба його перепакувати про всяк випадок.– Крім сонячних батарей, пара вітряків і система акумуляторів у підвалі. Влітку вистачає заряду повністю. Взимку доводиться дещо економити.

       Про всяк випадок у підвалі ще стояв дизельний генератор і запас палива.

       Під «економити» я мав на увазі трішки менше користуватися електричними приборами, такими, як водонагрівачі, електрична плита та тому подібне. Відверто кажучи, ще ні разу мені не довелося сидіти вночі зі свічкою з тих пір, як обладнав свою автономну систему постачання електроенергії.

       Так, свого часу я з усією відповідальністю підійшов до будівництва будинку. Вклав немало сили, але тепер в мене були всі умови для комфортного проживання.

      Перший поверх моєї хатини був обладнаний, як кімната-студія: кухня, столовий стіл, робочий стіл, крісло, диван. Камін більше для краси, будинок отоплювався твердопаливним котлом на дровах. Хоча при бажані можна було і камін розтопити коли хочеш. Навіть телевізор висів   на стінці, але також більше для краси, я його майже не дивися. Взагалі не дивився. Більше всього часу я проводив в цій кімнаті. Спальню я собі обладнав на другому поверсі, але туди піднімався тільки спати і то, не завжди, іноді дрімав на дивані. Також на першому поверсі була обладнана ванна кімната і туалет.

       Ліна оглянула кімнату.

       –Нічого в тебе тут, зручно.

       –Почувайся, як вдома.– мовив я, не повертаючись, перепаковував свій рюкзак. Вовчий, звільнившись від ноші, простягнувся на підлозі в улюбленому місці, біля столового стола.

      –То хто ти такий?– запитала дівчина.

      –А ти? – я повернувся і заглянув їй у вічі. Вона відвела погляд. Ну-ну.

      Я закінчив перепаковуватись і виніс із комори все необхідне для того щоб накласти гіпс.

      – Це навіщо? – Ліна спостерігала за моїми діями.

      – Накладемо тобі гіпс.

      – Прямо на рану?

      – З нею нічого не буде. Плівка, якою вкрилася подряпина виконає свою справу і  всмокчеться в шкіру. Перелом у тебе без зміщення, тому можна фіксувати.

     –Ти що, лікар?

     –Можна й так сказати.

     Ліна продовжувала підозріло спостерігати за моїми маніпуляціями.

     –Може краще таки знайдемо автомобіль і я поїду собі в лікарню?

     – Може було б і краще, – відповів я. – Але до автомобіля йти дуже далеко. До найближчого поста бійців цивільної оборони не менше вісімнадцяти кілометрів. Завтра я щось придумаю. А сьогодні краще відпочити. В Зоні і вдень небезпечно ходити, тим більше вночі. Я б хотів дізнатися, як тебе сюди занесло?

    – Тебе це не стосується.

    – Може й так. – Я завершив приготування. – Зараз знімемо тобі шину, а ти знімай черевики і шкарпетки. Краще сама, щоб я не зачепив і не зробив тобі боляче. І закоти штанину до коліна….А що до того, що мене не стосується, то я питаю не просто із цікавості. Намагаюсь зрозуміти, як тобі допомогти. А для цього потрібно володіти якоюсь інформацією. Наприклад, яким шляхом ти сюди потрапила. Може це буде найкоротший шлях повернути тебе.  

    Дівчина не ворухнулася.

    –Я не просила тебе мене рятувати. І не прошу зараз. Давай-но  будемо виходити з того, що ти мене приволік сюди примусом, користуючись нагодою під охороною свого пса.

      Я спокійно спостерігав за нею, отримувати таку вдячність за допомогу мені було не звикати за роки мого життя. Мене цікавила її поведінка. Вона не ховала страху за своєю зухвалістю. Вона дійсно не боялася.

    – То гіпс накладати будемо? – запитав я. – Попереджую, що можеш ускладнити проблему. Потім прийдеться вправляти, а то й робити операцію.

     Вона заперечно хитнула головою, не зводячи з мене погляду. Я зітхнув.

    – Як знаєш.

    Відійшов до вхідних дверей, де стояло взуття. Зняв куртку та взув капці.

    – По перше,– мовив я .– Якби не було потреби, то я б тебе і не рятував. Я б просто не знав, що з тобою відбувається і мені було б начхати. По-друге, я тебе сюди тягнув не під примусом, а тому що зараз тут найбезпечніше для тебе місце. А по третє, я страшено втомився тягати тебе на спині, тому я йду спати, а ти роби, що заманеться. Туалет і ванна там.

    Я дістав із комори милиці (було в мене й таке про всяк випадок) і притулив їх до стінки неподалік дивану.

    – Вовчий спить тут, але він тебе не чіпатиме. Буде спати собі до ранку. Тут ти в безпеці. Спокійної ночі.

     Я повернувся до східців щоб йти в спальню, та Ліна промовила за моєю спиною.