розділ 1.3.

1.3.

      «Сором тобі, друже» – думав я собі. Зі своїм воєнним досвідом і так проґавити пістолет. Розслабився. Не сприйняв того, кого рятуєш, як небезпечного? Скільки потопельників повитягував, знаєш же, що першим чином вони намагаються тебе за собою на дно потягти. 

      Але кого ти обманюєш? Просто сподобалася тобі дівка, от і попався.

      Я поновив в уяві її образ. От вона сидить біля стіни з виставленою вперед пораненою ногою. Каштанове волосся середньої довжини зібране в хвіст, ясний погляд карих очей. І зовсім не переляканий, як мені здалося спочатку. Просто я очікував, що вона буде злякане. Миле обличчя, що не потребує макіяжу, щоб його назвали гарним. Теплий светр під горло. Мілітаризовані штани, темно-сірого кольору. Ну звісно. Тепер мені це зрозуміло, як ясний день. Пістолет в правому кармані на стегні. Я ж трішки нижче рану обробляв і не помітив…Бовдур. Давно жінок не бачив ?

       Пересувалися швидко, ліхтарі скоро мали  погаснути. Ліна вчепилася в мої плечі і міцно притулилася, майже не заважала мені. Все було спокійно. Та коли вже майже добралися до будівлі, Вовчий, що біг попереду, загальмував так зненацька, що я ледь не перечепився через нього. Я завмер, швидко осмислюючи звідки небезпека. Побачив. Стежина, по якій ми рухалися, була перегороджена сріблястим павутинням. Майже непомітним, тільки декілька ниточок відблискували в світлі місяця. Що за лайно? Я такого ще не зустрічав. Павук мутант? Чи щось зовсім інше? Я повільно ступив ближче і придивився своїм загостреним зором. Кожна чарунка павутиння була однакової прямокутної форми. Ні , це точно не павук. Якесь інше породження Зони.

        – Що там?– запитала Ліна.

        – Перегорода якась незрозуміла.– Я ступив кілька кроків назад. Опустився на коліно і підняв гілочку. – Вовчий, позаду.

        Собака зрозумів команду і зайшов мені за спину. Я кинув гілочку в бік павутиння, про всяк випадок прикривши собі очі та дівчині голову рукою. Гілочка повисла, наче сама по собі в повітрі. Нічого не відбувалося. Звичайне павутиння. Я дістав ножа із піхов, щоб розрізати його і рухатися далі. Але тут гілочка осипалася на землю. Рівними шматочками, завдовжки з чарунку кожен.

         Ліна притулилася до мене і насторожено дихала у вухо. Я розвернувся, позаду з᾿явилося таке саме павутиння. Щось загонило нас у пастку.

        –Ось вам здрасьте,–пробурмотів я.– Приїхали.

        Стінки павутиння почали наближатися. Вовчий притулився до ноги. Коли він крутнувся, кінчиком хвоста зачепив одну із стінок «павутиння». Добре що тільки кінчиком, шерсть збрило, як лезом. Я швидко перебирав у голові варіанти рішення. Вихопив із рюкзака на спині у Вовчого газовий балончик з пальником, спробував пропалити павутиння. В ній з᾿явилася діра з сяючими краями, але за секунду вона знову затягнулася. От халепа.  Невже таки попався, та ще й з тим кого рятував?

      –Заплющ очі,– мовила Ліна.

      –Що?

      –Заплющ очі,– вона відпустила мене однією рукою і простягла її вперед. – І будь готовий бігти.

      Я послухався і опустив повіки, а що ще лишалося? Зовні палахнуло. Через повіки пробилося яскраво-синє світло.

     –Вперед. Біжи.

     Ледь розплющивши очі, я швидко зорієнтувався  і рвонув вперед  у отвір в павутинні. Вовчий вискочив за мною. Не зупиняючись, ми подалися далі.

       От тобі і дівчисько. А ти, як виявляється, зовсім не така беззахисна, як  здавалося. Що це ти таке вчинила? Чим стріляла? Явно не з пістолету. І чи стріляла взагалі? Що ще в тебе там приховано, в чудодійних кишенях військових штанів? Сказати, що  я не був здивований? Був, ще й як.

       Хто ж ти така?

       Ну добре, почекай, вдома поговоримо з тобою серйозно на цю тему.

       Мені зненацька стало весело. «Вдома серйозно поговоримо», наче тобі сімейні розбірки якісь…