Розділ 1.1.

1.1.

       Знову мені немає спокою.

       А тільки зібрався повечеряти.

       Вовчий нервував. Десь поруч крутилася зграя здичавілих собак. Вовчий їх не боявся, але не любив страшенно. Колись  він і сам був таким. Вірніше, став би, якби я його не підібрав щеням. І я не помилився з вибором. Вимахав мені до середини стегна, голова, наче у ведмедя, а лапи –  як мій кулак. Справжній вовк, тільки шерсть по спині переважно чорного кольору. Вчився дуже швидко і зараз розуміє мене з пів-слова. А бува і взагалі без слів.

      Я часто з ним розмовляю. Тоді він лягає посеред кімнати, вмощує своє головище на лапи і дивиться на мене з під лоба. Слухає.

       Так, а здичавілих не любить. Нікого не любить, хто входить на його територію. Крім мене, звісно. Я думаю, що це я над ним опікуюсь. А він вважає, що навпаки – це він опікується наді мною.

       Заметався зараз по хаті, підскочив до дверей, стукнув по них лапою, наче каже – «Випускай мене, я з усім розберуся».

       – Заспокійся,– бурмочу у відповідь.– Відпочинь краще. В нас ще справа сьогодні буде.

       Вовчий кинув на мене погляд докору, відійшов від дверей і влігся на підлогу. В кутку, це значить – образився.

       Я вже насипав собі каші, щоб поїсти, але відчуття занепокоєності наростало. Де саме станеться лихо, я ще не знав. Можливо зараз прийдеться бігти, тому їсти не став.

       Так завжди бува. Спочатку з’являється відчуття занепокоєності. Потім прорізаються образи, я вже знаю, що саме станеться, але ще не бачу з ким і де. Згодом з’являється і це розуміння, я бачу в голові, що за біда та з ким, і тоді вже знаю, що саме мені робити. Далі діяти потрібно швидко і рішуче. І не буде мені спокою, доки не доведу справу до кінця, тобто поки той, хто потрапив у халепу, не буде у стовідсотковій безпеці. Можете уявити, як мені було на війнах? Так. Відпочинку не було роками.

       Щоб не втрачати час, я поставив біля дверей свій рюкзак. Робочий, як я його називав. Він заздалегідь був укомплектований усім необхідним майном, від мотузки до аптечки.

       Вовчий відчув мій стан. Здійнявся на ноги, крутнувся по кімнаті і сів біля рюкзака.

       Я вже бачив образи, відчував, що станеться. Дівчина-сталкер заблукала. Відбилася від групи, чи казна чого, залишилась одна, забилася до закинутої хати і сподівається, що зможе там відсидітися до ранку. Поранила собі ногу, не смертельно, але ходити не може. Та то не головне. Головне, що по її сліду йде «британка». І без моєї допомоги, це для неї вірна погибель.

      Знаєте, що таке «британка»?

      Добре, що не знаєте. Уявіть собі британського висловухого кота завбільшки із середню пуму тільки худющого і на пів корпусу довшого. Біс його знає чому, але мутація змінила саме цю породу кішок і саме вони дали мутованих кошенят. Агресивна розплодилась тварюка. По моїм підрахункам в Зоні їх було близько тридцяти п᾿яти особин. На щастя, розмножувалися вони повільно. Проте жили неймовірно довго, як для «котячих» і росли все життя. Правда, на старість, коли досягали неймовірних розмірів, ставали лінивими і неросторопними, пожирали все, що попадалося під лапи, навіть падаль і, врешті, тихо собі подихали. Думаю, що здихали вони саме від голоду, а так би й росли далі, не знаючи віку.

     В Зоні свої закони еволюції.

     За дівчиною йшов ще молодий і сильний екземпляр.  Британки сильно відчували запах крові, наче акули у воді, тож як би дівчина не ховалася, рано чи пізно він її знайде і в неї не залишиться шансів на виживання.

       Я схопився і закинув рюкзак на плечі. Вовчий також скочив і завмер, витягнувшись, як струна, готовий до будь-якої команди.

       Я відчинив двері.

     -  Вперед.

Вовчий кулею вилетів на дорогу.

Добре, що я не встиг повечеряти. Бігти довелося швидко. Британка наближався. Дівчина увімкнула ліхтар, це його трохи затримає, але не надовго. Єдине, чого насправді боїться ця тварюка – це світло зеленого хімічного ліхтаря. Саме зеленого, інші кольори були йому до його кошачого гузна. Чому? Не знаю.

Ліхтар у дівчини був електричний, на батарейках. І не зелений. Кіт  не боявся, але придивлявся. Як тільки світло погасне – він нападе.

Встигаємо. Вовчий летів, як ракета. Я за ним. Біля потрібної нам хати Вовчий відскочив в бік, став у стійку і загарчав. Кіт сидів біля вікна, як біля мишиної норки. Якби він атакував нас відразу, нам би було непереливки. Але кожній живій істоті (навіть мутанту) потрібно якийсь час на оцінку супротивника та прийняття рішення.  Ці долі секунди надали мені змогу вихопити ХДС-ки (хімічне джерело світла) і зломити їх. Три відразу. Але, дідько….Як же довго йде хімічна реакція.

      Кіт напав. Вовчий вступив у бій. Не в лоба, а збоку, інакше в нього б шансів не було. За рахунок своєї скаженої реакції він почав ганяти тварюку, нападаючи то з одного боку, то з іншого. Так лайки заганяють ведмедя. Виснажують, допоки той не впаде. Молодчина, друже, тягни час.

ХДС розгорілися, я жбурнув одну в бік кошари, одну в будинок, де сиділа дівчина, одну залишив у руці.

Тварюка мявкнула так, що якби у вікнах залишилися шибки, то повилітали б, і відскочила метрів на чотири назад.