9

Уже була сьома ранку, але я хотів ще полежати, та потрібно було йти. Містер Володимир уже не спав. Він усе ще сидів біля входу.

За кілька хвилин він почав підніматися і, одним оком кинувши погляд навколо, почав щось записувати. Він писав доволі швидко, тому я й гадки не мав, що саме він пише.

Дівчата теж лежали, але, здається, вони вже не спали. Ранок теж видався надиво холодним. Здавалося, на вулиці близько 16 чи 18 градусів, хоча це вже було 7 червня.

За тридцять хвилин, коли містер Володимир уже закінчив писати, дівчата запитали його, що він пише. Навіть Микита вже прокинувся.

Детектив розповів, що всю ніч обдумував план щодо втечі звідси та порятунку інших. Тому майже пошепки містер Володимир почав розповідати план.

Ми уважно слухали його. Я старався запам'ятати основні деталі цього цікавого плану.

Ось так звучав його план:

— Нам буде потрібна приманка для проникнення в їхню схованку. Далі, якщо приманка спрацює, ми обережно проникнемо всередину, а вже там, унизу, знайдемо точку інтернету. На цьому етапі ми маємо розділитися: одні підуть визволяти інших, а інші знайдуть інтернет і зателефонують поліції. Якщо ми зробимо це все правильно, то все буде добре. Всі зрозуміли? — запитав містер Володимир.

Ми швидко кивнули головами.

— А коли ми будемо це робити? — запитав Микита. — Може, хоч зараз?

— Можна трохи пізніше, бо в нас є все для виконання цього плану, — відповів містер Володимир.

— Я думаю, що краще це зробити зараз, — мовила Еріна.

— Я теж так думаю, — погодилася Вероніка.

— Ну, давайте зробимо це зараз, — мовив детектив.

— До речі, ви теж це чуєте?

Ми прислухалися до звуку, який ішов згори. Він звучав ніби з мегафона:

«Якщо ви не визволите дітей протягом наступної години, то інші й ви також будете приречені на смерть».

— Голос був знайомим. Здається, він належав містерові Михайлу.

— Так, — мовив містер Володимир, дивлячись на закрите обличчя. — Це справді містер Михайло.

Всі були злякані після почутого. На кону було наше життя.

— Ну що ж, думаю, у нас немає вибору, — мовив містер Володимир. — Діємо зараз.

Ми погодилися з пропозицією детектива.

Отже, о восьмій годині ми почали діяти.

Спочатку — приманка. Звісно, ніхто не хотів би бути приманкою, тому довелося використати альтернативу.

— Залишимо мій плащ під деревом, як імітацію мене, — спокійно мовив містер Володимир.

— Це геніально, — мовив я, розуміючи, що це справді може полегшити виконання нашого плану.

Отже, містер Володимир почав знімати свій плащ і пішов до дерева. Він поклав його в горизонтальному положенні.

— А далі що? — запитав Микита.

— Тепер відійдемо на кілька метрів і сховаємося, але так, щоб мене самого видно не було. — відповів містер Володимир.

Пройшло п'ять хвилин, потім десять, уже й двадцять. Уже було 8:27, і тут хтось напав. Але, зрозумівши, що це просто плащ, зразу ж побіг кудись у кущі.

— За ним! — крикнув містер Володимир, схопивши плащ і розмахуючи ним, побіг за злочинцем.

Ми теж побігли доволі швидко і помітили, що той злочинець... здається, це був містер Олекса.

Він швидко відкрив люк і занурився туди вниз.

Містер Володимир, тримаючи люк відкритим, крикнув:

— Ходімо швидше, поки не пізно!

І всі разом ми спустилися в цю темряву.

Тут було наче в якійсь каналізації. Через кожні десять метрів світили білі лампочки.

— Перевіримо інтернет, пошукай, — мовив містер Володимир.

— Немає. Ні, немає, — мовив Микита.

— Ну що ж, тоді йдемо далі, — мовив містер Володимир.

Ми йшли далі вперед саме широкою дорогою, тому що всі інші ходи відходили від інших атракціонів.

Коли ми нарешті дійшли до кінця, то помітили два ходи, які були так само широкі.

— Думаю, тепер можна розділитися, — мовив містер Володимир.

— Так, але як? — запитав я.

— Я і ти підемо в перший, а Микита та Еріна підуть в інший, — сказав містер Володимир.

— Але чи це безпечно? — запитав Микита.

— Думаю, все буде добре. Але якщо бачите їх — втікайте, — мовив містер Володимир. — У вас завдання важливіше, ніж у нас, тому що ви маєте зателефонувати. Не хочу вас просто лякати, але якщо ніхто не дізнається, що ми тут, то це може закінчитися жахливо.

Він на мить замовк.

— Перш за все — порятунок тих, хто залишився, тобто нас. Тому чим швидше зателефонуєте, тим краще. У нас, боюся, дуже мало часу.

— Зараз 8:35, — закінчила Еріна, глянувши на телефон.

— Через двадцять п'ять хвилин... — тихо мовив Микита.

— І ще: якщо зателефонуєте, негайно тікайте звідси, бо якщо ми не впораємося, то... — містер Володимир не договорив.

— Але як ми дізнаємося, в який із тунелів маємо зайти? — запитав Микита.

— Судячи зі звуків, — почав детектив, — більше людей перебуває саме в тунелі справа. Тому ми підемо туди, а ви — в інший бік. Але будьте обережними. Ніхто не може сказати, скільки людей у кожній із кімнат. Треба бути готовими до будь-чого.

На цьому слові ми розділилися.

Чесно кажучи, я хвилювався. Я думав, що це справді кінець. Я був готовий битися, маючи лише власні кулаки.

Ми вже майже звернули й дійшли до кінця, де горіло найбільше світло.

— Влад, — звернувся до мене пошепки детектив, — будь дуже пильним.

— Почекайте... — не встиг доказати я.

Після цього він вказав на праву стінку.

Ми увійшли, і він почав дивитися, чи нікого немає.

— Чисто — мовив той. — Заходьмо.

Ми зайшли.