8

— Ти теж це чуєш? — запитав із шепотом я.

— Так, а що це? — запитав із шепотом Микита.

Потім хтось відтягує за плаща і:

— Буу! — викрикнув хтось.

Треба було бачити цю картину. Я сидів якнайдалі від двох гостей, які наче були весь час над кабіною, а Микита дістав перцевий балончик, готовий вистрелити.

— Це ми! — вигукнула одна з постатей, то була Еріна, а другою — Вероніка.

— Ви чого без світла сидите? — запитала вона.

— Нащо ви так кричите? — запитав я. — Ми вже думали, що то злочинець.

— Та ми ж не спеціально, — мовила Еріна. — Вибачте.

— То що ви хотіли? — запитав Микита.

— Ми подумали, що безпечніше було б тут, тому хотіли попросити, чи можна переночувати у вашій кабіні, — мовила Еріна.

— Надіюсь, ви тільки двоє? — запитав скептично я.

— Ну так, — мовила Вероніка.

— А інші? — запитав я.

— Вони не захотіли, а також ми просто не вмістилися б, — мовила Еріна.

— Микита, що скажеш на це? Ти ж не проти? — запитав я в Микити.

— Та нехай уже, — відповів Микита.

— Ну що ж, тоді я теж не проти, — мов уже я.

— Дякуємо, — мовила Еріна.

А чому ви сиділи без світла? — запитала Вероніка.

— Злочинець. — тихо мовив я.

І ви його боїтесь? — мовила Еріна, заглядаючи через вікно кабіни.

— Ну як сказати… — мовив я.

— Ви ж не думаєте, що ми злочинці? — мовила Еріна.

— У нас є думка, що це хтось із чоловіків, а якщо точніше, містер Олекса. — мовив я.

Вже коли розмова почала потроху затихати, почувся чийсь голос.

— Я відійду в туалет, — це казала Віола разом із Анастасією.

Можете йти, — мовив містер Володимир, — але, може, на всякий випадок, візьміть когось, хто піде з ними. — мовив містер Леонід.

— Тоді підіть ви. Я  вам найбільше довіряю, — мовив містер Володимир.

Отже, вони втрьох прямували до туалету. Це була вже 00:05.

— Захотілося їм у туалет саме в найкращий час для злочину, — мовив я до інших у кабіні.

— І справді, це був доволі чудовий час для злочину, — подумала Еріна.

— Зараз краще бути насторожі, — мовив Микита, — бо причина злочину вже є і, можливо, йде до нього.

Ми дивилися вслід трьом постатям, які йшли все далі й далі, зникаючи в темряві ночі.

— Вірите, все буде добре? — запитала Вероніка.

— Хто знає, може й буде, але більше того, що щось станеться, — мовив я.

— А ви помітили погляд містера Леоніда? — запитав Микита.

— Та ні, а що? — запитав я.

— Він посміхнувся і поклав щось у плащ, — мовив Микита.

— Навряд чи я помітив щось у такій темряві, — мовив я, знизуючи плечима. — А що він поклав?

— Щось доволі довге й тонке, що могло поміститися у плащ, — мовив Микита.

Пройшло хвилин п'ять із того часу, коли троє постатей зникли в темряві.

— Щось нічого не стається, — мовив Микита, дивлячись кудись убік.

Раптом почулися глухі стуки й крики, а ще щось нелюдське.

— Ну що ж, наш час настав, — вигукнули водночас містер Андрій і містер Олекса.

Вони двоє без пояснень просто вилетіли з кабіни й зникли в темряві.

— Заждіть! — кричав їм услід містер Володимир. — Ходімо за ними.

Отже, ми п'ятеро попрямували за іншими.

Ми старалися поспішити й наздогнати злочинців, але коли ми прибігли, уже нікого не було. Але в той момент перед нами постала жахлива картина. Двері туалету були замкнені через ніж, який глибоко вп'явся в деревину.

Містер Володимир постукав у двері, сподіваючись на те, що там хтось є.

— Влад, — звернувся до мене містер Леонід.

— Що? — запитав я.

— Можеш поглянути, чи ззаду немає чисел? — попросив мене той.

Я швидко підбіг до задньої стінки дверей. Там було намальовано тим самим червоним кольором число шість.

— Тут намальовано шість, — відгукнув я, підходячи до інших.

— Цікаво, — продовжив містер Володимир. — Чому шість, а не п'ять?

— Можливо, тому що людина в туалеті? — припустив я.

— Але чому ця людина не відгукується? — здивовано запитала Еріна.

— Можливо, вона непритомна або думає, що на вулиці доволі небезпечно, — додав містер Володимир. — Через ніж вона не зможе вийти.

— Тож дістанемо цей ніж, — запропонував Микита.

— А ніж ми не будемо перевіряти на відбитки пальців? — запитала Вероніка.

— Я думаю, це вже не матиме великого значення, — мовив містер Володимир. — Ми вже знаємо, що всі чоловіки були між собою союзниками. Але чому вони втекли — це вже не має великого значення.

Містер Володимир торкнувся руків'я ножа і дістав його, кинувши далеко в кущі.

— А що робитимемо? — запитав я знічено.

— Нам же потрібно не здатися і якомога швидше знайти точку їхнього інтернету, — мовив містер Володимир.

— Точку інтернету? — перепитав я.

— Так, — підтвердив містер Володимир.

— Але як це зробити? — запитала Еріна.

— Ну, почнімо з того, що весь інтернет — це саме та точка людини, хто ним користується. На мою думку, це десь унизу, — мовив детектив. — Питання інше: як тепер спуститися непоміченими вниз?

— А й справді, як? — запитала Еріна.

— А злочинцями є тільки три чоловіки: містер Лексер, містер Леонід, містер Андрій, чи може ще хтось? — запитала Еріна.

— Хто ж? Але, напевно, так і є. Лише вони мають достатню силу, щоб викрасти й дітей, — мовив містер Володимир.

— Але чи можете ви бути злодієм? — із сумнівом запитав Микита, оцінюючи теперішню ситуацію.

— Навіть будучи співучасником злочину, я не мав би наміру нашкодити вам, — чесно мовив містер Володимир.

— То як і коли ми будемо діяти? — спокійно запитав я.

— Зробімо це десь зранку, — мовив детектив. — Я думаю, що ми вже всі втомилися, а ніч для нас — зовсім не найкращий час. Тож ходімо спати. Завтра вже все зробимо.

Отже, ми пішли до оглядового колеса. Дорогою ми постійно поглядали навколо, чи, бува, немає когось позаду. Ми старалися йти разом.