5

Була сьома година. Уже вечоріло, сонце почало потроху заходити, і жовтогаряче проміння все далі проходило між гілок дерев.

Погода була ідеальною: не жаркою, але й не холодною. Небо давало надію вибратися звідси, хоча я і думав про Діму, адже я був тим, хто останнім його побачив.

Напевно, треба буде підготуватися до наступного викрадення. Хто знає, хто буде наступним? А втім, потрібно бути неймовірно обережними.

«Я маю триматися. Ми зможемо вибратися звідси», — подумав я, дивлячись на сонце, яке, як завжди, світило високо над синім небом.

Я почав розглядати атракціони краще. Майже біля кожного була невелика дерев'яна та різнокольорова кабіна.

Я думав про те, чи справді тут може хтось ховатися. Але якщо і справді може, то це просто неймовірно.

— Влад! — кликали мене хлопці.

— Що? — запитав я в них.

— Іди сюди, — звернувся до мене Артем.

Довелося. Це було щось важливе, але, навіть якщо і не так, це не має значення.

Я швидко підбіг до них і запитав, що сталося.

— Ось, подивись.— звернувся він до мене.

Вони вказали на землю, де на траві лежала сумка Богдана.

— Невже навіть його? — тривожно запитав я.

— Так. Він сказав, що йому хтось дзвонить, тому відійшов, — мовив Артем.

— Але як далеко він відійшов і куди саме? — запитав я у них.

— Ну, він відійшов метрів на двадцять, близько до тієї кабіни, — мовив Микита, показуючи на зелену кабіну біля атракціону «Вихор».

— Але як його сумка опинилася тут? — запитав я, не розуміючи, звідки вона тут.

— Ми самі точно не знаємо, але є думка, що, коли ми вже йшли, щоб сісти на лавку, він ішов за нами, і вже тоді сталося викрадення, — мовив Микита.

— Дуже навіть може бути, — мовив я. — А давайте поглянемо на ту кабіну поближче.

Ми підійшли до неї, і на задній непофарбованій стінці було намальоване число 11 тією самою червоною фарбою.

— І що ж ви думаєте? — звернувся я до Микити й Артема, котрий усе ще дивився на те число.

— Ну, напис було зроблено нещодавно, близько п'яти хвилин тому, — мовив Микита.

— Тоді напис, за логікою, зробили вже після викрадення, — промовив Артем.

— Так, то воно так, але вам не здається дивним, чому ці числа взагалі тут? — мовив я. — Я вже зрозумів: після кожного викрадення злодій залишав число, щоб позначити кількість людей, яка залишилася.

— А, справді! — вигукнув Артем.

— А ви, до речі, помітили, що кожне викрадення було тихим? Тобто ті, кого викрадали, не вигукнули нічого, — звернувся я до них.

— Якщо це вже точно викрадення, — протягнув Микита.

— А що, вбивство хочеш сказати? — запитав я у Микити.

— Може бути, — мовив Микита.

— А тобі здається, що тут немає нічого, що вказувало б на вбивство? — відповів я.

— Думаю, якби це і справді було вбивство, — почав Артем, — то хтось би давно вже крикнув.

— Але ж виходить, якщо ніхто не кричав, то викрадення настільки непомітне, що його просто не бачать. А коли вже помітили, то він, напевно, міг закривати їм роти, — висловив припущення я.

— Це теж може бути, — підтвердив Артем.

— Ходімо детективу та іншим розкажемо.

Ми попрямували протилежною стежкою до інших. Вони стояли навколо, ніби радилися про щось.

— Перепрошую, а щось сталося? — питаю я в них.

— Нажаль, таки сталося, — зніяковіло мовив детектив. — У нас ще одне викрадення.

Він дивився кудись убік, ніби обдумуючи, що робити далі.

— А кого саме? — запитав я.

— Анастасію, — відповів містер Леонід.

— У нас теж погана новина, — відповів Артем.

— Яка? — запитали майже всі.

— Богдана теж нещодавно було викрадено, — мовив Артем із напруженням.

— Нам потрібно розібратися, що тут відбувається, як це сталося, коли і хто, що думає про це, — мовив містер Леонід.

— Тоді, напевно, почнемо з дівчат, — запропонував детектив, дивлячись на них.

— Ну, Анастасія побачила у себе на телефоні повідомлення, яке прийшло їй саме тут, хоча інтернету тут немає, — мовила Віола. — Тому вона сказала, що за кілька секунд повернеться, тільки інтернет зловить. За цей час, а це приблизно менше хвилини, її було викрадено. І ми цього не помітили. І залишилася лише її сумка.

Вона показала нам землю, де лежала сумка Анастасії.

— Добре, дякую вам. Якщо до вас, хлопці, — звернувся містер Володимир, дивлячись на нас.

Ми розповіли йому все, як було, і про наші здогадки.

— Саме числами на стінках він відзначав кількість тих, хто залишився.

— То в такому разі, якщо я підійду до тієї кабіни і погляну на стінку, то там має бути число 10? — запитав містер Леонід.

— Так, саме так, — відповів містер Володимир.

Ми підійшли туди. На одній стінці було намальоване число 10, тільки вже на 20–30 сантиметрів нижче, ніж зазвичай.

— Ви теж це помітили? — запитав загадково містер Володимир.

— Що саме? — перепитав у нього містер Андрій, дивлячись на детектива.

— Число написано набагато нижче, ніж зазвичай, ніби його написала дитина, — поволі мовив детектив.

— А справді, — підтвердив містер Леонід.

— А може бути таке, що серед нас є той злодій? — містично запитав містер Андрій.

— Навіть якщо так, то це буде важко визначити, — мовив містер Володимир.

— Але ж ми можемо це перевірити? — запитав містер Андрій.

— Так, але поки що це потрібно обдумати: як це могло статися, — відповів містер Володимир.

— Отже, ми знаємо, що два викрадення були зроблені нещодавно, у проміжку менше десяти хвилин. Відстань між місцями, де було скоєно викрадення, — близько п'ятдесяти метрів.

Здавалося б, невелика відстань, але детектив на кілька секунд зупинився.

Я точно знав, що його наступні слова змінять багато чого.

— Але?.. — перепитав містер Андрій.

— Для того щоб пройти цю відстань непоміченим та ще й за такий малий проміжок часу, потрібно бути неймовірним злодієм, — мовив детектив. — Але, оскільки тут немає де сховатися, — він помахнув рукою на весь парк розваг, — то залишається думати одне: або він не один, або місце його перебування просто в нас під ногами.