4

Далі до воріт підходила якась дівчина. Вона була неймовірно красивою, мала темне, аж чорне волосся, зростом майже як я, можливо, на три чи п'ять сантиметрів нижча. Вона мала глибокі красиві темні очі, а за віком, може, така сама.

Вона підняла темний квиток із землі і поглянула на парк розваг.

— Добрий день, перепрошую, це не парк розваг? — запитала вона красивим голосом.

Я поглянув на неї. Її краса, мов, захоплювала мій погляд, але мені здалося, що я вже бачив її раніше.

— Добрий день. Так, а ви запрошені сюди? — запитав у неї містер Леонід.

— Так, — мовила вона, дістаючи з сумки щось схоже на телефон, але, навіть якщо це був він, то виглядав дещо інакше. — Ось мені було надіслано повідомлення.

Містер Леонід прочитав його, і він, здається, здивувався.

— Містере Володимире, підійдіть сюди, — мовив містер Леонід.

Детектив уже підійшов і теж поглянув на повідомлення.

Тепер він мовчав, дивлячись кудись у сторону.

Певно, повідомлення там і справді дивне.

Я дивився то на детектива, то на дівчину. Вона очікувально стояла і розглядала парк розваг. Потім її погляд ковзнув на мене. Я, дивившись на неї секунду чи дві, відвів погляд, перейшовши до читання книги.

Я обдумував, що це все може означати.

— А як вас звати? — запитав детектив.

— Мене звуть Еріна, — відповіла та.

— А вас?

— Це містер Леонід, а я — містер Володимир.

— Також, крім нас, як ви можете бачити, ще підлітки.

— Але ви ж не хочете сказати, що у неї квиток містера Михайла? — обережно запитав він у детектива, коли Еріна вже пішла.

— Більше всього, мій любий друже, так і є, — відповів він з якимось сумнівом.

— Але як він знав, що його квиток стане вільним? — запитав містер Леонід.

— Поки що я не можу цього довести, тому не буду зачіпати цю тему. Але згодом я про це ще згадаю, точно згадаю, мій любий друже, — мовив до нього детектив.

Я помітив, що вже зникли містер Олекса, містер Андрій, а також хлопці. Дівчата стояли неподалік, а Еріна сиділа на лавці навпроти мене. Вона виглядала досить спокійно, напевно, вона ще не знає, що тут сталося.

Вона щось дивилася на своєму телефоні, ніби хотіла знайти інформацію про те, що тут відбувається. Але до неї почали підходити інші дівчата. Судячи з розмов, то вона за секунди поладнала з ними, і вони стали подругами.

Еріна вела себе спокійно, стоячи разом з ними, але все ж у ній було щось особливе. Вона точно щось знає.

Через декілька хвилин почувся голос містера Андрія.

— Всі сюди, бігом, погляньте, що сталося! — закричав той до нас усіх.

Ми всі повернули обличчя і почали підходити.

Коли ми дійшли до цього місця, то були дуже здивовані.

На землі лежала панамка Діми. А на кабіні біля атракціона, на одній зі стінок, було написано цифру 12.

— Ця цифра тут була завжди? — перепитав містер Володимир.

— Ні, це хтось нещодавно намалював, — відповів містер Леонід.

Детектив почав ближче розглядати фарбу, якою була намальована ця цифра.

— Як я вже зрозумів, той, хто це намалював, мав на меті відтворити вигляд крові, — промовив неохоче детектив.

— Хтось бачив, як це сталося? — запитав містер Леонід, дивлячись на хлопців.

— Ні, ми навіть і не помітили, — мовив Артем.

— Думаю, тепер це вже не випадковість і втечі тут не було. Це точно, — мовив протяжно детектив. — Отже, я пропоную триматися разом і далеко не відходити.

— Слушна думка, містере Володимире. До речі, як давно ви помітили, що Діма зник? — запитав детектив, дивлячись на них.

— Як тільки ми це помітили, тоді і покликали вас, містере Володимире, — мовив містер Андрій, поглядаючи то на книжку, то на нього.

— Можливо, крім нас, тут є ще хтось, — загадково та моторошно мовив містер Володимир.

— Тобто, ви хочете сказати... — недоговорив містер Андрій.

— Так, тут є ще злодій, — наказав він. — Але хто знає, може, він серед нас.

Коли він це казав, був повернутий в іншу сторону, думаючи про щось інше.

— Перепрошую, а щось сталося? — запитав містер Олекса, подивившись зі сторони, протилежної від одного з атракціонів.

— Сталося викрадення, — мовив містер Андрій.

— Викрадення? Але як? Коли це сталося? — запитав знервовано сторож.

— Ми майже нічого не знаємо про це, але потрібно бути насторожі, — промовив містер Леонід до нього.

— До речі, а чому б нам не вийти звідси? — запитав містер Володимир, дивлячись у сторону входу.

— Ну тоді вийдемо звідси, — мовив містер Леонід.

Ми почали наближатися до входу, але він був зачинений, а на ньому висів замок.

— Не хочу вас лякати, але ми, здається, потрапили в пастку, — мовив містер Володимир.

— Але ж вони були відчинені, — мовив містер Леонід.

— Ви праві, були, — відповів містер Володимир.

— То що ми робитимемо? — запитав містер Андрій.

— Містере Олексо, чи не були б ви люб'язні зателефонувати поліції? — мовив детектив до нього.

— Так, зараз, секундочку, — мовив містер Олекса, дістаючи свій телефон. — Все це неможливо, зв'язку немає.

— Здається, ми справді в пастці, — мовив критично містер Леонід.

— Але ж звідси можна якось вибратися, чи не так? — запитав з надією містер Андрій.

Але ніхто не відповів.

Усі стояли в очікуванні. Я думав, що, навіть якщо є спосіб вибратися, то поки що ми не уявляємо, що це за спосіб.

Я поглянув на інших хлопців — вони були здивованими. Богдан і Артем про щось жартували. Тим часом дівчата стояли здивовано і налякано.

Здавалося, Еріна не розуміла, що тут діється. Вона розпитувала дівчат про те, що тут відбувається. Але навіть так вона виглядала доволі спокійно.

— Увага всім! — повідомив голосно містер Леонід. — Поки ми в пастці, ми не можемо вибратися звідси, тому є велика ймовірність, що сьогодні ми ночуватимемо тут. До ранку потрібно подбати, щоб усі були на місці та щоб нікого не вкрали, бо вже містера Михайла та Діму було викрадено. І хто знає, що з ними трапилося.