2

Усі почали ходити туди-сюди — куди хотіли. Хлопці вже придумали, куди можна сходити спочатку. Тут були різноманітні атракціони. Тут були качелі, тир, каруселі, оглядове колесо, машинки, екстремальні качелі під гострим кутом, батути, лабіринти. Ну чого тут тільки не було.

Я б не хотів йти навіть на половину з цих атракціонів, оскільки знав, що вони страшні. До того ж, крім нас, там нікого не було.

Хлопці побігли зразу на екстремальні качелі. Я тим часом волів просто спостерігати.

Я поглянув на інших. Дівчата, а саме Вероніка, Віола, Анастасія, пішли на веселі гірки. Ну, це вони так називалися. Я б сказав, що від таких гірок штани будуть повні радості.

— Влад, ти йдеш? — запитав у мене Микита.

— Та ні, я на інший якийсь піду, напевно, — мовив я.

— Та давай з нами, — вмовляв мене Микита.

— Е, ні, — відповів я.

Я оглянув усе далі. Тут на карусель сів детектив Володимир, читаючи якусь книгу. Це виглядало дещо дивно, бо каруселька була для дітей.

Щодо інших, то містер Михайло пішов із завідувачем до оглядового колеса.

«Хороший вибір», — подумав я собі і теж пішов разом за ними.

Вони були самі двоє, а я запитав, чи можна теж покататись. Вони не заперечували.

Хлопці тим часом уже летіли на тих качелях  десь на двадцять метрів над землею, але вони не кричали від страху.

— Влад, тут класно! — кричав мені Микита.

Я поглянув туди і помахав йому.

Далі до мене підбігли дівчата, які теж хотіли на оглядове колесо. Я сів собі з краю, а вони — біля мене. Збоку від мене сиділа Вероніка, навпроти — Анастасія з Віолою. Я дивився собі в бік, на небо, не хотів нічого їм казати.

— А чому ти не пішов з хлопцями? — запитала Анастасія.

Я поглянув на неї і мовив:

— Мені і тут добре.

Тут я декілька секунд подумав і запитав:

— До речі, а як ви отримали квитки? — мовив я до них, дивлячись на всіх трьох.

Анастасія дістала свій квиток і промовила:

— Він лежав під лавкою в парку.

Я почав думати, чим це пов'язано.

— Я знайшла його на вулиці, — мовила Вероніка. — У сумці.

— А тобі не здається дивним те, як він туди потрапив? — запитав я.

— Хтось підкинув, певно, — мовила Вероніка.

— Але все ж, — почала Віола, — це звучить дуже дивно.

— А ти, до речі, як отримала квиток? — запитав я у неї.

— У телефоні було його фото, — промовила вона.

— І вам це нічого не каже? — запитав я в них.

— Та ні, просто випадково, — мовила Анастасія.

— А як ти отримав квиток? — запитала Віола.

— У книзі з бібліотеки, — мовив я.

— Звучить дивно, — мовила Вероніка.

— До речі, а ви Діму не бачили? — запитав я.

— Та де ми маємо його тут бачити? — запитала Анастасія.

— По-моєму, здається, що він кудись пішов.

Наша кабіна вже дісталася донизу, і ми вийшли з неї.

— Але куди він міг вийти, якщо ворота закриті? — запитав я.

Але вони не відповіли.

Нарешті Микита, Артем, Богдан спустилися з качель.

— А ви Діму не бачили? — запитав я у них.

— Та ні, — мовив Богдан. — Та й так йому треба. Нам і без нього, бачиш, як добре.

Я ніколи не міг зрозуміти ворожості Богдана до Діми.

Але я пішов до шатер, де були тир, дартс та інше, і тут я побачив Діму.

— О, Влад, — мовив він. — Я попав в яблучко. Тут дуже круто.

— Навіщо ти відійшов від усіх? — запитав я у нього.

— Та не хочу бути біля того Богдана, — мовив він.

— Навряд чи це хороший привід, щоб зникати незрозуміло куди, — мовив я до нього.

— Він має рацію, — промовив містер Володимир до Діми. — Тут дійсно не найкраще місце, щоб розділятися.

Уже було пів на п'яту, але всі ще розважались.

До нас уже підходив містер Леонід.

— Оглянув навколо, а ви не бачили містера Олексу? — запитав тоді.

До речі, охоронця також не було.

— Можливо, — почав позаду містер Михайло, — пішов на якусь станцію, може.

— Буде, — мовив до нього містер Леонід. — А ви, діти, вам тут подобається? — звернувся він до нас із Дімою.

Ми відповіли, що так.

— Діма, а ходімо на веселі гірки? — запитав я у нього.

— А йдемо, — відповів він.

Ми попрямували туди, а за нами — Микита, Богдан, Артем. Ми сіли всі разом. Отож, оскільки місць в одному вагончику було лише два, то я сидів з Дімою, Микита — з Артемом, а Богдан — сам.

Ми почали набирати швидкість, вітер куйовдив нам волосся, а швидкість була неймовірною. Ми вже об'їжджали четверте коло, і тут я запитав про квитки.

— А як ви отримали ваші квитки? — звернувся я до них.

— Мій лежав у мене в чохлі від телефону, — почав Микита. — Але я не знаю, як він там опинився.

— Я знайшов у собаки на нашийнику, — мовив Артем.— А у цього, — він показав на Богдана, — взагалі у волоссі.

— Але все це дуже дивно. Вам так не здається? — запитав я у них.

— А як Діма отримав квиток? — запитав Артем.

— Не повірите, — почав Діма.

Ми всі поглянули на нього.

— Я знайшов його за портретом кота на стіні, — мовив він.

Ми всі почали сміятися, бо ми точно не очікували такого.

— А ти, Влад, як ти отримав свій квиток? — запитав Артем.

— Ну, я ходив сьогодні в бібліотеку, щоб узяти новий детектив. Прогорнувши до середини книги, я побачив там цей квиток, — відповів я. — Але це, певно, якось пов'язано з нами.

— Як саме? — запитав Микита.

— Я знайшов у книжці, що це вказує на те, що я читаю. Ти знайшов у чохлі від телефона. Це вказує на те, що ти сидиш у телефоні. Артем знайшов у нашийнику, бо у нього є собака. А Богдан — у волоссі, бо, певне, воно дуже велике, щоб вмістити квиток. А Діма знайшов за портретом, тому що саме з ним він і пов'язаний.

— А до речі, так, — кивнув Артем, — усе це якось пов'язано.

— А тепер головне питання: як це сталося? — промовив я.