Одного сонячного ранку, коли вже була чверть на десяту, я встав з ліжка, забуваючи про дивний сон, котрий залишив лише картинки в пам'яті. Я був радий сонячній погоді, адже, як я люблю казати, гарна погода — запорука гарного дня. Ранок був пречудовим, я зміг добре поспати та відпочити, швидко вмитися і прочитати книгу. «О, треба піти в бібліотеку», — подумав я собі. Отож, об одинадцятій я вийшов з дому і попрямував до бібліотеки, щоб взяти новий детектив. Для мене фантастики й детективи були набагато цікавішими. Інтрига, страх, постійні думки, спокій розслідувачів, багато частинок, які потрібно скласти разом, щоб отримати розв'язок.
Я вже зайшов у те приміщення бібліотеки, де сиділи бібліотекарі.
— Добрий день, — вітаюсь я перед входом.
— Добрий день, — відповідають вони мені.
Я підходжу до стола і запитую про книгу. За якихось десять секунд мені дають доволі старий та пошарпаний детектив, якого, здається, брали разів із тридцяти, якнайменше. Отож я вийшов, сказавши: «До побачення».
Вже на вулиці я почав оглядати доволі цікавий детектив. Збоку він був склеєний скотчем, а сторінки були вкрай занедбані життям. Я почав гортати сторінки, як я це любив робити перед читанням. Щоб побачити, наскільки великий текст та скільки сторінок. На диво, їх було тут близько чотирьохсот. А на одній зі сторінок я помітив щось схоже на закладку для книги. Я швидко переглянув туди й побачив щось схоже на квиток. Він був чорного кольору із золотими деталями на ньому та літерами. З одного боку там був дуже цікавий напис, який мене трохи насторожив: «Один квиток, один шанс». А на протилежному — «16 година, парк розваг, 06.06.26». Це були дата, час та місце. Найбільше, що мене здивувало, — це саме дата 06.06.26. Забагато тут шісток, подумав я, почав згадувати, де знаходиться цей парк розваг. Перше, що спало мені на думку, — це парк імені Тараса Шевченка. Цей парк знаходився саме в Рівному, недалеко від Покровського собору. Правда, щось я сумнівався щодо того, чи це може бути парком атракціонів. Я ще раз поглянув на квиток і помітив ледь-ледь видний напис: «Нікому ні слова». Звучить страшно й моторошно, подумав я. Але насправді це звучало як якийсь жарт. «Може, зателефоную Микиті», — подумав я собі. І тоді я розказав Микиті про квиток, а також про деталі, написані на ньому. На щастя, Микита мав що сказати з цього приводу.
— Здається, не один ти отримав квиток, — мовив Микита.
Я поглянув на нього і здивовано спитав:
— Ти теж його отримав?
Микита кивнув і розказав, що, коли хотів взяти гроші з чохла телефону, то помітив там темний квиток із золотими деталями.
— То думаєш, що це в парку Тараса Шевченка? — питає Микита в мене.
— Так, але це моє припущення, — мовлю я.
— То що робитимемо?
— Ну, можна спробувати піти до парку, саме до атракціонів, — мовив Микита.
— Чудово, — мовлю я.
— То де зустрінемося? — запитав я.
— Ну, можна в дворі о 15:30, — відповів Микита.
Тому ми згодилися і закінчили телефонну розмову.
Я ще довго думав про той квиток, але тим часом читав цей старий пошарпаний детектив. Я любив читати те, що мені подобалося. Я любив, напевно, все, що мені до вподоби.
Мені було чотирнадцять років, а звали мене просто Влад. А ще я взагалі не любив школу. Я її не любив, я її ненавидів. Хоча, якщо однокласники й шукали найрозумнішого хлопця в класі, то зразу всі погляди були на мене.
Відмінники — це просто ті, хто хотіли мати найвищі оцінки. Звісно, я теж хотів мати такі оцінки, і для цього старався і стараюся щосили. Але не все пройшло так гладко. Я зрозумів ще дещо: крім класичних двієчників та відмінників, є ще генії. Це ті, які вчаться заради себе, а не оцінок. Це мудрі люди, які не намагаються ствердитися лише оцінками. Вони не пихаті й не підступні. Це ті, хто прийшли з метою чітко здобувати знання. Це ті, хто заслуговують на десятки, на сотні похвальних листів.
Щодо мене, то я і справді хороший у деяких сферах, але в інших — не дуже. Я любив писати щось таке цікаве, що й самому колись прочитати захочеться. Я часто багато мислю, аналізую здебільшого деталі, поводжуся тихо та спокійно.
Я поглянув на годинник, уже було чверть на четверту. Я почав потрохи збиратися. Я взяв із собою воду, телефон, ключі, книгу. Цього мені вистачить на день.
Тут я помітив верхню поличку, де стояв розчин хлоргексидину, і подумав узяти його з собою. А ще, якщо знадобиться, — промайнула мені думка.
Далі я зателефонував Микиті.
— То ми виходимо? — запитав я у нього.
— Так, але зараз голову посушу і вийду.
— Ну, добре, — мовив я.
Він часто мив голову, якщо не через день, то щодня. Довелося почекати. Уже рівно о п'ятнадцятій тридцять я вийшов на вулицю, попрямувавши до двору. Я сів на лавку біля Микитиного під'їзду, оглядаючи розквітлі дерева навколо. Пролетіло ще з десяток хвилин, поки Микита вийшов.
— Ну то що, ходімо? — запитав у мене Микита.
— Ну, не пройшло і десяти хвилин, — мовив я з іронією до нього.
— Ну, я ще воду набирав, — почав виправдовуватися Микита.
— До речі, сьогодні доволі чудова погода, — мовив я до Микити. — Не дуже жарко, але й не зовсім холодно.
— Це точно, — погодився Микита.
За п'ятнадцять хвилин ми вже дійшли до бічного входу в парк. Він був справді великим. Дерева тут красиві, а яких тут тільки дерев не було: і дуби, і сосни, і клени, і верби, і берези.
Ми йшли тепер до парку розваг, де мали бути різноманітні атракціони. Дійшовши туди, ми поглянули на... Огороджений парканом із колючим дротом. Раніше тут такого не було, помітив я.
— Ні, колючого дроту тут і справді раніше не було, — сказав Микита.
На паркані була вивіска. «Тринадцять особливих рідкісних квитків. Кожен має шанс спробувати все на цілий день і ніч. Показуй квиток і розважайся, скільки хочеш».
— Звучить заманливо, — промовив стишено я до Микити.