Текст

Опів на третю ночі мені не спиться. Досі у денному одязі, у зручних бавовняних штанах та червоній кофтині, проходжу повз нерозстелене ліжко та рушаю на вулицю. Рипить стара відкрита тераса; я рухаюсь обережніше, щоб не розбудити мешканців квартири навпроти — моїх тітку та дядька.

Наш будинок — сосновий одноповерховий, стоїть на високих деревʼяних стовпах у глибині лісу. Із висоти тераси вдивляюсь у небо, темне й глибоке, намальоване засмученим митцем; у невиразні лінії корчастих яблунь і трави, що витягується довкола; відчуваю дотик теплого вітру. У серці саду чекає невеликий цвинтар, освітлений місячним рогом. Дивно мати на подвірʼї цвинтар, та я звикла до цього.

Силою бажання перелітаю донизу та опиняюсь серед сріблястих могил, зарослих брунатними кущами рожі, що гниють. На одній з ділянок лежить відкрита гранітна труна, в труні — дівоча скульптура мого зросту. У дівчини бліде, лялькове лице та коротке чорне волосся. Цей памʼятник щоразу вражає мене. Наче невидима тінь робить небіжчицю не до кінця камʼяною, а вираз обличчя — трохи скаженим.

Я стаю недалеко від нього, навмисне думаю про решту могил. Майже не помічаю, як стає моторошно, аж під ребрами лоскоче холодок. Кожний цвинтар має свій характер, та більшість з них — меланхолійні вдень, а вночі з жагою прагнуть висмоктати твої спокій, здоровий глузд і те, що від них залишиться.

Отже, час забиратися додому, ноги у зручних штанях несуть мене хутко-хутко. Здається, ось-ось повстане з ложа камʼяна дівчина, вчепиться в мої руки і не відпустить. Та небіжчиця не рухається, лише бʼються об моє тіло листя рожі, що помирає.

Через декілька кроків маленький цвинтар лишається позаду. У гарному настрої рухаюсь вологою травою, стежу, як її мʼяко штовхає вітер. Наближаюсь до сусідського паркану, надзвичайно освітленого. За ним — десяток індиків, великих, чорних, вони випинають широкі груди, трясуть яскравими червоними підборіддями. Дивно, адже я ніколи не бачила, щоб їх випускали о цій порі. Гомін пташиних голосів нагадує зіпсовану платівку, що крутиться нескінченно і швидко, нескінченно швидко. Що довше слухаю, тим більше хочеться втекти.

Хтось легко торкається мого плеча. Наступної миті забуваю про птахів, адже бачу перед собою хлопця, їхнього власника, та сповнююся легкою радістю. Сусід розповідає, що й до нього не прийшов сон. Натомість вони з сестрою планують завітати до мене й не лягати спати, аж поки не зійде сонце.

Нічого не трапиться, якщо проведу час з друзями. Тож я, що якраз збиралась поспати, погоджуюся.

Сусід обіцяє повернутись через декілька хвилин, тільки-но покличе сестру. Щойно він зникає, я забігаю довгими деревʼяними сходами на терасу. Двері до родичів трохи відчинені, і на мить бачу, як тітка та дядько безтурботно сплять у металевому ліжку. І знову рипить підлога — це я крадуся до власних дверей і зникаю за ними.

Моя маленька затишна квартира зустрічає теплом. Поспіхом прибираю засушені трави, затемнені банки та колби з книжкових полиць і ховаю їх у численні ящики робочого стола, змітаю крихти обіду з крісел та дивану, вмикаю чайник. Знаходжу ще не відкрите печиво, варення та рожеві яблука, накриваю невеликий стіл.

Минає пʼять хвилин, десять, пʼятнадцять, а гостей нема. Здається чекаю дарма, із сумом та жалем сідаю біля вікна в улюблене крісло. Аж ось він — тихенький стук у двері, і сусід із сусідкою, брат та сестра, вбрані в однакові спортивні костюми пастельно-синього кольору, заходять до середини. Розвеселена, жартую з їхнього одягу; ми невимушено сміємось утрьох, та зненацька гострій біль підкошує мене, наче серпом.

Я усвідомлюю, що їх давно вже нема. Як нема і цього будинку, і тітки та дядька, що знали мене від народження, і яблуневого саду, і старого кладовища. Як нема і мене. Це лише спогади покійної відьми, людська туга за тим, що колись любила.

Усе те, чим я жила й чого торкалась, усі ті, кому допомагала й шкодила, — все перетворилось на труху. І сила, та невелика сила, якою володіла, сила, здавалось, невичерпна, розчинилась у Всесвіті. Ось чого були варті мої клопоти та пристрасті!

Ще трішки — і зійде сонце. Я неначе знову відчую, як рідкі промені торкаються моєї шкіри і змушують розплющити очі, неначе знову почую перші співи птахів.

Це все буде, але не сьогодні. Я дуже втомлена і хочу тільки спати…

Я повернусь сюди завтра, обовʼязково повернусь завтра опів на третю ночі, як поверталась учора і позавчора, як повертаюсь багато місяців поспіль, багато років і десятиліть. Можливо, одного разу мені пощастить зустрітись із сонцем, а поки я буду спати.