Розділ 52. Я кохаю цей прекрасний світ!

Теренцій переглянувся з Тоні. В повітрі зависло відчуття, що «чудове місце», про яке вона каже, — це зовсім не ця брудна майстерня, а той простір всередині її власної голови, де вона щойно відчинила двері, які Антоніо так старанно тримав замкненими.
Теренцій зітхнув і, не знайшовши що відповісти, просто сперся на спинку сусіднього порожнього стільця. Він бачив, як на білому шовку її сукні розпливається сіра пляма від розчинника, схожа на нерівну тінь.
— Вона права, Антоніо, — нарешті тихо промовив він, нахилившись до друга. — Вона вже не тут. І ти її звідси не витягнеш, навіть якщо силоміць посадиш у карету. Вона вже почала... розбиратися.
Антоніо нічого не відповів. Він лише міцніше стиснув пальцями край свого хиткого ослінчика, дивлячись, як Аріаднині тонкі пальці знову тягнуться до вугілля. Теренцій, відчуваючи, що ситуація в майстерні хилиться до неминучого розриву, вирішив діяти рішуче. Він зробив крок ближче, перекриваючи їй огляд на натурника, і м’яко покликав:
— Арі, голубонько. А розкажи мені, як ти взагалі наважилась завітати в це місце? Аріадна повільно підвела погляд. У її очах, ще затуманених творчим трансом, на мить промайнуло впізнання. 
— Ох, друже мій Теренцію... — її голос звучав відсторонено, наче вона говорила крізь сон. — Я не знаю, як зможу віддячити тобі...
— Мені? — здивувався він, відчувши, як Антоніо за його спиною напружився, немов звір перед стрибком.
— Тобі! Тобі! — вона нарешті випустила пензель, і той глухо впав на дерев'яну підлогу. — Ти ж бо став тим місточком між мною та Геленор, яка і закохала мене в живопис. Чи є щось, що б я могла для тебе зробити? Як дякувати тобі? О, і Геленор... Я мушу зробити їй бодай якийсь дарунок... Бодай щось...
Теренцій відчув, як напруга в кімнаті досягла критичної точки. Він бачив благальний, сповнений відчаю погляд Антоніо, і зрозумів: ще хвилину — і Тоні зірветься.
— Голубонько... — м’яко, майже по-батьківськи перебив її Теренцій. — Ти питаєш, що можеш для мене зробити? Власне, є дещо...
— Слухаю, — Аріадна подалася вперед, готова виконати будь-яке прохання, аби лише її не виривали зі світу кольорів та тіней.
— Я був би неосяжно вдячний, якби ти нині зробила паузу, та відправилась разом з Антоніо додому, — він говорив рівно, не даючи їй шансу заперечити. — Тобі треба покращити свій зовнішній вигляд. Сукня тепер геть пропала... І тобі треба перепочинок. Надто багато вражень нині для твого юного серденька...
 Вона замовкла, і в майстерні запала тиша, яку порушувало лише потріскування свічки на столі в кутку.
Аріадна дивилася на Теренція, але її погляд, здавалося, проходив крізь нього, блукаючи десь у глибині її власного свідомості. На її обличчі, ще кілька секунд тому палаючому від натхнення, з'явився вираз глибокої задуми.
Вона повільно опустила руку з вугіллям і подивилася на свої чорні від порошку пальці. Цей бруд, який ще мить тому здавався їй найдорожчою прикрасою, раптом став знаком, що нагадує про реальність — про сукню, про суспільні умовності, про відчай в очах Антоніо, який вона, нарешті, помітила.
Теренцій стояв перед нею, його очі, сповнені тривоги, не відпускали її погляд. Він не просив, він благав, ховаючи це благання за маскою ввічливості. Вона розуміла: він дає їй єдиний можливий шанс вийти з цієї гри з гідністю.
Аріадна повернула голову й подивилася на Антоніо.
Його світлий костюм і відчайдушно стиснуті руки, що ледь трималися за хиткий ослінчик, дисонансом відбивалися на тлі цієї темної, брудної майстерні.
Вона побачила в його очах не тільки біль, але й певну братерсько-сестринську любов, яка боїться втратити її назавжди.
Вона зрозуміла, що її бунт, хоч і необхідний, міг би завдати йому непоправної рани.
Її розум переміг серце.
Вона відчула, як магія трансу розсіюється, залишаючи по собі гіркий присмак реальності. Її «чудове місце», про яке вона говорила, все ще було там, у глибині її уяви, але тепер вона знала, що двері до нього вже відкриті, і ніхто не зможе їх замкнути.
Арі  не зрадила мистецтво, вона просто вирішила пограти за правилами, щоб потім мати змогу змінити їх назавжди.
Аріадна глибоко вдихнула, вбираючи в себе запах фарби, пилу та тіла, а потім випустила повітря, посміхнувшись Теренцію куточками вуст.
— Добре, друже мій Теренцію, — її голос звучав спокійно і твердо, в ньому більше не було відстороненості, — я погоджуюся з тобою. Мені дійсно час перепочити.
Вона повільно підвелася, відчуваючи, як затекли ноги, і її білосніжна сукня, тепер заплямована сірими слідами вугілля та розчинника, зашелестіла по дерев'яній підлозі, наче крила метелика, що покидає свій кокон.
Арі кинула останній, швидкий, але сповнений обіцянки, погляд на незакінчений етюд П'єра, а потім повернулася до Антоніо. 
— Тоні, — сказала вона, подаючи йому руку, — ходімо.
Антоніо мовчки схопився за її руку, стискаючи її так міцно, ніби боявся, що вона розчиниться в повітрі.
У його погляді читалося нескінченне полегшення, яке швидко змінилося тривогою. Він підвівся, і разом вони попрямували до виходу з майстерні.
Нарешті...
Вони залишили позаду важкі двері й повільними, майже нечутними кроками спустилися вузькими напівтемними сходами академії вниз.
Мовчання між ними було щільним, майже осяжним, наповненим відлунням щойно пережитої бурі.
Лише опинившись надворі, під прохолодним вечірнім повітрям Парижа, Антоніо нарешті наважився порушити цю важку тишу. Його голос тремтів:
— Арі, голубонько... Ти впевнена? Господи, я раніше ніколи... Я ніколи раніше не бачив тебе в такому стані... Набога, ти завше була ніби буря, але нині... Той вогонь в твоїх очах... Ти здавалася...
Він затнувся. Останнє слово зривалося з його пересохлих губ і потонуло у вечірньому шумі вулиці.
— ...хтивою, — вимовив він геть пошепки, боячись і самому чути це, та ще й з власних вуст.
Аріадна різко зупинилася, обернувшись до нього. Її погляд був спокійним і пронизливим.
— Тоні! Тоні, любий друже Тоні! Не обманюй себе! Я була живою! Живою, а не хтивою. Живою, і закоханою.
— Закоханою?! — в голосі Антоніо звучав непідробний переляк.
— Закоханою! Тоні, я закохалася! В життя, в мистецтво... Я кохаю цей прекрасний світ!