Розділ 49. ... як ураган, який раптом почав розраховувати траєкторію кожного уламка.

Садиба Теренція була тим самим острівцем старого світу, який відчайдушно намагався вдати, ніби паризький бруд, заколоти та передчуття великих потрясінь його не стосуються. Розташована за кілька десятків кілометрів від столиці, вона ховалася за високим кам'яним муром, густо порослим плющем, що в цей час року нагадував поплутані сіті. Тут повітря було зовсім іншим — прохолодним, настояним на запахах вологої хвої та солодкуватого диму від каміна, який, здавалося, ніколи не згасав у вітальні. 
Всередині панувала та особлива тиша, яку можна зустріти лише в будинках з багатою і деколи не завжди чистою історією.Важкі дубові балки на стелі, здавалося, вбирали в себе кожен випадковий звук, роблячи кроки служниць майже нечутними, а шелест жіночих суконь — примарним. Світло тут не було золотистим і зухвалим, як у закладі Валлері; воно було приглушеним, бурштиновим, наче просіяним крізь густий мед.
У великій вітальні, де зараз залишилися лише двоє чоловіків, кожен предмет мав своє законне місце. Старі карти на стінах, потемнілі від часу корінці книг у шафах та масивне крісло, в якому Антоніо намагався знайти спокій — усе це створювало ілюзію непорушності. Але ця ілюзія була крихкою. За широким дубовим столом, що бачив ще діда Теренція, тепер витала напруга, яку не міг розвіяти навіть м’який відблиск вогню на стінах.
Теренцій сидів на червоній канапі, колір якої в напівмороці здавався зловісним - наче запечена кров, що проступила крізь тканину. Він повільно провів долонею по дубовій поверхні столу, відчуваючи кожну щілину в дереві. Це був жест людини, яка перевіряє міцність своєї фортеці перед облогою.
— Знаєш, Тоні, — нарешті вимовив він, не піднімаючи очей, — цей будинок завжди вмів берегти таємниці. Але зараз мені здається, що навіть ці стіни починають втомлюватися від того, що ми в них ховаємо. 
Він нарешті підвів погляд на друга. В очах Теренція не було страху, але була та сама «аптекарська» зосередженість, про яку він сам нещодавно думав.
— Ти приїхав сказати, що Лісі повернулася до своїх старих ігор? Чи ти боїшся, що цього разу вона витягне на світло не лише імена, а й те, що , як я гадаю, ми несвідомо так старанно закопували під корінням пам'яті про Аріадну?Антоніо не відповів одразу. Він витягнув із кишені срібний портсигар, але не відкрив його, а лише почав крутити в пальцях, спостерігаючи за тим, як відблиски каміна танцюють на гравіюванні. Це був старий предмет, свідок тих самих років, коли Париж здавався їм не полем битви, а ігровим майданчиком.
Теренцій не зводив очей з вогню, а Антоніо продовжував нервово перебирати пальцями гравіювання на сріблі. Тиша між ними стала настільки густою, що її, здавалося, можна було розрізати ножем.
Антоніо нарешті перестав крутити портсигар і підвів погляд на друга. Його очі в напівтемряві вітальні здавалися двома темними проваллями.
— Отже, Лісі? — голос Тоні прозвучав глухо, майже запитально. — Ти теж дійшов до цього висновку?
Теренцій не поворухнувся. Він продовжував вивчати тріщини на дубовій стільниці, наче там була накреслена карта їхнього спільного майбутнього.
— Ти мені скажи...? — відгукнувся він, не піднімаючи голови.
— Я не певен... — Антоніо важко зітхнув, і ці слова далися йому з видимим зусиллям. — Теренцію, я вже взагалі ні в чому не маю певності... На Бога, деколи мені починає здаватися, що я не зовсім в собі, і взагалі, чи я це?
Теренцій нарешті відірвав руку від столу і повільно відкинувся на червоний оксамит канапи.
— ... І навіть по смерті Арі досі має змогу так на тебе впливати... Дивовижно... — у його словах почулася тонка, ледь вловима іронія, за якою ховався власний біль.
— Вона вплинула не лише на мене, і тобі це відомо, — різко кинув Антоніо, відчуваючи, як звична напруга знову стискає горло.
— Ой, мовчи... — Теренцій втомлено заплющив очі. — Як згадаю ті слова Геленор...
— Біля собору? — Тоні миттєво підхопив цю нитку, наче вона була єдиним, що пов'язувало їх із реальністю.
— Так...
— І справді... Ті її слова справили враження... Хоча Арі б не погодилась зі мною.
— Так, — Теренцій ледь помітно кивнув, — Демур була переконана в ораторських талантах моєї дружини ще задовго до того, як вони дали про себе знати самій Геленор.
— Хіба не фантастично?
— Направду, ні. Цього і слід було очікувати...
— Як вона тоді сказала? — Антоніо подався вперед, ігноруючи портсигар, що залишився лежати на коліні.
— Біля собору? Хм... Дослівно б пригадати...
— Та хоч своїми словами...
— Хм... — Теренцій витримав довгу паузу, наче виловлював з пам'яті гостре лезо. — Вона подивилася на Арі, потім на нас із тобою, і сказала це так просто, наче констатувала діагноз. Вона сказала: «Аріадна не живе у цьому світі, Антоніо. Вона його шиє. Вона просто бере нитки ваших життів і переплітає їх у таку канву, яка їй зручна саме зараз. І найгірше те, що ви самі підставляєте їй свої горлянки, аби вона зробила з вас ще один красивий вузол у своєму всесвіті».
Антоніо здригнувся. Ця фраза — по-мистецьки чесна, суха і позбавлена будь-яких прикрас — пройшла крізь нього, наче розпечена спиця.
— Вона... Геленор геніальна, — Антоніо нарешті підніс цигарку до губ, але так і не припалив. — Вона ще тоді дійшла висновку, що Аріадна — майстриня вплітання ниток наших доль у власну канву всесвіту саме за такою схемою вишивки, яку вона собі її зобразила. Ну скажи, хіба не фантастично? Твоя дружина просто геніальна. Навіть лячно трохи... 
Теренцій мовчав. Він повільно провів пальцем по краю стільниці, наче зрізав невидиму нерівність.
Його погляд пом’якшав, ставши майже ностальгічним, хоча в ньому все ще відчувалася гіркота чоловіка, що намагався втримати в руках вогонь. 
— Лячно? Імовірно... — почав він, нарешті піднявши очі на Антоніо. — Проблема геніальності Геленор полягає в тому ж, в чому і проблема помилкового вибору Арі.
Антоніо завмер із незапаленим сірником. 
— Прошу?
— Вони обидві — фантастичного розуму жінки, — в голосі Теренція забриніло щось схоже на тихе захоплення, змішане з утомою. — Гострі на язик. Мають голу правду за найліпшу зброю. Обидві здібні. І обидві талановиті чи не з народження. І Геленор, і Арі - жінки, чиї почуття знаходили вихід в мистецтві. Обидві мали намір залишити по собі щось, але не мали на меті справити враження, так як не потребували ніколи схвалення.
Він зробив коротку паузу, наче підбирав слова, щоб не поранити пам'ять про ту, кого вже немає. 
— Але... Обидві несуть по собі хаос. І якщо у випадку моєї дружини цю стихію можна якось, якщо не приборкати, то хоч правильно скерувати, то у випадку Аріадни щось кудись скеровувати було запізно ще тоді, коли вона вперше вдихнула кисень, вийшовши з утроби матері.
Антоніо нарешті чиркнув сірником. Маленький вогник затремтів між його пальцями.
— Ти хочеш сказати, що вона не вибирала бути центром цього вихору? — спитав Тоні, дивлячись на полум'я. — Що вона просто... була такою?
— Саме так, — кивнув Теренцій. — Арі не хотіла ламати наші життя. Вона просто жила на повну силу, а ми... ми виявилися занадто крихкими для її канви. А от Лісі... — він знову спохмурнів, — Лісі бачила цю механіку хаосу. Вона бачила, як Аріадна, навіть не бажаючи того, підпорядковує собі все живе. І вона вирішила, що цей хаос можна використовувати як інструмент. Що його можна навчитися імітувати.
Антоніо випустив першу хмару диму.
— І саме це мене лякає найбільше, — промовив він. — Аріадна була стихією. А Ліссі - це приборкувачка стихії, яка навчилася користуватися логікою. Це як... як ураган, який раптом почав розраховувати траєкторію кожного уламка.

Тим часом Париж за межами «Лисиці» здавався Андреасу вицвілим полотном, на якому хтось забув розставити акценти. Після задушливого аромату пудри та присмаку холодного білого вина, повітря на вулиці кололо легені сирістю та металевим присмаком вечірнього міста. Паскаль ішов швидко, карбуючи крок по бруківці, наче намагався вибити з голови той дивний спокій, який випромінював новий бармен.
Він не викликав екіпаж. Йому потрібно було пройтися, щоб скинути з себе липке відчуття, ніби за ним спостерігають не лише з вікон закладу, а й із самих підворіть. Папка під пахвою здавалася важчою, ніж зазвичай — тепер вона була не просто збіркою паперів, а частиною тієї самої «канви», про яку він ще не знав, але вже почав відчувати її нитки на своїх зап’ястках. 
Паскаль повернув у вузький завулок, де світло ліхтарів ледь пробивалося крізь туман, і раптом завмер, втиснувшись у нішу кам’яної стіни.Попереду, метрів за тридцять, з напівтемряви виринула знайома постать.
Це був Жан. 
Навіть здалеку його рухи видавали внутрішню смиканість — він ішов швидко, раз по раз озираючись, наче звір, який зачув мисливця, але ще не зрозумів, звідки вітер несе небезпеку. Лаковані туфлі, які так безглуздо виблискували на тлі паризького багна, видавали в ньому людину, що отримала гроші, але так і не навчилася їх носити.
Андреас рушив слідом, тримаючись тіней. Він розумів: якщо Жан зараз кудись поспішає, то це точно не на побачення.
На розі, біля напівпорожньої таверни, Андреас помітив малого газетника — одного з тих міських розсильних, що за кілька су готові доставити звістку хоч у пекло. Хлопчина дрімав, прихилившись до стіни. Паскаль ривком витягнув із кишені олівець та клапоть паперу, накидавши кілька рядків прямо на коліні.
— Слухай сюди, малий, — шепнув він, сунувши монету та записку в холодну долоню хлопця. — Знаєш, де дім інспектора Нефі? От. Туди прямуй. Швидко!
Записка була короткою, наче постріл:
«Брудний шакал у лакованих туфлях просто у мене перед очима. Недалеко від твого дому. Прямує в бік складських приміщень на околиці міста, як я припускаю. Сподіваюся, ти встигнеш».
Хлопчина миттєво зник у темряві, а Паскаль, не гаючи ні секунди, продовжив своє «полювання». Жан звернув до річки, де обриси складів за муром уже вимальовувалися на тлі нічного неба чорними зубатими велетами.