Розділ 48. ...вам потрібне не забуття, а очищення.

У залі панувала та особлива, густа атмосфера, яка буває лише в місцях, де гріх і розкіш сплелися в нерозривний вузол.
Повітря, обважніле від дорогого тютюну та ледь вловимого аромату пудри, здавалося майже відчутним на дотик, наче невидимий оксамит, що обгортав кожного присутнього.Світло від масивних люстр не розганяло темряву, а лише підкреслювало її глибину, розсипаючись золотистими іскрами на кришталі келихів та прихованих під масками обличчях. Кожен шепіт, кожен випадковий сміх тонув у цій наелектризованій тиші, створюючи ілюзію повної ізоляції від зовнішнього світу, де панував закон і не по літньому  холодний паризький дощ.
 Це був простір уповільненого часу. Рухи гостей, шелест важких суконь, навіть дим, що ліниво піднімався до стелі - усе підпорядковувалося ритму закладу леді Лисиці.ут не було місця для буденної метушні; кожен жест мав бути виваженим, а кожне слово - наповненим підтекстом.
Запах лілій, такий недоречний і водночас логічний у цьому вертепі, змішувався з гіркуватим ароматом витриманого коньяку, створюючи химерний коктейль, що дурманив голову швидше за сам алкоголь.
Андреас Паскаль переступив поріг і одразу відчув цей тиск. Його важке пальто, просякнуте сирістю архівних підземель, виглядало тут чужорідним тілом, наче шматок грубого заліза, кинутий у шовкову постіль. Він пройшов крізь залу, не дивлячись на знайомі обличчя, що миготіли в напівмороці, і після кинутої фрази, вальяжно, хоча й дещо надто напружено, сів за барну стійку.
Його погляд одразу прикипів до Крістіана. Було в цьому новенькому щось таке, чого не було в жодному з його попередників - і це кидалося у вічі фактично при першому погляді. Паскаль спостерігав за його руками: міцні, жилаві, вони тримали пляшки та склянки з такою впевненістю, ніби то були не тендітні ємності, а коханки, чиї примхи він знав досконало.
Це «щось» у новенькому бармені проступало крізь кожну дрібницю, виразно контрастуючи з усім, що Андреас звик бачити в подібних закладах. Попередники Крістіана були або заляканими слугами, або вульгарними пройдисвітами, що ховали за запобігливістю бажання обібрати клієнта. Тут же все було інакше. 
У міцних руках юнака вгадувалася влада, якої не очікуєш від людини з іншого боку стійки.Його дотики були водночас владними й неймовірно чуттєвими; він знав вагу кожного предмета, відчував його фактуру і підкорював його собі одним лише рухом довгих пальців. Ця манера поводитися з речами видавала в ньому людину, яка звикла володіти, а не просто користуватися.
Але найбільше Паскаля зачепив погляд. Для Парижа - цього вічно розбурханого, нестримного міста, що ніколи не спить у своїх тривогах, - очі Крістіана були надмірно спокійними. В них читалася майже протиприродна врівноваженість, яка зазвичай притаманна лише тим, хто вже все вирішив і нікуди не поспішає. Проте за цим крижаним спокоєм Андреас розгледів неприхований вогник азарту - той самий небезпечний блиск, який він не раз зустрічав у очах найзухваліших вбивць та майстерних крадіїв.
То були люди, що вчиняли свої злочини не через необхідність, а... з натхненням. Вони смакували кожен ризик, насолоджувалися самою грою зі смертю.
Крістіан був саме таким. Кожен його рух, кожен випадковий погляд і навіть ритм дихання були сповнені цього химерного натхнення. Він не просто розливав вино - він творив дію, він жив у кожній секунді цього процесу, і саме ця абсолютна самодостатність і наелектризована присутність найбільше не давали спокою Паскалю. Перед ним стояв не просто найманий робітник, а людина, для якої цей бар був лише сценою для якоїсь великої та небезпечної вистави.
Крістіан повільно відставив келих, який щойно перевіряв на світло, і перевів погляд на Андреаса. Його рухи не перервалися, вони просто змінили вектор, плавно перетікаючи в нову фазу. Він злегка подався вперед, скорочуючи відстань рівно настільки, щоб Паскаль відчув тепло свічок, що сяяли в його очах, але не порушуючи тієї самої невидимої межі субординації.
— Чого пан бажає? — вимовив він низьким, оксамитовим голосом.
Ці слова прозвучали так, ніби він пропонував не віскі, не коньяк і навіть не найдорожче бургундське. В його інтонації вчувався відгомін церковної латини, урочистість ритуального вина для причастя, яке подають у напівтемряві собору.
Це було запитання про спрагу душі, а не про сухість у горлі. Крістіан дивився на Андреаса з тією терплячою увагою, з якою сповідальник чекає на перше слово грішника, заздалегідь знаючи всі його таємниці.
Андреас відчув, як по спині пробіг легкий холодок. Він прийшов сюди з папкою, повною брудних подробиць вбивства, але під цим поглядом йому на мить здалося, що він стоїть перед вівтарем, і зараз вирішуватиметься не доля справи Даніеля чи Аріадни, а щось набагато вагоміше.
Паскаль міцніше стиснув папку під пахвою, намагаючись повернути собі бодай натяк на грунт під ногами.
— Я бажаю відповідей, — сухо відповів Андреас.
Він все не міг зібратися до купи, дивлячись прямо в ці незрозумілого кольору очі.
— Але почнемо з чогось, що допоможе мені забути запах пилу та старої крові.
 Крістіан ледь помітно всміхнувся — лише кутиками губ, не зачіпаючи погляду.
— Тоді вам потрібне не забуття, а очищення, — зауважив він, і знову в його словах прозвучало те, що Андреас так боявся побачити в злочинцях: бездоганне, майже святе натхнення.
Андреас ледь помітно всміхнувся - це була суха, майже безкровна посмішка людини, яка звикла перевіряти оточуючих на міцність. Він відкинувся на спинку стільця, не зводячи очей з Крістіана.
— Що ж... Очищення, кажеш? Гаразд. Налий щось, що, на твою думку, підійшло б для цієї цілі, — вимовив Паскаль, і в його голосі прозвучав виклик. Він чекав, чи схибить цей зухвалий молодик, чи запропонує він щось банальне, щоб просто швидше позбутися небезпечного гостя.
Крістіан не відвів погляду. Навпаки, він завмер на мить, наче прислухаючись до чогось, що було відоме лише йому одному. Його пальці, що досі спочивали на темному дереві стійки, ледь помітно ворухнулися.
— Чудово, — відповів він, і це слово прозвучало як вирок, що не підлягає оскарженню. — У такому разі... можу запропонувати старий Херес «Кров землі». Темний та глибокий... Певен, один лише його аромат заповнить простір навколо Вас, відкривши істину, якої Ви так наполегливо шукаєте в паперах.
Він зробив паузу, даючи Андреасу можливість відчути вагу цієї пропозиції, а потім додав, знизивши голос до ледь вловимого шепоту:
— Або гіркий, як сповідь, вермут на травах. Його полинова гіркота гарно заліковує... навіть ті рани, про які не прийнято говорити вголос. Що скажете?
Крістіан стояв нерухомо, тримаючи паузу з майстерністю досвідченого актора. Він надав Паскалю право вибору між гострою правдою та болісним зціленням. У цей момент між ними не було барної стійки - був лише вівтар, на якому лежала невидима чаша.
Андреас відчув, як напруга в повітрі стала майже нестерпною. Йому здалося, що цей хлопець знає про його візити до архівів і про те, що він там знайшов, набагато більше, ніж мав би знати звичайний бармен у свій перший робочий день.
Андреас відчув, як усередині закипає холодне, розважливе роздратування. Ця обізнаність молодика, ці його «літургійні» пропозиції та театральні паузи почали здаватися Паскалю не просто зухвальством, а особистою образою. Хто він такий, цей хлопчисько з очима кольору передгрозового неба, щоб пропонувати йому, Андреасу Паскалю, шлях до «істини» чи «сповіді»?
Детектив відчув, що його намагаються затягнути в чужу інтелектуальну гру прямо тут, на його ж території, у закладі, де він знає кожен куток. Це зачепило його сильніше, ніж він міг припустити.
Він повільно, з розтяжкою, зробив спробу метафорично відсунути від себе порожній простір на стійці, куди Крістіан готувався поставити один із еліксирів.
— Твоя самовпевненість, юначе, межує, як на мене, з дурістю, хоча ти й намагаєшся, як я гадаю, видати її за витонченість, — голос Андреаса став сухим і жорстким, як пергамент. — Я не шукаю причастя в публічному домі, і мені не потрібні твої метафори в келиху. Залиш свою «Кров землі» для тих, хто вірить у казки, а «Сповідь» - для тих, кому ще є що втрачати.
Він зробив паузу, насолоджуючись тим, як його слова відсікають наелектризовану атмосферу, яку, як він був певен, так старанно вибудовував Крістіан.
— Налий мені звичайної води. Холодної. Без домішок, ароматів та істин, — Андреас вказав пальцем на стійку. — І додай до неї келих найпростішого білого вина. Найсухішого, яке знайдеш. Я хочу відчувати кислоту, а не твої нюанси.
Це був удар у відповідь. Вимога «нейтральності» була для Крістіана професійним ляпасом - Паскаль демонстративно відмовився від його «майстерності», обравши те, що не потребує натхнення.
Крістіан на мить завмер. Його пальці все ще торкалися дерев'яної поверхні стійки, і на частку секунди в його погляді промайнуло щось нове... щось зовсім інше...