Розділ 47. ...у затишній садибі за кілька десятків кілометрів від Парижа...

На місто впала густа, синя паризька темінь, і заклад леді Лисиці ожив, наповнюючись звуками, що нагадували передчуття полювання. 
Важкі оксамитові штори відсікали зовнішній світ, залишаючи всередині лише тепле сяйво золочених люстр, запах дорогого тютюну та інтимний напівморок. Саме в цей час за барною стійкою почалося справжнє дійство — мовчазне, ритмічне і гіпнотичне.
Крістіан рухався так, наче сама стійка була частиною його тіла. Його рухи були позбавлені будь-якої поспішності; вони були медитативними, майже тягучими, як мед, що стікає з ложки.
Він взяв високу скляну карафу, і світло свічок грайливо прошило темне вино, коли він почав розливати його по келихах.
Валлері, спостерігаючи з тіні колони, не могла відірвати погляду від його рук. Довгі, жилаві пальці обережно, але владно охоплювали кришталь.
Коли він нахиляв пляшку, м'язи на його передпліччях ледь помітно напружувалися, перекочуючись під тонкою тканиною сорочки, яка через тепло зали та інтенсивну роботу почала злегка липнути до тіла. Кожен його жест — від того, як він діставав корок, до того, як одним витонченим рухом витирав краплю вина з шийки — був сповнений якоїсь первісної, тваринної грації.
Він не дивився на відвідувачів, які почали заповнювати залу. Його увага була зосереджена на напоях, але ця зосередженість була неначе наелектризованою.
Коли Крістіан підіймав келих, щоб перевірити його чистоту на світлі, він робив це з таким виглядом, ніби тримав у руках найбільшу таємницю всесвіту.
Його погляд — той самий, в очах незрозумілого кольору, примружений і нестерпно самовпевнений — час від часу ковзав по залі, не зупиняючись ні на кому конкретно, але змушуючи кожного, хто потрапляв у цей "приціл", затамувати подих.
У цьому було щось глибоко інтимне і водночас відсторонене.
Крістіан працював із тією незворушною зосередженістю, яка притаманна лише справжнім майстрам своєї справи або ж досвідченим змовникам. Його постать за барною стійкою нагадувала витончений силует на тлі золоченого хаосу вітальні: він не просто наливав вино, він здійснював акт ретельного розподілу задоволень, зважуючи кожну краплю на невидимих терезах доцільності.
Він брався за кришталеву карафу з тією особливою дбайливістю, з якою антиквар торкається рідкісної емалі, і це поєднання сили жилавих рук із майже жіночною делікатністю пальців створювало навколо нього ореол небезпечної привабливості.
Коли струмінь темного бургундського вдарявся об дно келиха, Крістіан ледь помітно прикривав повіки, ніби вловлюючи музику цього сплеску, і в цей момент його "сухе", й водночас досить "соковите" тіло ставало втіленням стриманої пристрасті.
Сорочка, що волого облягала його плечі, виказувала кожен рух лопаток — ритмічний, впевнений, позбавлений будь-якої плебейської метушні.
Валлері спостерігала, як цей юнак, чиє волосся грало відтінками від вигорілого на сонці льону до густого каштана, ставав центральною віссю її закладу. Він володів тим рідкісним хистом — бути присутнім, залишаючись недосяжним. Його погляд, у якому дивним чином змішувалися прозорість ранкового неба та глибина нічного омуту, ковзав по обличчях гостей з тією проникливою іронією, що змушувала чоловіків вирівнювати спини, а жінок — мимоволі торкатися своїх перлів.
Він не пропонував напої — він дарував привілей їх скуштувати. У кожному його нахилі голови, у кожному повільному повороті зап’ястя відчувалася порода, яку неможливо було набути за рік чи два; це була спадкова звичка до панування, що пробивалася крізь роль найманого служки.
Зала поступово наповнювалася шепотом і шелестом шовку, але Крістіан залишався островом спокою, наелектризованим власною мовчазною присутністю, що діяла на оточуючих значно потужніше за найпалкіші зізнання.
Раптом вхідні двері загрозливо скрипнули, розрізавши м'яке мереживо розмов та дзвону кришталю. Цей звук, сухий і владний, змусив декого з гостей мимоволі здригнутися, наче по спинах пробіг протяг із вогких паризьких катакомб.
На порозі, обрамлений нічною темрявою, що ніяк не хотіла відпускати його силует, з’явився Андреас Паскаль.
Він не просто увійшов — він приніс із собою холод архівних сховищ та запах старої шкіри, який не зміг перебити навіть солодкий аромат лілій у залі. Його погляд, зазвичай спокійний і зосереджений на літерах закону, зараз видавався гострішим за лезо бритви. Під пахвою він міцно стискав ту саму папку, отриману від Дебори, — тепер вона здавалася не просто збіркою паперів, а зарядженим пістолетом, готовим до пострілу.
Андреас повільно обвів залу очима, ігноруючи поклони лакеїв. Його увага зупинилася на барній стійці. Там, у золотистому мареві свічок, він побачив нове обличчя. Крістіан саме нахилився, щоб дістати черговий келих, і світло вихопило його жилаві передпліччя та те саме «рябеньке» волосся, що безладно розсипалося по чолу.
Паскаль завмер на мить.
У його аналітичному розумі миттєво відбулося зіткнення двох світів: хаосу нічного закладу та строгої логіки його розслідування. Він бачив перед собою юнака, чия постава випромінювала таку дивкну «інтелектуальну гру», про яку він щойно читав у зашифрованих звітах та чув між контекстом від проникливої Дебори.
Валлері Леоне, помітивши свого постійного, але такого непростого гостя, ледь помітно випрямилася. Вона відчула, як температура в залі впала на кілька градусів.
Андреас рушив прямо до стійки, не знімаючи верхнього одягу, наче збирався здійснити обшук, а не замовити келих вина.
Крістіан не здригнувся. Він повільно підняв голову, і їхні погляди зустрілися: холодний, випробувальний зирк слідчого та прищурений, наповнений зухвалим розумом погляд нового бармена. Це була німа дуель двох хижаків різних порід, де кожен миттєво відчув у іншому гідного суперника.
— Нам потрібно поговорити, Валлері, — вимовив Андреас, навіть не дивлячись на мадам, бо його очі все ще були прикуті до рук Крістіана, що спокійно спочивали на дубовій поверхні стійки. — Але спочатку... нехай цей молодик наллє мені чогось, що допоможе перетравити те, що я щойно знайшов у архівах. 
Тим часом у затишній садибі за кілька десятків кілометрів від Парижа, де повітря було просякнуте спокоєм засинаючих садів, за широким дубовим столом сиділи двоє чоловіків та одна жінка.
На червоній канапі, чий колір нагадував глибоке вино, розмістилися Теренцій та його дружина Геленор. А в широкому та надзвичайно м’якому кріслі ніяк не міг знайти собі місця Антоніо. Попри комфорт меблів, він здавався натягнутою струною, що ось-от обірветься від внутрішньої напруги.
— З вашого дозволу... — порушила затягнуту мовчанку леді, чий голос пролунав м'яко, як шелест вечірнього листя.
— Кохана? Прошу... — Теренцій кивнув, накривши її долоню своєю.
— Я, мабуть, піду. Варто подивитися, чи донька міцно спить. Та й варто перевірити, чи виконали наші служниці всю сьогоднішню роботу. До того ж уже мали б подавати десерт. Я підійду згодом.
— Як забажаєш, моя люба.
Геленор звелася, обмінявшись із Антоніо швидким, сповненим прихованого занепокоєння поглядом, і покинула вітальню.
Двері за нею зачинилися з ледь чутним клацанням, і оглушлива тиша, що запала слідом, стала майже матеріальною. Вона тиснула на плечі, заповнювала простір між чоловіками, змушуючи вогонь у каміні видаватися занадто гучним.
— Тож... Про що ти хотів поговорити, Антоніо? — нарешті порушив мовчанку Теренцій, відкидаючись на спинку канапи й пильно дивлячись на друга. — Я, звісно ж, знаю, що, перш за все, ти хотів провідати нашу сім'ю і дізнатися, як поживає хрещене тобою дитя. Але, що характерно, твоє обличчя не вміє брехати. Ти приїхав не за десертом.
Антоніо важко зітхнув, нарешті припинивши соватися. Він подався вперед, спершись ліктями на коліна, і його пальці нервово переплелися.
— Ти правий, Теренцію. Обличчя — мій найгірший спільник, — голос Тоні звучав глухо. — Справа в тому, що Париж став занадто тісним... і занадто небезпечним. Ти чув про те, що сталося в закладі Валлері? Про такого собі  Дані?
Теренцій злегка звузив очі, відчуваючи, як розмова переходить у ту площину, де кожне слово має бути виваженим, наче аптекарська отрута.