Розділ 45. Справа Аріадни Демур.

Андреас передав працівниці дозвіл на відвідини архіву. Вона взяла папір кінчиками пальців — обережно, ніби це був не державний документ, а крихкий осінній листок. Її погляд, прихований за склом окулярів, повільно ковзав рядками, затримуючись на кожному підписі та печатці месьє Жірара.
Вона не просто читала, вона перевіряла справжність кожного чорнильного заштриху, поки нарешті не заспокоїлася, перекорившись, що все вірно і цього чоловіка офіційно допущено до святилища забутих справ.
Вона поклала дозвіл на край столу і нарешті підняла на нього свої фісташкові очі.
— Тож... Месьє Паскаль? — почала вона, і в її голосі, попри всю флегматичність, почулося легке, ледь вловиме зацікавлення. — Чим саме я можу Вам допомогти у цій глушині? Яка справа змусила Вас спуститися так низько під бруківку Парижа?
Андреас злегка переступив з ноги на ногу, відчуваючи, як холод підземелля починає пробиратися під сюртук.
— Мадам, — почав він, намагаючись додати своєму голосу звичної впевненості, — я розслідую один злочин. А може, якщо бути відвертим, і не один... Іноді старі гріхи мають звичку проростати у теперішньому. Загалом... чи можна мені ознайомитися з матеріалами справи найбільш резонансного пограбування десятилітньої давності?
Жінка навіть не здригнулася. Вона лише повільно поправила шаль кольору рожевого пилу на своїх плечах.
— А... самогубство піаністки... — вимовила вона так буденно, ніби йшлося про звіт щодо закупівлі свічок.
Андреас на мить заціпенів.
Це слово — «самогубство» — прозвучало занадто різко в контексті його запиту про золото.
— Прошу? — перепитав він, нахмурившись.
— Піаністка, — повторила вона
Її погляд став напрочуд прозорим.
— Ви ж про леді Демур? Саме її справа вважається найбільш гучною за той період. Тут, у цих стінах, її пам'ятають саме так. Коли зникають гроші — це статистика, месьє Паскаль. Коли зникає талант у холодній воді — це трагедія. Вас цікавить саме цей резонанс, чи не так?
Андреас мовчки вивчав її обличчя, намагаючись зіставити дати.
Платівка часу в його голові швидко прокрутилася назад.
Якщо зараз цій жінці близько тридцяти, то десять років тому вона була зовсім юною дівчиною — вісімнадцять, можливо, двадцять років.
Вік балів, перших зізнань і легковажних надій, а не судових хронік та поліцейських рапортів.
Важко було уявити, щоб молода леді в розквіті своєї весни зачитувалася подробицями крадіжок і оглядами тіл, витягнутих із Сени. Точніше так і не витягнутих.
«Або вона — фанатична хранителька свого кладовища паперів, — подумав Паскаль, — або ця справа для неї щось більше, ніж просто набір протоколів».
Проте, якими б не були причини її обізнаності, для Андреаса це був справжній подарунок долі. Замість того, щоб годинами порпатися в гнилих течках, він мав перед собою живий каталог.
— Ви дивуєте мене своєю пам’яттю, мадемуазель — Андреас зробив крок ближче до столу.
Світло свічок вихопило його ледь помітну, випробувальну посмішку.
— Десять років — довгий термін для людської цікавості, особливо до чужих нещасть. Невже ви вивчаєте кожну папку, що потрапляє до цих підвалів, з такою ретельністю?
Жінка не поспішала з відповіддю.
Вона повільно зняла окуляри, і без них її обличчя здалося Андреасу ще більш беззахисним і водночас відчуженим. Потім дістала з кишені сукні маленьку хустинку і почала протирати скельця, зосереджено розглядаючи кожну порошинку.
— У цих підвалах, месьє, час тече інакше, — нарешті промовила вона.
Її голос був позбавлений будь-яких емоцій, наче вона зачитувала інвентарний список.
— Коли ви проводите тут дні, тижні, роки... папери перестають бути просто паперами. Вони стають сусідами. Справа леді Демур — це не просто папка. Це ціла полиця, яка постійно нагадує про себе вогкістю та запахом старого чорнила. 
Вона знову вдягла окуляри і глянула на Андреаса крізь лінзи.
У цьому погляді не було кокетства — лише холодна, майже дослідницька уважність.
— До того ж, пограбування такого масштабу не забуваються навіть у Секретаріаті. А самогубство молодої жінки, яку боготворив Париж... — вона зробила невелику паузу, наче підбираючи слово. — Це додає сухому звіту певного... присмаку неминучості. Ви ж прийшли за «присмаком», чи не так? Чи за сухою цифрою вкраденого?
Андреас відчув, що ця жінка — значно складніший суперник, ніж він очікував. Вона не просто «знала справу», вона відчувала її нерв.
— Я прийшов за істиною, яка б вона не була, — відповів він, намагаючись не видати свого здивування. — Але ви так і не назвалися, мадемуазель. Мені було б зручніше звертатися на ймення до людини, яка так добре знає «сусідів» по архіву.
Вона на мить завагалася, і її пальці знову торкнулися краю шалі кольору рожевого пилу.
— Де... Дебора. Дебора Лефіль, — вимовила вона.
Це «Лефіль» прозвучало так м'яко, ніби вона устами витягла тонку шовкову нитку зі старого полотна.
— Ниточка? — мимоволі переклав Андреас, ледь піднявши брову. В його голові миттєво спалахнув образ міфічної Аріадни. Яка іронія — шукати сліди однієї Аріадни, тримаючись за нитку іншої жінки.
— Так, цікаве значення у мого прізвища... Що сказати... — вона ледь помітно стенула плечима.
Шаль кольору рожевого пилу знову ворухнулася, як крила нічного метелика.
— У цьому підвалі прізвища часто стають пророцтвами. Тож... Месьє Паскаль. Чим я можу допомогти Вам у справі піаністки? Схоже, я таки потрапила в «яблучко», і сухі факти Вас не цікавлять?
Андреас подався вперед, скорочуючи дистанцію.
Тепер він відчував слабкий аромат лаванди та старого паперу, що виходив від її одягу.
— Мене цікавить усе, мадемуазель Лефіль, — відповів він серйозно, полишивши іронію. — І пустопорожні звіти, і протоколи з їхньою канцелярською байдужістю... і Ваша думка з приводу всього цього...
Дебора на мить затримала на ньому погляд своїх фісташкових очей.
Здавалося, вона зважує — чи вартий цей чоловік того, щоб розплутувати перед ним справжні вузли цієї історії.
Нарешті жінка повільно простягнула руку і взяла зі столу латунний підсвічник.
— Моя думка не підшита до справи, месьє. Вона живе в проміжках між рядками, там, де жандарми ставили клякси від поспіху. Якщо ви готові бачити не лише літери, а й тіні... йдіть за мною.
Вона рушила вглиб архіву.
Її кроки були абсолютно беззвучними, ніби вона справді була привидом, що ковзає вздовж нескінченних полиць.
— Справа Аріадни Демур складається з трьох частин, — почала вона, не обертаючись.
Світло її свічки вихоплювало з темряви затерті назви на корінцях папок.
— Справа Аріадни Демур, що характерно, починається з факту її появи на світ, — почала Дебора.
Її голос у тиші архіву зазвучав як монотонне читання молитви.
Леді Демур народилася в порядній сім'ї, що була осяяна повагою з боку суспільства. Мати мала чисту, не заплямовану нічим репутацію. Уявіть лишень. Жодного скандалу. Батько — успішний, серйозний, мав хороші зв'язки. Старший брат є персоною, про яку говорять із захопленням, адже він збудував чудову військову кар'єру. І сама Аріадна... Вона народилася 15 липня 1754 року...
— Це вона десь Ваша ровесниця, виходить? — зауважив Андреас, мимоволі порівнюючи бліде, майже неземне обличчя Дебори з образом тієї, чиє життя обірвалося так різко.
— Виходить... — Дебора на мить завагалася, і тінь від її вій здригнулася на щоках. — Тож... Народилася в липні 1754 року. Отримала гарне виховання і освіту в одній з найкращих гімназій, до чого ще й додався інститут шляхетних панянок.
— Навіть так? Одначе, її сім'я, як я розумію, мала статки...
— Принаймні, в них було достатньо грошей, щоб дати своїм дітям виховання і освіту, — Дебора вела далі, і її пальці мимоволі торкнулися корінця однієї з папок. — Тож, леді Демур ще за часів інституту відкрила в собі талант до музики. І саме це проклало їй шлях до слави...
— ...А потім і до труни... — сухо додав Паскаль.
— Саме так. Тож...
— Тож що тоді сталося на мосту Неф? — Андреас зробив крок ближче, відчуваючи, як історія ідеальної дівчини з ідеальної сім'ї починає розсипатися під вагою реальності. — Що занотовано в протоколах?
Дебора нарешті зупинилася і повернулася до нього.
Світло свічки в її руці тремтіло, вихоплюючи з темряви її серйозне, зосереджене обличчя.
— Самогубство. Леді Демур втікала від поліції і, схоже, в стані емоційної напруги побачила єдиний шлях — у холодних водах Сени. Адже тікати було нікуди. По обидва боки від мосту були працівники поліції. Пастка захлопнулася. І вона прийняла саме таке рішення...
Вона замовкла, але в її погляді Андреас прочитав щось таке, чого не було в офіційних звітах.
— Знаєте, месьє Паскаль, — тихо додала вона, — у протоколі написано «прийняла рішення». Але там не написано, чому жінка з такою освітою, такими зв'язками і таким майбутнім взагалі опинилася на тому мосту з порожніми руками і серцем, повним відчаю. Поліція бачила злочинницю. А я бачу в цих паперах людину, яку загнали в кут можливо якраз ті, кому вона довіряла.