Розділ 44. Один із начерків вугіллям

Тоні відклав щоденник, але той залишився лежати розкритим, ніби вимагаючи продовження. Кімната, зазвичай затишна у своєму холостяцькому аскетизмі, зараз здавалася йому затісною. Кожен аркуш, кожен клаптик паперу, розкладений на столі, дихав минулим, яке він так старанно намагався поховати під шарами газетних репортажів та вечірнього вина.
Його погляд зупинився на папці з гравюрами та начерками.
Це ж... то були роботи Теренція Вальєра...
Тоні мимоволі всміхнувся, згадуючи їхні студентські роки.
Теренцій завжди був його повною протилежністю: якщо Антоніо брав штурмом серця й аудиторії за допомогою віртуозних лінгвістичних пасажів та цитування класиків, то Вальєр брав світ своєю мовчазною, майже математичною уважністю. Поки Тоні дискутував про красу складу, Теренцій вимірював поглядом перспективу залу.
Цей інженерний розум згодом зробив йому кар’єру — від наглядача за диліжансами аристократів, де він знав кожен гвинтик у колесі й кожен вибоїн на дорозі, до високої посади в інспекції шляхів та мостів.
Але була в Теренції одна слабкість, яка робила його частиною їхнього кола.
Він малював. Завжди й усюди.
Тоні витягнув один із начерків вугіллям. На ньому була зображена Аріадна біля вікна. Це було зроблено під час одного з тих вечорів, коли вони з Алісією та Теренцієм збиралися разом.
Антоніо почав аналізувати малюнок, і його серце пропустило удар.
Теренцій, як людина, що звикла проектувати мости та вивчати опір матеріалів, зафіксував те, що Тоні, засліплений її музикою, просто не міг побачити.
На малюнку Арі не була розслабленою дівчиною, що відпочиває після концерту. Лінія її плечей була занадто рівною, майже натягнутою, як струна фортепіано перед розривом.
Її хитрі пальчики на замальовці не торкалися клавіш. Вона тримала край столу так, ніби готувалася відштовхнутися.
Теренцій майстерно поклав тінь біля її ніг. Вугілля передавало вагу її фігури так, ніби вона була не ефемерним духом музики, а ланнб, що завмерла перед стрибком. 
— Ти бачив це, старий друже, — прошепотів Тоні, дивлячись на підпис Вальєра в кутку аркуша. — Твій поглядне вмів брехати, навіть коли ми всі обманювалися.
Він згадав, як хрестив доньку Теренція. Тоді, серед церковної урочистості, Вальєр здався йому неймовірно щасливим і «заземленим» чоловіком. А тепер Тоні розумів, що саме ця приземленість, ця звичка Теренція бачити каркас за фасадом, робила його малюнки найстрашнішими доказами.
Антоніо задумався. Він подумки порівняв білу нитку, знайдену на фортепіано, із замальовкою Арі в її улюбленій білій сукні. На малюнку Теренцій дуже ретельно промалював мереживо на манжетах. Це було не просто мереживо — Вальєр зафіксував складний вузол плетіння.
Антоніо взяв лупу. Він почав порівнювати мікроскопічні ворсинки нитки з тим, що намалював інженер понад десятиріччя тому.
— Це не просто схожість, — холодна думка прошила його мозок. — Складається враження, що це та сама тканина.
Якщо Теренцій — людина шляхів та мостів — мав таку пам'ять на деталі, то Тоні мав знайти його.
Але поки він не міг втягнути таку близьку людину в це пекло. Спершу ж бо мав сам зрозуміти: чому Арі на малюнках Теренція виглядала не як жертва, а як мисливиця?
Тож...
Він знову занурився в листи. Зокрема і листування з Вальєром. Адже хто, як не інженер шляхів, міг знати про підземні ходи та слабкі місця паризької бруківки? І хто, як не художник, мав би побачити всі відтінки душі неупокоєної?
Тим часом Андреас-Леон Паскаль відкривав для себе іншу сторону паризької реальності — ту, де замість меду скрипок та шелесту шовку панував сухий хрускіт пересохлого пергаменту та в’їдливий запах казеїнового клею.
Будівля Секретаріату зустріла його високими, байдужими стелями, що відлунювали кожен крок, ніби знущаючись із поспіху відвідувачів.
Тут час не просто зупинявся — він розпадався на нескінченні черги, запити та очікування під зачиненими дверима, за якими вершителі дрібних людських доль неспішно вмочали пера в каламарі.
Шлях до заповітної «Laissez-passer» (пропуск, скріплений печаткою). нагадував виснажливу облогу фортеці.
Спершу був погляд першого помічника — молодого чоловіка з обличчям настільки пісним, ніби він харчувався виключно архівним пилом. Той довго вивчав посвідчення Андреаса, переводячи погляд з паперу на обличчя детектива, наче шукав у його рисах невідповідність законам логіки.
Потім була година очікування в коридорі, де на низьких лавах тулилися похмурі прохачі, а повітря було настільки густим від випарів дешевого тютюну та вогкості, що навіть сонячне світло, пробиваючись крізь вузькі вікна, здавалося брудним і втомленим.
Коли ж нарешті Андреас потрапив до кабінету головного секретаря, він зіткнувся з верхівкою цієї паперової піраміди. Месьє Жірар, чоловік із короткими товстими пальцями, що завжди були в чорнильних плямах, не поспішав ставити печатку. Він вимагав уточнень, посилався на розпорядження минулого тижня і з особливою насолодою зазначав, що «справи десятирічної давнини потребують особливого протоколу вилучення».
Кожне слово Жірара було наче нова перешкода, нова петля в лабіринті, призначена для того, щоб змусити людину здатися. Але Паскаль, загартований у куди складніших іграх, лише терпляче чекав, зберігаючи на обличчі маску крижаної ввічливості, поки важка мідна печатка нарешті не опустилася на папір, випускаючи його в темні глибини підвалів.
Сходи вели вниз, у саме черево будівлі, де кожна сходинка відгукувалася важким, глухим стогоном, ніби протестуючи проти того, що хтось наважився потривожити спокій багаторічного пилу.
Андреас спускався повільно, тримаючись за холодні, вологі перила, і з кожним кроком відчував, як світло червневого ранку залишається десь далеко нагорі, перетворюючись на бліду ілюзію.
У цій в’язкій напівтемряві його думки мимоволі поверталися до Тоні. Паскаль відчував на губах гіркий присмак власної брехні: він пообіцяв другу не лізти в його минуле, але зараз, стискаючи в руках дозвіл на вивчення справи Аріадни, він фактично тримав у долонях ніж, занесений над пам'яттю дорогої для Антоніо людини. Це не було звичайною цікавістю чи детективним азартом; Андреас розумів, що його «зрада» — це єдиний спосіб захистити Тоні від привида, який почав набувати занадто реальних обрисів.
Він думав про те, як дивно переплітаються долі... І водночас концентрувався на справі. Паскаль був переконаний, що неодмінно знайде її у сухих звітах про втечу, описах вкраденого майна та показах жандармів.
"Привид не може грати на фортепіано, — майнуло в голові, — але привид може залишити по собі ідеально білу нитку".
Спускаючись усе глибше, він наче входив у саму річку, яка колись прийняла Аріадну, тільки замість холодної води його обволікав запах старого паперу та неминучості того, що він збирався там знайти. 
Андреас нарешті ступив на останню сходинку, і важке повітря підземелля, просякнуте запахом воску та вічності, обійняло його. Він очікував побачити тут згорбленого старого, чиє життя минуло серед пацюків та списків, але натомість його погляд зустрів дещо зовсім інше.
За масивним столом, освітленим лише двома тремтливими свічками, сиділа жінка. На вигляд їй було близько тридцяти — той вік, коли дівоча наївність уже поступилася місцем спокійній впевненості. Її мідно-русяве волосся було зібране недбало, наче вона заколювала його поспіхом, не дивлячись у дзеркало, а на переніссі трималися окуляри в тонкій оправі. Вона була закутана в об’ємну шаль кольору рожевого пилу, що м’яким коконом приховувала фігуру, одягнену в довгу, максимально стриману сукню. У цій тиші вона здавалася чи то монахинею, що охороняє священні сувої, чи то мовчазною жрицею вівтаря забутих справ.
Паскаль, який зазвичай віддавав перевагу жінкам яскравим, чий шарм бив наповал, завагався.
Вона абсолютно не була в його смаку: занадто бліда, занадто закрита, надто флегматична. Проте в тому, як вона повільно відклала перо, в її витонченій граційності рухів, що межувала з повною байдужістю до зовнішнього світу, було щось магнетичне.
Його погляд мимоволі зачепився за це миршаве на перший погляд личко, яке в світлі свічок набувало дивної порцелянової глибини. Коли вона підвела голову, Андреас побачив її очі — кольору стиглої фісташки, спокійні й напрочуд проникливі.
Вона не виглядала здивованою його появою. Тут, під товщею землі, час, здавалося, не мав значення, і будь-який відвідувач був лише черговою тінню в її володіннях.
— Вітаю. Чим можу допомогти? — голос її пролунав тихо, але в ньому відчувалася та сама флегматична впевненість, що й у рухах.
Андреас відчув, як його заздалегідь підготовлена іронічна маска на мить дала тріщину. Він простягнув їй свіжопідписаний дозвіл, намагаючись не надто пильно розглядати, як тінь від її вій лягає на бліді щоки.