Розділ 43. Пошуки... В абсолютній тиші...

Ранок першого червня в Парижі почався з вологої тиші та слабкого запаху каштанів, що пробивався крізь прочинене вікно апартаментів Антоніо. Це було житло людини, яка звикла жити серед паперів, але чия вроджена витонченість не дозволяла перетворити цей хаос на безлад.
Квартира Тоні нагадувала антикварну лавку, де кожен предмет мав особисту історію, але знав своє місце.
Світло-сірі стіни, ледь зволожені ранковим туманом, були завішані гравюрами з видами старого Парижа.
У кутку стояв важкий дубовий стіл, заставлений порцеляновими чашками з підсохлими залишками кави, а поруч — те саме фортепіано, накрите тонкою шаллю, ніби спляча істота.
Антоніо сидів у глибокому кріслі, оббитому витертим зеленим оксамитом. Перед ним на низькому столику лежала шкіряна папка з пожовклими краями. Він не поспішав. Його рухи були повільними, майже ритуальними.
Пошуки...
В абсолютній тиші...
Він дістав перший аркуш — замальовку вугіллям. Це був начерк профілю Аріадни, зроблений кимось у 1775 році. Її обличчя на малюнку здавалося невагомим: прямий ніс, трохи примружені очі та пасмо зазвичай такого сяючого медового волосся, що вибилося з-під капелюшка.
Тоні провів кінчиком пальця по паперу, наче намагаючись відчути тепло тієї шкіри, якої вже десять років не торкалося сонце.
Потім він відкрив щоденник.
Записи велися дрібним, розмашистим почерком, який тепер здавався йому мемуарами минулого життя. Він знайшов потрібну сторінку.

«15 липня 1776 року. Я не був певним, що ми встигнемо підготувати все до вечора. Ще більше я не мав певності щодо того, як Арі взагалі на це відреагує. Дотепер вона ненавиділа святкування свого дня народження — так вже склалося, і я не засуджую ні її, ні поважну родину Демур. Зрештою, сьогодні ми з Лісі постаралися. Вона молодець, я справді нею пишаюся. Стільки всього робить, щоб це скромне святкування у вузькому колі пройшло вдало. Вона справді хороша подруга, і я тепер ще краще став розуміти Арі, яка так тримається за неї. Чи радше, завдяки їй? Однак дещо мене непокоїть, та я сам до кінця не розумію поки що, що саме... Нехай. Варто відігнати негативні думки, бо ж, зрештою, за кілька годин я маю бути там. Вона буде рада, я певен».

Тоні на хвилину відірвався від щоденника.
Те передчуття, про яке він писав одинадцять років тому, тепер кололо його в самі кінчики пальців.
Він згадав той вечір: запах свіжих білих ромашок, які Алісія розставила по всій вітальні, і Аріадну — вона виглядала як тендітна статуетка з мейсенської порцеляни, але в її очах вже тоді проглядало щось залізне.
Він перегорнув сторінку. Папір тут був трохи прим’ятий, наче Тоні поспішав зафіксувати вихор думок, поки вони ще не охололи після вчорашнього вечора.

«16 липня 1776 року. Голова трохи важка, але серце спокійне. Вчора все пройшло майже ідеально. Арі була розчулена до сліз, коли побачила ромашки — Лісі вгадала з кожною пелюсткою. Вона дякувала нам обом так щиро, так ніжно... У ту мить вона не була великою піаністкою чи донькою поважних Демурів. Вона була просто нашою Арі. Але сьогодні, згадуючи вираз її обличчя під кінець вечора, я знову відчуваю ту дивну прохолоду. Коли музика стихла і гості розійшлися, вона підійшла до вікна і довго дивилася на вулицю. У її погляді була та особлива відстороненість, яку я так добре знаю по собі. Це не була гордість чи байдужість — це була самотність людини, чиї думки завжди на крок попереду її слів. Вона була з нами, і водночас — десь дуже далеко, там, де не діють земні закони й не чути сміху друзів. Я бачив таку відстороненість у творців, що задихаються в тісних рамках реальності. Арі вдячна нам за свято, я це знаю. Але я також знаю, що це свято було для неї лише короткою зупинкою перед чимось, про що вона боїться розповісти навіть мені».

Антоніо закрив очі, дозволяючи цьому спогаду поглинути себе. Того дня він списав цю відстороненість на «творчу натуру». Якби він лише знав тоді, що вона дивилася у вікно не на нічний Париж, а на маршрути майбутніх втеч...
Він знову глянув на білу нитку.
— Ти вже тоді готувалася піти, — гірко прошепотів він. — А ми просто прикрашали твою клітку квітами.
Він підвівся з крісла. Пошуки в апартаментах дали йому головне — підтвердження, що його тривога має глибоке коріння. Тепер потрібно було діяти, і почати варто було з візиту до тієї, хто прикрашала ту вітальню разом із ним.