Розділ 42. Останній день весни вже помирав у прохолоді туману

...Це був той момент, коли тиша тиснула на вуха сильніше за крик. Віктор повільно перевів погляд з дружини, яка все ще намагалася зберегти обличчя в своєму персиковому шовку, на Андреаса.
У цьому погляді не було люті, яку Паскаль очікував побачити. Була лише безмежна втóма та холодна, майже відчутна на дотик стіна.
Віктор ледь помітно хитнув головою — жест був коротким, але зрозумілим без жодного слова: «Йди. Не зараз. Не тут». Це не було прохання, це був наказ людини, яка звикла керувати, навіть коли її світ валиться навколо, як розбитий кришталевий графин на підлозі.
Андреас відчув, як по спині пробіг холодок. Він зрозумів, що будь-яке слово про роботу, про Жана чи про докази зараз буде виглядати не просто недоречно, а по-блюзнірськи.
Паскаль стримано вклонився, намагаючись не дивитися на Анастейшу, яка сиділа поруч, немов порцелянова лялька.
— Пане інспекторе... Я, мабуть, піду. Бажаю вашій руці швидкого загоєння. Спокійної ночі, пані Анастейшо.
Віктор нічого не відповів. Він лише сильніше стиснув здоровою рукою підлокітник крісла.
Анастейша ж лише ледь помітно кивнула, її очі блиснули в напівтемряві, як у кішки, що готується до стрибка, але Паскаль вже розвернувся до дверей.
Детектив вийшов у коридор, відчуваючи, як важкі дубові двері за його спиною зачиняються, відсікаючи його від цієї задушливої драми.
Лише опинившись на вулиці, під прохолодним нічним небом Парижа, Андреас зміг нарешті зробити повноцінний вдих. Але запах персика, здавалося, в’ївся в його одяг.
Париж тієї ночі не був містом світла; він був містом тіней, величним і байдужим звіром, що заснув у вологому тумані Сени.
Андреас ішов, не обираючи шляху, віддавшись на волю бруківки, яка пам’ятала ходу тисяч таких само розгублених душ.
Кожен крок відлунював порожнечею між високими фасадами будинків, що нависали над ним, наче застиглі свідки його ганьби.
Тут, у нічній тиші, Париж скидав свою маску розкоші.
Газові ліхтарі, оточені жовтими ореолами вологи, кидали на каміння довгі, спотворені тіні, які то розтягувалися, то стискалися, наче живі істоти.
Паскаль відчував на своїх плечах вагу всього того лицемірства, яке він щойно залишив у домі Неффі. Шовк, кришталь, парфуми — усе це здавалося тепер лише тонкою позолотою на гнилому дереві.
Він опинився на одній із тих вузьких вуличок, де навіть повітря здавалося густішим від вогкості та запаху старого каменя.
Тут Париж нагадував величезний лабіринт людських пристрастей. Його роздуми були такими ж поплутаними, як і ці провулки. Він думав про Віктора — людину, яку він вважав монолітом честі, а тепер бачив лише втомлену тінь у безглуздому халаті. Він думав про Анастейшу — її персиковий шовк став для нього символом пастки, солодкої та липкої, з якої неможливо вийти, не забруднивши рук.
Попереду замигтіла чорна стрічка річки. Міст, занурений у морок, здавався входом у підземне царство. Холодний вітер, що пронісся над водою, нарешті вибив з його ніздрів одурманюючий запах персика, замінивши його гострим ароматом мокрого мулу та свободи.
У цю мить він був справжнім героєм драми: самотнім, з гірким знанням, яке робило його старшим на ціле життя за одну ніч.
Париж мовчав. Але в цій мовчанці вже чулося наближення нового дня, який не принесе полегшення, а лише змусить кожного знову одягнути свою маску.
На мосту Пон-Неф, де камінь ще зберігав денне тепло, зустрілися дві протилежності одного й того самого світу. Андреас, чий погляд був прикутий до чорної води Сени, не відразу відчув присутність іншого. Лише тихий шурхіт кроків і характерний запах далеко не дешевого тютюну змусили його здригнутися. 
Тоні підійшов мовчки.
Він не став поруч, як старий друг, а прихилився до парапету трохи осторонь, дивлячись у той самий бік, що й Паскаль.
Цієї травневої ночі, коли останній день весни вже помирав у прохолоді туману, Париж здавався порожнім театром після вистави.
Двоє джентльменів на мосту виглядали як випадкові перехожі, проте їх єднала спільна невидима нитка — та сама, що вела до зашморгу на шиї істини.
— Ти пахнеш як аристократична вітальня, Андреасе, але виглядаєш так, ніби тебе щойно витягли з каналізації, — нарешті тихо промовив Тоні, не повертаючи голови.
—  Я  відвідав інспектора...
— Віктор відпустив тебе, чи ти втік сам?
Паскаль лише важко зітхнув, випускаючи з легень залишки солодкого повітря дому Неффі.
— Там зараз нічим дихати, Тоні. Там тільки розбите скло і шовк, під яким ховається порожнеча.
Тоні нарешті випрямився і подивився Паскалю прямо в очі. У світлі газового ліхтаря його обличчя здавалося жовтявим і втомленим, але в глибині погляду світилася та тиха відданість істині, за яку друзі жартома, а подекуди й з повагою, називали його «Святим Антоніо». Він поклав руку на кам’яний парапет поруч із долонею Андреаса — жест підтримки, а не виклику.
— ...А я вже чекав, коли ж матиму змогу з тобою поговорити, — м’яко почав він, і його голос ледь тремтів від нічної прохолоди, — та ти сам прийшов туди, де я шукав сили почати цю розмову, якої потай так сильно уникав.
Тоні на мить замовк, роздумуючи, чи має він право руйнувати той крихкий спокій, що ще лишався в душі друга. Він не вихоплював паперів, не посміхався криво. Навпаки, він виглядав як людина, що принесла сумну звістку до чужої оселі й тепер вагається перед порогом.
— Знаєш, Андреасе, у вашому ремеслі часто шукають бруд, але іноді знаходять те, що змушує серце стиснутися від жалю, — він зітхнув, дивлячись на темну воду Сени. — Поки ти намагався розібратися з тим, що відбувається в домі інспектора, я мимоволі торкнувся імені, яке, здається, було поховане під самим фундаментом того дому. Аріадна.
Він промовив це ім’я з такою обережністю, наче воно було зроблене з найтоншого скла.
— Я не шукав сенсації, клянуся тобі. Але старі архіви іноді відкриваються самі, коли приходить час. Ця жінка... Аріадна... вона — та частка минулого нашого дорогого Парижа, яку він не зміг ані забути, ані врятувати. І боюся, що Жан дізнався про неї набагато більше, ніж дозволяла йому совість чи бодай інстинкт самозбереження.
Андреас слухав, і кожне слово Антоніо лягало на душу важким каменем. У цій люб’язності Тоні було набагато більше загрози для його звичного світу, ніж у будь-якій зухвалості.
Його погляд завмер на відображенні ліхтаря у воді, яке розпливалося від легких брижів Сени. Слова Антоніо подіяли на нього протверезно, витісняючи нав’язливі образи шовку та парфумів леді Неффі.
— Та частка минулого нашого дорогого Парижа... — повільно повторив Паскаль, ніби куштуючи це ім’я на смак. — Ти кажеш про неї так, Антоніо, ніби вона — привид, що блукає цими вулицями вже не один десяток років.
Тоні ледь помітно кивнув.
Він не поспішав.
У його лагідності була якась священицька терплячість.
— Бо так воно і є, Андреасе. Іноді мені здається, що Париж побудований на таких іменах. Аріадна була тією, чия доля мала стати тріумфом любові, а стала натомість символом тихої помсти, про яку всі домовилися мовчати. Жан... він не був святим, ми це знаємо. Але він має одну слабкість — він, схоже, любить докопуватися до істини там, де досвідчені люди воліють заплющувати очі.
Тоні провів рукою по шорсткому каменю парапету, наче намагався намацати на ньому сліди подій десятирічної давнини. Його голос став ще тихішим, майже злившись із шепотом Сени.
— Ти не знаєш цього імені, Андреасе, бо в ті часи ти ще не дихав паризьким туманом. Десять років тому Париж втратив свій найніжніший голос і свій найзухваліший розум в одну й ту саму ніч. Аріадна Демур... Їй було двадцять два. Вихована в зразковій родині, піаністка, чиї пальці змушували плакати навіть камені в залах Версаля. Вона була втіленням музики й довіри.
Тоні на мить заплющив очі, і Андреас побачив, як здригнулися його повіки.
— Це був її останній виступ. Того вечора вона грала так, ніби прощалася зі світом. А за годину по тому витончена леді перетворилася на королеву тіней. Її люди винесли з галереї полотна, вартість яких могла б прогодувати половину Франції. Але щось пішло не так. Охоронець помітив її... Почалася погоня. Вона бігла сюди, до цього самого мосту, де ми зараз стоїмо.
Антоніо вказав рукою на темну воду під мостом.
— Тієї ночі йшла така злива, що здавалося, небо хоче втопити місто. Аріадна зупинилася саме тут. За її спиною була варта, а перед нею — вода. Весь Париж знав, що панна Демур патологічно боїться води. Вона ніколи не вміла плавати, Андреасе. Вона боялася річки більше за в’язницю. Але вона стрибнула. Прямо на моїх очах... Темна течія підхопила її миттєво. Тіла не знайшли — того дня Сена була надто лютою, щоб віддати свою здобич.
— Тієї ночі йшла така злива, що здавалося, небо хоче втопити місто. Аріадна зупинилася саме тут. За її спиною була варта, а перед нею — вода. Весь Париж знав, що панна Демур патологічно боїться води. Вона ніколи не вміла плавати, Андреасе. Вона боялася річки більше за в’язницю. Але вона стрибнула. Прямо на моїх очах... Темна течія підхопила її миттєво. Тіла не знайшли — того дня Сена була надто лютою, щоб віддати свою здобич.
— Офіційно вона мертва вже десять років. "Видатна злочинниця, що загинула від власного страху" — так писали в газетах. Але Жан... він знайшов нитку, яка не обірвалася у воді. Він, імовірно, дізнався, що Аріадна... що смерть на мосту Пон-Неф була лише початком іншої, набагато темнішої симфонії.
Андреас відчув, як холодний вітер пробрав його до кісток.
— Ти хочеш сказати, що вона вижила? — ледь чутно запитав він.
Слова Андреаса розчинилися у вологому повітрі, так і не отримавши миттєвої відповіді.
Антоніо не поспішав. Він дістав хустинку, повільно протер окуляри, і в цьому жесті було стільки виваженості, що Паскалю здалося, ніби час на мосту Пон-Неф зупинився.
Лише вітер, що доносив запах мокрої брудної води, нагадував, що вони все ще в реальному світі.
— Я не вірю в повернення з того світу, Андреасе, — нарешті вимовив він, повертаючи окуляри на перенісся. — Я бачив, як річка прийняла її. Сена не віддає тих, хто боїться її так сильно, як боялася вона. Аріадна завершила свою партію на фортепіано, але... але не в грабежі.
Тоні подивився на свою тремтячу руку і стиснув її в кулак.
— Жан, як я розумію, знайшов щось набагато страшніше за живу жінку. Він знайшов тих, хто діє з її іменем на устах. Хтось чинить цей хаос в її ім’я, Андреасе. Хтось перетворив пам'ять про витончену леді Демур на прапор для найвідчайдушніших головорізів та грабіжників Парижа.
Він наблизився до Паскаля, і його голос став схожим на гарячкове шепотіння.
— Смерть Аріадни на цьому мосту була фіналом для неї, але для когось іншого вона стала прелюдією, — Антоніо знову подивився на темну лінію горизонту, де місто зливалося з небом. — Я не знаю напевно, що саме вони замислили тепер, Андреасе, але серце мені підказує: те, що ми бачили останніми днями — це лише початок. Жан... він не був одинаком. Він діяв з тими, хто не просто імітує почерк Аріадни, а намагається перевершити її найзухваліші плани.
Тоні зробив коротку паузу, підбираючи слова з тією джентльменською акуратністю, яка була йому властива.
— Ти знаєш, на що був здатний цей шакал, коли йому бракувало грошей на каву та розпусту. Але поєднай його авантюризм із методами Аріадни, з її витонченою логікою пограбувань, яку хтось так старанно вивчав... Жан вірив, що вони здатні похитнути саму основу фінансового спокою Парижа. Це наводить мене на думку, що попереду щось набагато більше за звичайну крадіжку, до якої ти звик.
Він зітхнув, і в цьому звуці було стільки втоми, скільки буває лише у людей, що несуть чужі таємниці все життя.
— Жан... Чи його спільник... Той, хто сьогодні діє від імені Аріадни, не має тієї витонченості, яку мала вона, але має втричі більше жорстокості.
Андреас відчув, як потилицею пробіг мороз.
Тепер він розумів, чому Віктор був таким зломленим у своїй вітальні. Якщо старий інспектор усвідомлював, що Жан став частиною гри, яка паплюжить пам'ять про справжню Аріадну, то його мовчання було не просто втомою, а глибоким, невимовним розпачем і розумінням, як багато попереду небезпечної роботи.