Розділ 41. Остання ставка Анастейші

У вітальні залягла така густа, майже фізично відчутна тиша, що здавалося, повітря перетворилося на скло, яке от-от трісне від найменшого руху.В цій німій порожнечі звук став неприродно чітким: було чути сухе, ритмічне потріскування гніту в газовому ріжку над камінною полицею та ледь вловиме, свистяче дихання Андреаса.
Паскаль не зводив очей з Анастейші. Його погляд, раніше завжди покірно опущений або ввічливо розсіяний у її присутності, тепер став жорстким і фіксованим, як об’єктив раннього фотоапарата. У ньому не залишилося ні краплі тієї витонченої поваги, яку вимагав етикет і статус господині дому. Це був погляд мисливця, який стояв над лісовою стежкою і раптом побачив, як граціозна лань виказала себе одним єдиним необачним рухом — хрускотом сухої гілки під копитом. Андреас помітив усе: те, як здригнулася жилка на її тонкій шиї, коли вона вимовила слово «комірчинка», і те, як вона занадто швидко, майже професійно, сховала свої витончені пальці в складках персикового шовку. Ця її обізнаність була не просто підозрілою — вона була інтимною. Вона знала про Жана не з сухих звітів Віктора, які той міг читати вголос за сніданком. Знала саму текстуру того життя, про яке згадувала. Анастейша витримала цей погляд.
Жінка застигла в кріслі, немов мармурова статуя, проте в її очах, за цією «стриманою подобою», Андреас прочитав щось набагато глибше за простий переляк. Там був виклик. Вона немов говорила йому: «Так, я знаю більше, ніж тобі дозволено уявити. І що ти з цим зробиш, дрібний детектив, у моїй вітальні, поки мій чоловік тримає келих, куплений на моє придане?».
Віктор, що стояв між ними, здавався зараз монументальною, але сліпою силою. Він дивився на них обох, і тінь сумніву, що впала на його обличчя, була схожа на темну хмару, що передвіщає бурю. Він ще не вірив у те, що бачить, але його чуття вже почало відраховувати секунди до катастрофи.
— «Комірчинка», — нарешті вимовив Андреас, і його голос прозвучав як удар об метал. — Дивно чути це слово від вас, мадам. Ви так детально описуєте сміття минулого, наче самі допомагали його там розкидати. Чи, можливо... ви допомагали його прибирати?
Віктор тримався непорушно, але напруга в його тілі сягнула тієї межі, коли матерія навколо нього почала здаватися занадто крихкою. Його пальці, що стискали тонку ніжку кришталевого келиха, побіліли, перетворившись на кістяні лещата. Він бачив цей дуельний погляд Андреаса, чув цей зміїний шепіт про «комірчинки» і відчував спиною спокійну, майже тріумфуючу незворушність дружини.У цей момент у Вікторі боролися двоє: чоловік, який щойно кохав жінку в персиковому шовку, і інспектор, який не терпів, коли його тримають за дурня. Злоба, густа і темна, як нерозведене чорнило, піднялася від самого серця, застилаючи очі кривавою пеленою.
Дзинь!
Звук був несподіваним і гострим, як постріл у закритому приміщенні.
Кришталь не витримав. Келих луснув просто в долоні Віктора, розлетівшись на сотні дрібних іскор, що посипалися на дорогий перський килим.
Важка бурштинова рідина заплямувала його руку, змішуючись із тонкою цівкою крові, що миттєво виступила на розрізаній шкірі.
Анастейша навіть не здригнулася, лише ледь помітно звузила зіниці. Віктор не розтиснув кулак одразу. Він дивився, як краплі дорогого коньяку, змішані з його власною кров’ю, падають на підлогу, утворюючи брудну, липку калюжу.
— Геть, — процідив він крізь зуби, не піднімаючи погляду. — Забирайся звідси, Андреасе. Прямо зараз.
— Вікторе, я лише хотів... — почав було Паскаль, але Неффі різко підняв поранену руку, і уламки скла, що застрягли в м’якоті долоні, блиснули в світлі газового ріжка, як зуби хижака.
Віктор важко дихав, дивлячись на свою закривавлену долоню. Лють ще вирувала в його жилах, але слова дружини пролунали м’яко, наче прохолодна вода на опік.
— Вікторе, любий, — Анастейша підійшла ближче, не торкаючись його, але огортаючи своєю присутністю. — Ти поранився. Подивися на свою руку... Тобі потрібно негайно обробити це. Поклич покоївку і йдіть до ванної кімнати. Ти зараз не в тому стані, щоб вести розмови. Будь ласка, зроби це заради мене.
Віктор глянув на неї, потім на Андреаса, і, не вимовивши жодного слова, лише коротко кивнувши, вийшов з вітальні. Коли звук його кроків затих, а двері за ним зачинилися, атмосфера в кімнаті миттєво змінилася. М’якість Анастейші зникла, поступившись місцем холодній, презирливій силі.
— Паскалю... Чому ти це робиш? — її голос тепер був схожий на шелест сухої зміїної шкіри. — Він і так зараз не в собі, а ти так бавишся з його нервами... Чи тобі замало тієї шкоди, що ти вже приніс нам?
Андреас, який до цього стояв напружено, раптом криво посміхнувся.
— Я приніс... Авжеж... Та чи ти не задумувалася, що то все було для вашого з ним блага?
— Благо... Як цинічно. Як же це, Паскалю, цинічно, — вона зробила крок до нього, і в її очах спалахнув небезпечний вогник. — Скажи мені... Ти завжди був таким? Чи це з тобою сталося після того випадку з мадам «Лисичкою»?
— Неффі! — різко перервав її Андреас, і його обличчя зблідло ще дужче.
— Припини. Чи ти думав, я ні про що не здогадуюсь? Ох, Паскалю. Я ж жінка. Мені багато чого відомо і я багато що розумію. Та й тіло брехати не може. Чи не так? — вона зупинилася в кроці від нього, її голос став інтимно-низьким. — Тобі бракує любові? Тобі не вистачає її тіла? Який же ти...
— Очікуваний? Банальний? Який я? — Андреас виклично підняв підборіддя.
— Який же ти... француз, — Анастейша вимовила це з такою сумішшю огиди та захоплення, що Андреас мимоволі здригнувся.
— Не ти перша мені це кажеш.
— Не я перша, авжеж... Скажи, чого ти хочеш? Що тобі потрібно, щоб ти нарешті залишив нашу сім’ю в спокої? Андреасе, я ж можу дати тобі багато... — її уста злегка прочинилися, і вона демонстративно схилилася трохи вперед. Шовк халата піддався, демонструючи виразні перса, що наче випадково визирнули з-під тканини.
Андреас не відвів погляду. Навпаки, він повільно, майже вальяжно відкинувся на спинку крісла, вивчаючи її, як цікавий експонат у музеї пороків.
— І що ж ти можеш дати мені? — запитав він, і в його голосі вперше за вечір з'явилася нотка справжньої цікавості.
Після цих слів Анастейша замовкла, дозволяючи тиші стати її спільницею. Вона почала діяти повільно, з тією котячою грацією, яка не залишає чоловікові шансу на раціональний відступ.
Вона не просто стояла поруч — вона почала повільно обходити крісло, в якому сидів Паскаль. Кінчики її пальців ледь торкалися оксамитової спинки, а потім, наче ненароком, ковзнули по плечу Андреаса. Неффі знала силу свого дотику: легкого, як подих, але гарячого, як розпечене вугілля.
Зупинившись прямо перед ним, Анастейша розправила плечі, дозволяючи халату ще більше розійтися. Вона не соромилася своєї оголеності — вона несла її як прапор. Її погляд, вологий і викличний, був прикутий до очей Андреаса. Вона бачила, як важко він дихає, як його погляд мимоволі опускається нижче, затримуючись на вигинах її тіла, що ледь прикривав персиковий шовк.
— Ти ж знаєш, Паскалю, — її голос став настільки низьким, що він більше відчував його вібрацію шкірою, ніж чув вухами, — що Віктор занадто правильний. Він бачить світ чорно-білим. А ти... ти знаєш усі відтінки паризьких сутінків. Ти цінуєш красу там, де він бачить лише докази.
Вона нахилилася так низько, що її розпущене волосся торкнулося його обличчя, лоскочучи щоки й приносячи з собою запах мускусу та лілій. Її рука повільно опустилася на його коліно, і вона відчула, як напружилися його м’язи під дорогою тканиною штанів.
— Я готова бути твоєю вдячністю, — прошепотіла вона йому в самі губи, так близько, що їхнє дихання змішалося. — Я готова віддати тобі все те, чого ти так прагнеш, на що ти так жадібно дивишся. Тільки залиш його в спокої. Не шукай Жана там, де він може знайти нас усіх. Вона зробила ще один рух, напіввідкриваючи стегно, і світло від газового ріжка грало на її гладкій шкірі, створюючи ілюзію того, що вона світиться зсередини. 
Анастейша знала, що Андреас — раб своєї пристрасті, і зараз вона майстерно натягувала ці невидимі ланцюги, роблячи його своїм полоненим у його ж власному бажанні.
Паскаль сидів нерухомо, його руки вчепилися в підлокітники крісла так міцно, що пальці оніміли. Перед ним була не просто жінка — перед ним була сама спокуса, одягнена в шовк і готовність до гріха заради порятунку своєї ілюзії щастя.
Вона діяла так, наче від цього залежало її життя. З кожним рухом її халат відкривав усе більше, перетворюючи персиковий шовк на прозору димку, що лише підкреслювала досконалість її форм.
Анастейша плавно, з тією особливою котячою грацією, якої не навчишся в салонах, опустилася на коліна прямо перед Андреасом. Вона була схожа на грішницю, що молить про спокуту, але в її очах горіло зовсім інше полум’я — вогонь досвідченої спокусниці, яка точно знає ціну кожному своєму погляду.
Паскаль мимоволі опустив очі й завмер. Перед ним, на відстані простягнутої руки, з-під важкого шовку виринали її груди — пружні, теплі, що здіймалися від важкого й збудженого дихання. Анастейша помітила, як його зіниці розширилися, і, вловивши цей момент слабкості, повільно відвела край тканини ще далі вбік.
Вона відкрила йому все: і гостру лінію ніжної ключиці, і темний, вишневий сосок, що задерикувато випинався назустріч його погляду. Вона була втіленою насолодою, живою картиною, яку мріяв би написати кожен митець Парижа.
Але Андреас не рухався. Його обличчя залишалося кам'яним, хоча жилка на скроні напружено пульсувала. Він дивився на це ідеальне тіло, але бачив крізь нього — бачив бруд ліонських завулків, бачив "комірчинку" і бачив ту темряву, якою була просякнута душа цієї жінки. Для нього ця краса була отруєною. Кожен її вдих, від якого звабливо здіймалися перса, здавався йому фальшивим акордом у симфонії брехні.
— Неффі... — голос Андреаса пролунав сухо й холодно, як тріск сухої гілки в зимовому лісі.
Він навіть не потягнувся до неї, не зробив спроби торкнутися цієї пропонованої розкоші.
— Прикрийся. Мене це не цікавить. І, ні. Не купиш ти мене своїм тілом. Я бачив занадто багато подібних торгів у "Лисичці", щоб не впізнати дешевий товар у дорогому пакуванні.
Анастейша застигла. Її збуджене дихання на мить перехопило, а в очах спалахнула не просто злоба, а справжня ненависть жінки, чию найвищу ставку було зневажливо відкинуто.
Анастейша на мить застигла, її пальці все ще стискали край шовкової тканини біля самого соска, але погляд уже змінився — з волого-звабливого він став гострим і мертвим, як у кобри перед кидком.
Вона повільно, з королівською гідністю почала підводитися з колін. Кожен її рух був підкреслено граційним, але в цій грації вже не було бажання сподобатися, лише холодна, концентрована лють.Вона випрямилася, але перед тим, як остаточно закрити свою «пропозицію», вона зробила останній випад.
Анастейша нахилилася до самого обличчя Андреаса, навмисно затримавшись так, щоб її важкі персикові груди опинилися прямо перед його очима — так близько, що він міг відчути їхнє жар і побачити найдрібніші прожилки на ніжній шкірі. Це був не жест хтивості, а акт агресії.
 — Про це ти ще пошкодуєш, Паскалю, — прошепотіла вона йому в самі губи, і в цьому шепоті не залишилося нічого жіночного.
Це був голос ворога, який щойно оголосив війну.
— Ти думаєш, що ти вищий за це? Ти думаєш, що ти чистий? Коли Жан прийде за своїм, ти благатимеш мене про цей шовк, але я дам тобі лише зашморг.
Вона різко відсторонилася, одним владним рухом запахнула халат і зав’язала пояс на талії тугим, майже хірургічним вузлом.
Тепер перед Андреасом знову стояла леді Неффі — бездоганна, закрита і недосяжна. Вона поправила волосся, відкинувши його за спину, і в цю саму мить десь у глибині коридору почувся важкий крок Віктора та звук дверей, що зачинялися.
Андреас залишався сидіти в кріслі, відчуваючи, як у роті пересохло. Він переміг у цьому раунді, але аромат її парфумів і вигляд її тіла все ще стояли перед ним як марево. Він знав, що тепер у цьому домі він має двох ворогів: одного — явного, що шукає правду, і іншу — приховану, яка зробить усе, щоб ця правда згнила разом із ним.
Коли Віктор переступив поріг вітальні з перебинтованою рукою, він застав лише двох людей, що сиділи в напруженій, але зовнішньо пристойній тиші.