Розділ 40. У нас на нього — порожнеча.

Віктор на мить затримав погляд на блідому обличчі Андреаса, а потім коротким, дещо різким жестом вказав у глибину вітальні.
— Заходь уже, не стій на порозі, як вісник апокаліпсису. Ти вже й так зробив усе, щоб розігнати мій сон і залишки гарного настрою.
Віктор говорив грубо, але в його голосі відчувалося те особливе неформальне роздратування, яке дозволяють собі лише давні соратники.
— Сядь. Тобі треба випити чогось міцнішого за паризький туман.
Вони пройшли до вітальні. Віктор, не чекаючи слуг, сам хлюпнув у два келихи бурштинової рідини. Андреас упав у крісло, все ще стискаючи капелюха в руках.
— Отже, Жан, — почав Віктор, простягаючи келих другу й сідаючи навпроти. — Давай по суті. Що ми про нього знаємо насправді, якщо відкинути наші страхи?
Андреас зробив ковток, і його кадик смикнувся.
Нічого, Вікторе. В тому-то й річ. У нас на нього — порожнеча. 

Вони замовкли, і ця тиша була важкою, як оксамит на шторах. У пам'яті виринали уривки, але жоден не складався у цілісну картину.
— Сім'я? — Віктор примружився.
Він намагався згадати хоч якусь зачіпку.
— Сирота, — відрізав Андреас. — Принаймні так він казав у борделі. Жодних тіток, жодних відомих нам далеких родичів у провінції. Людина, що народилася з пилу підворіть. 
— Попереднє місце роботи? — Віктор постукав пальцями по склу.
— До того, як він став «вирішувати питання» для мадам, він мав десь бути. Його манери... навіть тоді в них було щось... не зовсім плебейське.
Роздуми важко тисли на голови.
— Достеменно не відомо, — зітхнув Паскаль. — Чутки ходили різні: від армії до монастиря, з якого він нібито втік, але жодних паперів. Він був як привид ще до того, як ми вирішили, що він ним став.
— Близькі знайомі? Коханці? Брати по пляшці?
— Ніхто не спадає на думку. Він завжди тримався осібно. Жан не мав друзів, Вікторе. Він мав лише... боржників та ворогів.
Віктор відкинувся на спинку крісла, дивлячись на гру світла в келиху.
— І ось тепер цей сирота без минулого і без друзів з’являється в Парижі в лакованих туфлях і дорогому жокеті. Ти розумієш, що це означає? Хтось дав йому ці туфлі. Хтось купив йому право ходити нашими вулицями з гордо піднятою головою.
Андреас підняв очі, і в них знову майнув той самий холод.
— Питання в тому, чию голову він збирається знести цими лакованими підборами.

 Поки чоловіки сиділи в полоні своїх похмурих здогадок, на сходах почувся ледь вловимий шелест. Анастейша спускалася повільно, вальяжно, наче сама була втіленням цієї безсонної травневої ночі.
На ній був довгий халат із важкого персикового шовку, що ледь тримався на одному поясі, відкриваючи тендітні ключиці та лінію шиї, яку ще кілька хвилин тому пестив Віктор.
Її волосся було розпущене, а обличчя зберігало ту особливу розслабленість і м’якість, що з’являється лише після акту вищої пристрасті.
Вона йшла так, ніби вітальня була продовженням її спальні, несучи в собі шлейф тепла та інтимності.
— Вікторе, любий, ти так довго не повертався, що я почала думати, ніби Париж вирішив вкрасти тебе у мене просто посеред... 

Слова завмерли на її вустах, коли вона переступила поріг вітальні й побачила Андреаса.
У ту ж мить вальяжність випарувалася, як ранкова роса під розпеченим сонцем.
Анастейша різко випрямилася, її постава вмить набула стриманої, майже офіційної подоби. Вона одним рухом щільніше запахнула халат, перетворюючи еротичне вбрання на подобу броні. Її очі, що хвилину тому були затуманені млосністю, стали гострими та холодними, немов леза скальпеля.
— Пане Паскаль... — її голос прозвучав чисто і сухо, без жодного натяку на ту ніжність, якою вона щойно обдаровувала чоловіка. — Я не очікувала побачити вас у таку годину. Пробачте за мій... неофіційний вигляд.

Андреас мимоволі звівся на ноги, зніяковівши від такої різкої зміни атмосфери. Віктор же лише мовчки спостерігав за цією трансформацією дружини, і в його погляді майнуло дивне почуття — суміш гордості за її самовладання та роздратування через те, що їхня таємниця була так брутально порушена.
— Сподіваюся, Андреасе, ти маєш справді вагому причину, щоб витягнути мого чоловіка з ліжка і змусити мене почуватися гостею у власному домі, — додала вона, сідаючи в крісло трохи осторонь, але так, щоб тримати обох чоловіків у полі зору.
Жінка не пішла. Ні, вона залишилася, і в цій її «стриманій подобі» відчувалося щось набагато небезпечніше за її попередню легкість.
Це питання Анастейші розрізало тишу вітальні, як тонкий дріт, що натягується до межі. Вона промовила це з такою легкістю, ніби просто згадувала про невдалого постачальника вершків, але в самому підборі слів була прихована небезпечна точність.
— Тож... Ви сказали «Жан»? — Анастейша злегка схилила голову набік.
Пасмо її волосся ковзнуло по шовку халата.
— Любий, чи ж це не той Жан, котрий, за твоїми словами, раптово звільнився і просто зник, залишивши лиш комірчинку з купою сміття, що стало доказами супроти якогось хлопчини?
Віктор застиг із келихом біля губ.
Андреас же не відповів одразу.
Він знав Анастейшу іншою — усміхненою, невагомою, жінкою-прикрасою у житті владного чоловіка. Але зараз він буквально впивався в її слова, вслухаючись у кожну інтонацію. Його аналітичний розум, загострений нічним переслідуванням, почав вихоплювати дивні нюанси.
Він помітив не лише її обізнаність — зрештою, Віктор міг ділитися з нею робочими справами. Він помітив контроль.
Анастейша не просто ставила питання, вона перевіряла реакцію Віктора на цю версію подій. У її голосі прозвучало слово «комірчинка» з такою специфічною огидою, ніби вона сама бачила те сміття.
Андреаса вразило дещо ще: її очі. У них не було страху, який мав би виникнути у жінки при згадці про «брудного шакала». Там була... впізнаваність. На коротку мить, коли вона вимовляла ім'я «Жан», її губи здригнулися у ледь помітному, майже зневажливому вигині, який буває лише тоді, коли говориш про когось, кого ти особисто бачив у хвилини слабкості або приниження.
Паскаль раптом усвідомив: Анастейша не просто знає цю історію. Вона знає самого Жана. І, можливо, знає його набагато краще, ніж Віктор хотів би визнати.
— Саме той, мадам, — нарешті вимовив Андреас, не зводячи з неї прискіпливого погляду.
Його голос став сухим, як старий пергамент.
— Тільки вигляд у нього тепер зовсім не такий, як у мешканця «комірчинки». Лаковані туфлі, Анастейшо. Дорогий жокет. Сміття перетворилося на шовк. Чи не здається вам це дивним?
Він навмисно вжив її ім'я без титулів, перевіряючи її стриманість. Він відчув, що під цим персиковим шовком б’ється серце, яке зберігає таємницю, здатну зруйнувати цей ідеальний будинок.