Розділ 39. Він — вовк, який навчився носити шовк.

Марта натирала склянки з такою ретельністю, наче від блиску скла залежала доля всього Парижа. Скрип чистого рушника об крихкі краї філіжанок ритмічно вплітався в тишу, що запала після слів Анастазі. Вона здавалася цілком заглибленою в роботу, мовчазним привидом у фартуху, який не мав би цікавитися високими матеріями чужих життів.
Коли остання чашка зайняла своє місце на полиці, Марта повернулася до власниці кав'ярні. Її погляд був спокійним, діловим, позбавленим того вологого блиску тривоги, що все ще тремтів в очах Алекси.
— Пані Анастазі, — голос Марти прозвучав рівно, розбиваючи залишки пряної атмосфери розмови. — Я б хотіла уточнити кілька робочих моментів, щоб не припускатися помилок у майбутньому. Скільки триватиме моє стажування, перш ніж ви довірите мені розрахунки з постачальниками?
Вона витерла руки об фартушок і, не чекаючи відповіді, продовжила перелік, наче викреслювала пункти в уявному списку:
— Також мені потрібно чітко розуміти графік змін на наступний тиждень. І цінники... на нову партію цикорію ми залишаємо старі, чи через спеку логістика здорожчала? Та й дні поставок — чи варто мені бути тут раніше у вівторок, щоб прийняти вершки?
Анастазі ледь помітно посміхнулася кутиками вуст. Ця приземленість нової працівниці була їй до вподоби. Вона оцінила те, як легко Марта перевела розмову в безпечне русло професійних обов'язків, даючи Алексі можливість оговтатися.
— Твоя ретельність робить тобі честь, Марто, — відповіла Анастазі, і в її голосі знову забриніли ті самі спокійні ноти. — Стажування завершимо, як тільки я побачу, що ти знаєш смаки наших постійних гостей так само добре, як об'єм кавника. Графік обговоримо ввечері, а щодо цінників...
Вона зробила паузу, глянувши на вікно, за яким вечірнє сонце вже майже сховалося за дахи.
— Залишмо це на завтра. Зараз головне — порядок.
Марта кивнула, знову беручись до роботи. Вона виглядала як ідеальна працівниця, але в тому, як вона розставляла тарілки, була певна механічна точність. Вона чула все: і про лілії, і про кров на рукавичці, і про "з того боку мосту". І поки її вуста питали про графік змін, її мозок уже підраховував, скільки часу пройшло від моменту, коли повз вікна промайнув стурбований чоловік у лакованих туфлях, до моменту, коли Алекса почала плакати.
Анастазі повільно піднялася з-за столика, її рухи були позбавлені будь-якого поспіху, наче вона сама була частиною того самого непорушного порядку, про який піклувалася Марта. Вона підійшла до стійки, зупинившись навпроти дівчини, і їхні погляди зустрілися. У очах Анастазі не було суворості, лише глибоке, майже бездонне розуміння.
— Щодо твоїх запитань про стажування та постачальників, Марто... — почала вона, і її голос знову наповнив простір оксамитовою теплотою. — Ти демонструєш чудову ретельність. Але пам’ятай одну річ: дійсно здібна працівниця в нашому закладі мусить вміти чути геть усе, але водночас — не пам’ятати нічого.
Вона провела кінчиком пальця по краю чистої порцелянової чашки, щойно натертої Мартою.
— У цьому домі, — Анастазі зробила ледь помітний жест у бік стін кав'ярні, де вечірні тіні вже почали свою гру, — стіни мають бути подібними до фільтра для кави. Вони мають бути здатні пропустити крізь себе найтонший аромат, дати йому наповнити простір, але при цьому вміло затримати гущу. Гуща — це те, що залишається на дні. Вона гірка, вона брудна, і вона нікому не приносить насолоди.
Анастазі на мить глянула на Алексу, яка все ще сиділа біля вікна, а потім знову повернулася до Марти.
— Наше завдання — подавати аромат. А гущу ми просто вимиваємо наприкінці дня, не залишаючи від неї й сліду в пам’яті. Якщо ти навчишся розділяти ці речі, твій графік і дні поставок стануть лише приємною частиною твого життя, а не тягарем.
Вона замовкла, даючи словам осісти, як осад у джезві. У повітрі зависла тиша, приправлена сенсом, що був гострішим за кардамон. Анастазі не просто відповіла на питання про роботу; вона встановила межу між служінням і співучастю, даючи зрозуміти, що в її кав'ярні безпека тримається на вмінні вчасно «забувати».
Анастазі відійшла від стійки й повернулася до столика, де Алекса все ще тримала в руках зім’яту хустинку. Вона сіла навпроти, не порушуючи особистого простору подруги, але створюючи навколо них кокон тиші та безпеки. Її погляд був м'яким, проте в ньому не було й краплі жертовності — лише та сама мудра відстороненість, яка лікує краще за будь-які жалі.
— Алекса, люба, подивися на мене, — тихо промовила вона. — Ти намагаєшся нести в собі чужу тривогу, наче це твій власний обов'язок. Але Алісія... вона сама обрала свій шлях. Вона журналістка, вона звикла жити на вістрі ножа, де слово важить більше за спокій. Те, що ти побачила в її очах, — це не смерть, це просто ціна її правди.
Анастазі накрила руку Алекси своєю долонею — сухою, теплою і напрочуд спокійною.
— Ти згадувала про лілії. Білі лілії — це не лише символ чистоти чи скорботи. Це квіти, які пахнуть найсильніше саме тоді, коли починають в’янути. Можливо, Алісія просто відчуває, що один етап її життя завершується, щоб поступитися місцем іншому. Ти не повинна бути тінню її сумнівів. Ти — флористка. Твоя справа — дарувати красу, а не розгадувати похмурі загадки, які вона сама навколо себе плете.
Вона зробила паузу, дозволяючи своїм словам проникнути глибше, заспокоюючи збуджену уяву Алекси.
— Пообіцяй мені, що коли ти сьогодні повернешся додому, ти вип’єш чаю з мелісою і дозволиш цьому дню піти. Алісія прийде до тебе, коли їй знадобляться квіти для свята, а не для спокути. А до того часу... залиш її долі право вирішувати за неї. Ми зробили все, що могли — ми прийняли аромат її тривоги. Тепер нехай гуща осяде на дно.
Алекса повільно підняла очі. У них все ще тремтіло сум’яття, але дихання стало рівнішим. Логіка Анастазі, приправлена такою впевненістю, подіяла як антидот проти отрути страху.
— Ти завжди знаєш, що сказати, Анастазі, — прошепотіла Алекса, ледь помітно посміхаючись. — Напевно, ти права. Я просто занадто близько до серця приймаю те, що не можу змінити.
— Це і є мудрість, серденько, — Анастазі злегка стиснула її пальці. — Знати межу між своїм садом і чужим пожарищем.