Розділ 38. Голос розуму з присмаком цикорію

Поки Андреас Паскаль стояв під зачиненими дверима крамниці, вдивляючись у німу порожнечу вітрин, Антоніо був уже далеко. Він не тікав у класичному розумінні цього слова — у його рухах не було метушливості чи боягузства. Навпаки, він ішов підкреслено рівно, майже військовим кроком, карбуючи кожен удар підбора об розпечену бруківку так, ніби цей ритм був останнім, що пов’язувало його з реальністю. Кожен крок був болісною спробою повернути собі бодай дещицю втраченої гідності, яку розтоптали події останніх днів.
Його випещені лаковані туфлі, зазвичай бездоганно чисті, тепер вкрилися грубим сірим пилом паризьких вулиць — для Тоні це було рівноцінно публічному приниженню, але він навіть не глянув униз. Спина залишалася прямою, наче закованою у невидимий сталевий корсет, хоча під тонкою тканиною дорогого жилета серце калатало у передчутті неминучої катастрофи. Повітря здавалося густим, застояним, наче перед початком великої бурі, яка от-от зметне все, що він так ретельно будував.
Він знав, що Андреас шукатиме його. Він майже відчував на спині його проникливий, аналітичний погляд. Але Антоніо не міг розповісти другу все. Не зараз. І справа була не в жалюгідному страху за власну шкіру чи ризику опинитися за ґратами. Страх був глибшим. Ця історія не належала йому одному; вона була подібна до величезної, потворної споруди, яку вони звели разом з іншими. Це був їхній спільний гріх, складна й похмура архітектура якого не передбачала можливості для одноосібного визнання. Витягнути бодай одну цеглину — означало обвалити все, поховавши під уламками не лише винних, а й тих, хто випадково опинилися поруч.
Тоні відчував себе каменярем, який власноруч замурував істину в стіни собору, що тепер почав руйнуватися. І кожна думка про Андреаса — про його чесність, про його віру в логіку й справедливість — пекла Антоніо сильніше за сонце. Він мав знайти Алісію. Він мав подивитися в очі жінці, яка тримала в руках ключі від цього склепу, перш ніж Паскаль добереться до замка.
Над Парижем починало паленіти вечірнє небо. Сонце, яке ще годину тому нещадно випалювало вулиці, тепер неохоче схилялося до горизонту, розливаючи по бруківці густе, як липовий мед, світло. Був кінець травня, той магічний час, коли сутінки затягуються, даруючи місту оманливе відчуття нескінченного дня. Проте для Антоніо цей вечір здавався невблаганним фіналом. 
Він стояв біля важких дверей редакції, наче тінь, що відокремилася від стіни. Коли масивна ручка повернулася і на поріг вийшла Алісія, він мимоволі затамував подих. Вона була вдягнена для прогулянки: елегантний капелюшок з напівпрозорою вуаллю, тонка шаль на плечах, а в руках — незмінна тека з паперами. Вона виглядала як жінка, що щойно завершила черговий переможний день, і збиралася розчинитися у вечірньому затишку Парижа.
Але Тоні заступив їй дорогу.
Він не зробив жодного різкого руху, але сама його присутність — нерухома, масивна, наелектризована — змусила її зупинитися. Алісія підняла голову, і крізь тонку сітку вуалі її очі блиснули металевим холодом.
— Антоніо? — її голос прозвучав м'яко, але в ньому відчувалася сталь. — Ти виглядаєш так, ніби побачив привида. Або, що гірше, вирішив сам ним стати.
Тоні мовчав кілька секунд, намагаючись втихомирити збурення всередині. Він був стурбований, це читалося у занадто міцно стиснутих щелепах. Але він залишався Антоніо: стриманим, досконалим у своїй поставі, навіть коли його світ руйнувався. 
— Ти ж розумієш, що ми не можемо вдавати, ніби нічого не відбувається, — промовив він нарешті. Голос був низьким і вібрував від напруги, наче перетягнута струна.
Алісія ледь помітно схилила голову набік. 
Золоті промені заходу підкреслили гострі лінії її обличчя.
— Ти загороджуєш мені шлях, Тоні. Це не найкращий спосіб почати сповідь. На вулиці занадто багато очей, а я не люблю публічних драм. Вони... дешеві.
— Це не драма, Алісіє. Це епілог.
Він зробив півкроку вперед, змушуючи її відступити назад до прохолоди вестибюля редакції.
— Андреас уже шукає мене. Він знайде зачинену крамницю, він знайде питання, на які я не зможу відповісти без тебе. Ми маємо вирішити, що він почує.

Тим часом, поки довгі тіні вечірнього Парижа затягували вхід до редакції, у невеликій затишній кав'ярні Анастазі панувала атмосфера зовсім іншого штибу.
Сонце, пробиваючись крізь накрохмалені фіранки, підсвічувало порошинки, що танцювали в повітрі, змішаному з ароматом свіжої випічки та мелених зерен.
У кутку, за круглим столиком, зібралися ті, хто знали Париж не за звітами жандармерії, а за настроями його мешканців.
Алекса — мила, чуттєва Алекса, чиї руки завжди пахли вологими стеблами та пилком, — змахнула шовковою хустинкою такі небажані сльози з-під очей. Її обличчя, зазвичай схоже на розквітлу півонію, зараз було блідим і збентеженим. Вона щебетала, і в її голосі бриніла справжня тривога.
— Чи мені одній це не дає спокою? На Бога, серденько! — вона звернулася до Анастазі, шукаючи підтримки. — Ти ж також бачила, в якому вона була стані?! Ці очі... вони ж були немов скляні!
Анастазі повільно припідняла ідеально окреслену брову.
Вона поправила поділ своєї сукні й дещо стурбовано, але з притаманною їй розсудливістю, таки наважилася на відповідь після недовгої паузи. Хоча подумки вона воліла взагалі нині не чіпати цієї теми.
— Бачила, авжеж. Та чи ти певна, що все настільки серйозно? Алекса, люба. Я не хочу сказати, що ти можеш перебільшувати, але чи ти певна, що варто аж так краяти собі душу? Може, спершу варто більш детально розпитати в самої Алісії, що саме її так турбує?
Алекса нервово зім'яла хустинку в руках.
— Розпитати? — Алекса ледь помітно зітхнула, і цей звук був схожий на шелест сухого листя.
Вона не підвищила голосу, але в її інтонації з'явилася та особлива глибина, яка зазвичай передує великим зізнанням.
— Ти ж знаєш Алісію, Анастазі. Вона з тих жінок, що будують навколо себе фортеці зі слів та газетних шпальт. Вона може посміхатися, доки всередині все обертається на попіл, і ти ніколи не побачиш диму.
Алекса повільно опустила погляд на свої руки, що все ще зберігали ледь вловимий аромат вечірніх квітів.
— Але сьогодні... сьогодні, коли вона забирала той букет білих лілій, я побачила те, що неможливо приховати за жодною вуаллю. Вона була настільки відчуженою, ніби її душа вже покинула це місто. Коли я подавала їй квіти, вона випадково вкололася об шип однієї з троянд, що стояли поруч. На її рукавичці розквітла крихітна червона пляма, але Алісія навіть не здригнулася. Вона дивилася крізь мене, туди, де закінчуються правила і починається пустка. Анастазі, люба, я знаю цей погляд. Так дивляться ті, хто вже прийняв рішення, яке неможливо змінити.
Анастазі на мить завагалася, тримаючи в руках срібну ложечку. Спокій Алекси лякав її набагато більше, ніж можливі сльози. Вона бачила перед собою не просто подругу, а жінку, чия інтуїція була гострішою за будь-який детективний розум.
— Лілії... — тихо повторила власниця кав'ярні, і в її очах промайнула тінь роздумів. — Вона замовила їх сама чи це був чийсь подарунок?
Алекса підняла очі, і в них відбилося золотаве вечірнє світло.