Розділ 37. Набагато більше, ніж просто домашній затишок

Віктор Неффі не просто йшов додому — він майже тікав, хоча його виправка зовні намагалася зберегти рештки жандармської гідності. Стук його тростини по розпеченій пообідній бруківці відлунював швидким, рваним ритмом, що геть не пасував до його звичної розміреної ходи. Кожен удар металевого наконечника об камінь здавався Віктору занадто гучним, наче він намагався вибити з голови слова, які Паскаль посіяв там з такою вальяжною легкістю.
«Порожня людина»... «Уламки чиєїсь совісті»... Ці фрази не просто зачепили його его, вони свердлили мозок, наче терміти, що в’їдаються в суху деревину старого будинку. Неффі відчував, як його вибудувана теорія — логічна, підкріплена фактами та боргами Антоніо — починає хитатися. Андреас не просто заперечив його версію; він вивернув її навиворіт, показавши Віктору його власну обмеженість.
У цей момент жандарм відчував себе не гросмейстером, який веде партію, а розгубленою дитиною, якій щойно безжально продемонстрували, що її улюблена іграшка — гарна, блискуча і дорога — насправді порожня всередині. І найгіршим було те, що цей «пил доріг», про який він так пихато заявив на прощання, тепер здавався йому пилом від його власних ілюзій. Йому терміново було потрібне місце, де світ знову набуде чітких контурів. Йому була потрібна Анастейша.
Віктор відчинив важкі дубові двері свого будинку, і знайомий, майже церковний аромат воску та свіжозрізаних лілій на мить притупив гостроту його роздратування. Тут, у передпокої, все було вивірено до міліметра, наче вівтар його особистого спокою. Але власні руки здавалися йому чужими й брудними. З різким, майже болісним порухом він зірвав рукавички й з огидою кинув їх на поліровану консоль під дзеркалом. Вони впали безвольно, наче скинута шкіра змії, що заважала йому дихати.
Неффі підвів погляд і зустрівся із власним відбитком. Дзеркало, зазвичай прихильне до його строгого мундира, зараз виставило на показ те, що Віктор так ретельно приховував від Парижа: бліде, майже воскове обличчя з гарячковим, нездоровим блиском в очах. Це був погляд людини, яка зазирнула у прірву і побачила там не злочинця, а власне безсилля. Його комірець тиснув, мундир став заважким, а шкіра під тканиною свербіла від невидимого пилу, який Паскаль так майстерно «підсвітив» у ресторації.
— Ти знову приніс у дім запах заліза і чужих сумнівів, Вікторе, — почувся солодкий, тягучий, наче гречаний мед, голос.
Він не здригнувся — він чекав на цей звук. У дверях вітальні стояла Анастейша. Її поза була втіленням покори та затишку: руки скромно складені на животі, пшеничне волосся ідеально вкладене. Але Віктор знав цей блиск у її очах. Вона бачила його наскрізь. Вона бачила не жандарма, а здобич, яку місто пожувало і виплюнуло на цей поріг, і тепер вона була готова «залікувати» його рани у свій особливий, руйнівний спосіб.
Віктор пройшов до вітальні, важко опускаючись у крісло, але Анастейша не дала йому закріпитися у своїй похмурості. Вона підійшла впритул, зупинившись між його розсунутими колінами. Її пальці, тендітні й білі, лягли на важкі латунні ґудзики його мундира, але очі — ці великі, хитрі очі — дивилися не на метал, а прямо в його зіниці, обіцяючи набагато більше, ніж просто домашній затишок.
— Паскаль, — видихнув Віктор, намагаючись зосередитися на роботі, хоча близькість дружини вже починала діяти на нього як дурман. — Цей нахаба стверджує, що я шукаю не там. Каже, що Антоніо — це лише декорація, за якою ховається «порожня людина».
— Порожня людина... — прошепотіла вона.
Її голос став низьким, вібруючим.
— Яка цікава метафора для того, хто заповнює свою порожнечу золотом цілої країни. Ти віриш йому, Вікторе? Чи ти просто боїшся, що він бачить жінку там, де ти бачиш лише цифри в банківських книгах?
Вона підняла погляд, і в ньому на мить промайнуло щось хиже, сукубічне — те, що ніколи не виходило за межі цієї кімнати. Її уста продовжували обговорювати слідство, але кінчики пальців уже намацали пряжку його ременя.
— Жінка, якій нічого втрачати, — продовжувала вона, нахиляючись так низько, що Віктор відчув аромат її парфумів, змішаний із запахом розігрітого тіла. — Це не та, хто тікає. Це та, хто чекає в самому центрі павутини. Скажи мені, мій Муркотику, поки ти полюєш на тіні, ти не боїшся, що справжня хижачка вже сидить у тебе на колінах?
Віктор відчув, як пересохло в горлі. Його розум ще намагався аналізувати версію про жінку-грабіжницю, але тіло вже здалося на милість цієї "трепетної дружини".
— Ти знову це робиш... — хрипко промовив він, хапаючи її за талію і притягуючи ближче, так, що корсет її сукні врізався в його долоні. — Ти не даєш мені думати про закон.
— О, любий, — Анастейша вигнула спину, і її загадкова посмішка стала майже переможною. — Закон — це для тих, хто на вулиці. А тут... тут існують лише твої гріхи й моє бажання їх спокутувати. Скажи мені про золото. Де воно може бути, якщо його вкрала не рука, а пристрасть?
Вона притиснулася до нього так тісно, що він відчув кожен вигин її тіла під атласною тканиною. Її погляд обіцяв, що як тільки останній ґудзик піддасться, робота закінчиться, і почнеться те, від чого у Віктора зазвичай паморочилося в голові.
Анастейша не чекала на його дозвіл. Її пальці, гнучкі й безжальні, нарешті розправилися з важким мундиром, і він упав на підлогу глухим, важким звуком — наче залізна клітка, яка нарешті відчинила двері. Вона почала розстібати його сорочку, але робила це не поспіхом, а з тією особливою, майже збоченою ретельністю, наче знімала бинти з пораненого.
— Ти певен, що золото вкрала жінка, — прошепотіла вона, і її вологі губи торкнулися ямки на його шиї, змушуючи Віктора здригнутися. — Але жінки не крадуть просто так, Вікторе. Жінки забирають те, що, на їхню думку, належить їм по праву. Можливо, це не пограбування... а конфіскація за, скажімо, розбите серце?
Вона просунула долоні під сорочку, ведучи ними по його міцних, напружених плечах. Її нігті злегка, на самій межі болю, дряпали шкіру, змушуючи його кров швидше бігти по жилах. Віктор у відповідь важко видихнув, його руки майже несвідомо лягли на її стегна, обтягнуті важким атласом сукні, і він стиснув їх так сильно, що тканина жалібно скрипнула.
— Ти знову за своє, Анастейшо... — прохрипів він, закидаючи голову назад, коли її язик гарячим слідом пройшовся по лінії його щелепи. — Паскаль... він натякав на жінку з минулого. На ту, що прислала лілії. Вона хоче знищити Антоніо, і золото — це лише інструмент.
— Саме так, — її голос став ще тихішим, перетворюючись на солодку отруту.
Вона опустилася на коліна прямо перед ним, але в цій позі не було ні краплі покори. Вона розстібала його ремінь, не зводячи з нього свого хижого, сукубічного погляду. Її руки рухалися з упевненістю куртизанки, яка знає кожну слабку точку чоловічого тіла.
— Жіноча помста — це архітектура, Вікторе. Вона будується роками, цеглина за цеглиною. І якщо Антоніо — це «правила», то вона — це вогонь, який ці правила спопеляє. Поки ти шукаєш логіку в цифрах, вона сміється над вами обома...
Вона торкнулася його так, що Віктор мимоволі вхопився пальцями в оксамитові підлокітники крісла, напружившись усім тілом. Його дихання стало рваним, а погляд — затуманеним. Він бачив перед собою свою "милу дружиноньку", але відчував, як із кожним її рухом, із кожним дотиком її досвідчених губ, з нього витікає вся жандармська пиха, вся втома від безплідних пошуків.
— Благаю... — видавив він із себе, і це було водночас прохання зупинитися і благання ніколи не припиняти.
— Не проси, — Анастейша підвела на нього очі, в яких тепер палав лише чистий, нестримний азарт власної влади над ним. — Ти сьогодні був на полюванні, Вікторе? Тепер черга хижака обідати.