Розділ 36. Уламки чиєїсь совісті

Віктор Неффі замовк, дозволяючи останньому слову зависнути в повітрі між ними, наче присмак занадто міцної кави, яку забули підсолодити. Він повільно, майже медитативно, провів вказівним пальцем по краю своєї не зовсім ідеально чистої рукавички. Цей жест був позбавлений випадковості; Віктор наче стирав невидиму лінію, яка досі відділяла професійний інтерес Андреаса від особистої його відданості Антоніо.
Не зводячи очей з Андреаса, Віктор ледь помітно схилив голову набік, вивчаючи реакцію співрозмовника. У цьому погляді не було співчуття, лише холодна цікавість ентомолога, який спостерігає, як рідкісний екземпляр борсається на шпильці.
— Ти мовчиш, Андреасе, — промовив він тихіше, так, що його голос ледь пробивався крізь гуркіт тарілок і гомін ресторації. — Твій розум зараз гарячково перебирає факти, намагаючись знайти алібі для людини, яку ти звик називати другом. Але ти сам знаєш: у Парижі немає нічого дорожчого за репутацію, і нічого дешевшого за совість, коли цю репутацію виставляють на аукціон.
Він зробив паузу, поглянувши на дрібні плями на своїй рукавичці — можливо, то був пил з якогось архіву, а можливо — порох. Чоловік і сам не зовсім уже пам'ятав.
— Послуги бувають різними, — продовжив Віктор, знову повернувшись поглядом до Паскаля. — Іноді це просто вчасно заплющені очі. Іноді — підпис на документі, який ніхто не мав бачити. А іноді... це білі лілії, які нагадують, що борг за ці послуги вже неможливо сплатити золотом. Навіть тим золотом, що зникло з резерву.
Андреас відчув, як мармурова стільниця під його долонями стала крижаною. Кожне слово Неффі лягало на ваги не на користь Тоні. Віктор не просто натякав — він майстерно підсвічував ті зони, куди Андреас боявся дивитися сам.
— Антоніо надто витончений та порядний для такої грубої та навіть брудної гри, — нарешті відрізав Андреас, хоча в глибині душі цей захист прозвучав для нього самого не надто переконливо.
— О, — Віктор вигнув брову, і в його очах спалахнула іскринка щирого задоволення. — Саме витончені люди найчастіше стають ідеальними інструментами. Вони не ламають двері ломом, Андреасе. Вони відчиняють їх, усміхаючись охороні.
Андреас повільно відкинувся на спинку стільця, розправляючи плечі з тією хижою вальяжністю, яка змушувала випадкових перехожих мимоволі опускати очі. Він не поспішав. Навпаки, він демонстративно взяв келих, зробив маленький ковток вина і прокатав його на язиці, ніби зараз не вирішувалася доля його репутації, а відбувалася дегустація в кращому погребі Бордо.
— Вишукано, Вікторе. Справді вишукано, — почав він, і в його голосі з’явилася та сама обволікаюча, майже ніжна хрипота, за якою ховався гострий скальпель. — Твоя теорія блищить, як новенький луїдор. Але, як каже мій  дорогий друг Тоні, коли відкидаєш неможливе, залишається те, що є правдою, якою б дикою вона не була.
Він подався вперед, і його погляд став скляним, фокусуючись десь на ґудзику сюртука Віктора, прошиваючи його наскрізь.
— Ти малюєш Антоніо як ключника, що відчиняє двері Банку з усмішкою. Елегантно? Так. Логічно? На перший погляд. Але ти припустився однієї маленької, суто технічної помилки, яку зазвичай роблять ті, хто надто закоханий у власну красномовність.
Андреас зробив коротку паузу, і в цій тиші було чутно лише дзижчання мухи десь біля вікна.
— Гарна спроба, Вікторе. Справді гарна. Ти розставив пастки так майстерно, що будь-хто інший вже б біг до в’язниці з ордером на арешт свого найкращого друга, — Андреас нарешті перевів погляд на Неффі.
В очах детектива засвітився той самий небезпечний вогник шахматиста, який бачить дошку на десять ходів вперед.
— Ти кажеш, Антоніо міг би це зробити? О, я піду далі. Я скажу, що Антоніо — чи не єдина людина в цьому проклятому Парижі, чий розум достатньо прагматичний і складний, щоб сконструювати таку математично досконалу крадіжку. Він — людина гармонії, він ненавидить хаос так само сильно, як ти ненавидиш нерозкриті справи.
Андреас зробив невелику паузу, нахилившись ближче до Віктора, нахабно вриваючись у його особистий простір.
— Але в твоїй ідеальній формулі є одна фатальна похибка. Ти плутаєш інструмент із рукою. Антоніо — це порядок, побудований на принципах. Навіть його гріхи мають свою архітектуру. А те, що ми бачимо в газеті... — Паскаль зневажливо ляснув долонею по «Le Figaro», — ...це не просто крадіжка. Це гра ва-банк. Це жорстокий, патологічний розрахунок людини, яка грає долями, як дешевими дерев’яними фігурами. Це почерк тієї, кому вже давно нічого втрачати.
Він зробив ковток вина, не зводячи з Віктора пильного, вивчаючого погляду.
— Антоніо має занадто багато якостей, які роблять його вразливим для такої гри: у нього є ім’я, у нього є гордість, у нього є цей клятий стиль. Він ніколи не стане спалювати мости, по яких ще може пройтися у лакованих туфлях. Та, хто викрала золото, не просто хотіла грошей. Вона хотіла показати, що системи не існує. Що вона вище за правила. А Тоні... Тоні — це і є правила, Вікторе. Навіть якщо він їх іноді порушує.
Андреас знову вальяжно відкинувся назад, і на його обличчі з'явилася тонка, ледь помітна посмішка.
— Тож не шукай серед архітекторів того, хто прийшов з підривним зарядом. Краще запитай себе: хто в цьому місті настільки порожня всередині, що їй потрібне все золото республіки, аби відчути бодай якусь вагу власного існування? І чому твої рукавички сьогодні мають такий вигляд, ніби ти сам щойно допомагав розгрібати уламки чиєїсь совісті? 

На кілька секунд за столом запала така тиша, що стало чутно, як тріщить ґніт свічки у дальньому кутку зали. Віктор Неффі завмер. Його пальці, що досі ліниво пестили край рукавички, зупинилися. Він не очікував такого глибокого занурення в психологічний профіль злочинця; він чекав на емоційний захист друга, а натомість отримав лекцію з екзистенційної порожнечі, яка била точно в ціль.
Віктор не знайшов слів для миттєвої відповіді. Його зазвичай гострий язик, здатний розітнути будь-який аргумент, зараз зрадливо заціпенів. Він справді побачив у словах Паскаля не сліпу відданість, а ту саму «підказку» — орієнтир на людину, якій нічого втрачати. Але остання фраза Андреаса про рукавички та «уламки совісті» зачепила його его значно глибше, ніж він був готовий визнати.
Віктор повільно опустив погляд на свої руки. Його обличчя, що досі нагадувало порцелянову маску, ледь помітно смикнулося. Він випростався, повертаючи собі звичну холодну велич, але в його рухах уже не було тієї розслабленої зверхності.
— Ти завжди вмів перетворювати бруд на філософію, Андреасе, — промовив Віктор, і його голос прозвучав дещо сухіше, ніж зазвичай.
Він демонстративно, повільно почав натягувати ту саму «не ідеальну» рукавичку, приховуючи долоню від погляду Паскаля.
— Твоя теорія про «порожню людину»... цікава. Можливо, навіть занадто цікава для того, хто запевняє, що він лише сторонній спостерігач.
Він підвівся, спираючись на тростину з такою силою, що дерево ледь чутно рипнуло.
— Щодо моїх рукавичок... — Віктор зробив паузу, і його погляд на мить став гострим, як уламок скла. — Вважай, що це пил доріг, якими ти ще не ходив. Але не переоцінюй свою здатність бачити крізь туман, друже. Бо іноді той, кому нічого втрачати, — це не той, хто стоїть у тіні, а той, хто тримає світильник прямо перед твоїми очима.
Неффі не став чекати на відповідь. Коротким, ледь помітним кивком він попрощався і попрямував до виходу. Його постать у світло-сірому сюртуку миттєво розчинилася серед білосніжних кахлів та дзеркальних відблисків «Бульйону», залишивши Андреаса наодинці з холодним конфі та передчуттям великої катастрофи.
Андреас залишився сидіти за столом, проводжаючи поглядом двері, що ще гойдалися після виходу Неффі. Його рукавичка все ще лежала на газеті, притискаючи заголовок про золото, як забитий цвях.
«Він вражений. А коли Віктор вражений — він стає небезпечним», — подумав Паскаль.
Детектив згадав слова про «порожню людину». Якщо це не Антоніо, якщо це хтось, хто грає людьми як фігурами, то Тоні — лише пішак, якого готують до розміну. А лілії... лілії — це сигнал, що партія входить у свою фінальну стадію.
Андреас кинув на стіл кілька монет — щедро, навіть не чекаючи решти, що було зовсім не в його звичках. Він вийшов із «Bouillon Duval» і відчув, як вечірнє повітря Парижа нарешті принесло легку прохолоду. Сонце вже торкалося дахів Латинського кварталу, фарбуючи мансарди у колір запеченої крові.
Паскаль більше не вагався. Його шлях вів до помешкання Антоніо. Він мав прийти туди не як детектив, і навіть не як такий собі гравець, що розгадує загадки. Він мав прийти як єдина людина, яка ще може витягнути Антоніо з-під коліс того вісника апокаліпсиса, що мчить на них із темряви минулого.
Андреас крокував вулицею, де над вишуканим фасадом крамниці Антоніо зазвичай панував дух розкоші та витонченого ладу. Пообіднє сонце, хоч і почало свій повільний спуск, все ще нещадно припікало, залишаючи на бруківці чіткі, майже графічні тіні. Проте що ближче він підходив до знайомої будівлі, то виразнішим ставав холод, який, здавалося, віяв від самих стін.
Він зупинився перед входом. Важкі двері з темного дерева, оздоблені начищеною до блиску латунню, були щільно зачинені. Це виглядало неправильно. У цей час — трохи за полудень — крамниця мала бути відчиненою, наповненою ароматом дорогого тютюну та приглушеними розмовами клієнтів. Натомість зараз за скляними вітринами панувала мертва тиша.
Андреас підійшов ближче, відчуваючи, як сонце пече потилицю, тоді як від дверей тягнуло могильним спокоєм. Він спробував штовхнути ручку — нічого. Жодної таблички, жодного пояснення. Лише німа присутність зачиненого простору.
— Ох, Тоні... — тихо промовив детектив, притиснувши долоню до прохолодного дерева. — У що ж ти вляпався, мій дорогий друже? Чи ти взагалі в порядку?
Він підняв голову. Апартаменти Антоніо над крамницею здавалися вимерлими. Фіранки на вікнах були затягнуті так щільно, ніби господар намагався відгородитися не від денного світла, а від усього світу.
Паскаль відступив на крок, мимоволі озирнувшись навколо. Вулиця жила своїм ритмом: десь далеко проїхав екіпаж, чувся сміх прачок із сусіднього провулка. Але тут, біля порога Тоні, час ніби зупинився. Андреас не став стукати — він знав, що якщо Антоніо не відчинив крамницю, то на звичайний стук він точно не відгукнеться.