Розділ 35. Свіжий номер «Le Figaro»

Двері ресторації ще тремтіли після несамовитого виходу Антоніо, а по залу розливалася важка, майже непристойна тиша. Андреас затримав погляд на перекинутому келиху — золотистий сидр повільно стікав по мармурового кольору скатертині, немов пісок у годиннику, що відраховує останні хвилини чийогось спокою. На сусідньому стільці лежав той самий білий оберемок. Лілії виглядали занадто ідеальними, занадто пишними; їхні пелюстки, набряклі від соку та вологи, виділяли аромат такий густий, що він здавався видимим, немов туман над Сеною.
Детектив не став гаяти ні хвилини. Він не піддався паніці друга, навпаки — його розум став холодним і гострим, як лезо бритви. Повільним, майже урочистим рухом він накинув на плечі свій темний плащ. Замість того, щоб покинути квіти на поталу цікавим поглядам інших відвідувачів, Андреас нахилився і обережно, намагаючись не струсити жовтий пилок на рукав, витягнув із букета кілька найхарактерніших квіток. Вони мали стати його головним свідком.
Вийшовши на вулицю, він відчув, як паризька спека і гамір навалилися на нього, але думки вже були далеко. Андреас крокував бруківкою, оминаючи карети та натовп, міцно тримаючи докази, загорнуті в хустину. Його шлях лежав до місця, яке він називав своїм особистим сховищем спокою та найкращим антидотом від людських пороків — до крамниці «Aux Fleurs d’Aleksa».
Над дверима квіткової лавки дзенькнув знайомий дзвіночок, і Андреас переступив поріг, вдихаючи запаморочливі пахощі троянд та фіалок. Це приміщення завжди здавалося йому особливим сховищем, де він міг відпочити від повсякденних турбот.
Алекса Сандро стояла посеред цього квіткового раю — жінка, чия краса заворожувала кожного, хто переступав поріг. Її пишне чорне волосся кольору воронячого крила було зібране в скромну зачіску, а великі очі, що нагадували темні озера, вміщали в собі мрії та таємниці. Вона була вбрана у свою витончену сукню кольору шоколаду з кремовою мереживною спідницею.
— Месьє Паскаль, — промовила квіткарка, і її голос був ніжним та спокійним, ніби вона вже знала про його візит. — Вже полудень? Як час летить...
Андреас підійшов до дерев’яної стільниці, але цього разу в його погляді не було звичного захоплення її вродою. Він мовчки поклав перед нею лілії, взяті з ресторації.
— Моя пристрасна трояндочко, — почав він, але голос його був напруженим. — Мені потрібна ваша мудрість. Що скаже мова квітів про цей дарунок?
Алекса схилилася над квітами. Її витончені пальці, що зазвичай творили гармонійні композиції, на мить завмерли. Вона миттєво відчула прихований зміст, адже для неї квіти були нотами в невидимій музиці.
— Ці лілії... — Алекса підняла на нього свої глибокі очі кольору вологої землі. — Вони символізують велич, але у такому контексті... це букет-натяк. Він говорить: «Я за тобою стежу». Це не просто квіти, любий мій Андреасе. Це попередження, складне і таємне, як найтемніша ніч.
Квіткарка глянула на детектива з легким сумом.
— Ви ж знаєте, що іноді найбільша правда ховається у найтонших відтінках. Той, хто надіслав це, знав, що робить. Це нагадує мені гілочку наперстянки, яку я колись ставила у ваш букет — символ небезпеки та застереження.
Андреас мовчки кивнув. Він отримав підтвердження своїм найгіршим здогадкам. Поклавши малесеньку кущову троянду, яка була схована за спиною, на стільницю точним, вивіреним рухом, він вклонився.
— Дякую, моя квітко. Ви знову впоралися зі своєю справою.
Коли він виходив, дзвіночок затріпотів востаннє, прощаючись із ним, а Андреас уже знав свій наступний пункт призначення.
Вийшовши від Алекси, детектив на мить зупинився посеред гамірного тротуару, наче врізавшись у невидиму стіну. Він підставив обличчя жаркому полудневому сонцю, але навіть його промені не могли розтопити той лід, що сковував його зсередини після побачених лілій.
У голові, наче набат, пульсувала думка: негайно наздогнати Антоніо. Він майже бачив, як схоплює друга за лацкани дорогого сюртука, затискає в якомусь глухому провулку і нарешті витрушує з нього ту кляту правду. Правду про «дно», яке раптом виявилося не таким уже й глибоким, і про ту таємничу «Її», чиє ім’я Антоніо боявся вимовити навіть під тортурами власної совісті.
Андреас уже зробив перший різкий крок у напрямку дому Тоні, але раптом завмер. Досвідчений детектив у ньому взяв гору над розлюченим другом. Він згадав обличчя Антоніо в ресторації — воскове, з диким блиском у погляді, руки, що тремтіли так, ніби він тримав не сигару, а власне серце, яке от-от розірветься.
«Якщо я зараз притисну його до стіни, він просто зламається», — холодно констатував Паскаль. — «Він або втече з міста, або замовкне назавжди. Йому треба дати час. Хай цей страх перебродить, хай самотність змусить його шукати порятунку в єдиній людині, якій він ще може довіряти».
Андреас глибоко вдихнув розпечене повітря, намагаючись витіснити з пам'яті солодкувато-смертельний аромат лілій. Крім того, він відчув різкий пустий біль у шлунку. Сніданок у «Прокопі» перетворився на психологічну дуель, і він навряд чи встигне згодом з’їсти хоч шматочок, перш ніж почнеться чергове безумство. Попереду був день, що обіцяв стати найважчим за останні місяці, а голод — поганий порадник для того, хто збирається полювати на привидів.

«Спершу — спокійний обід. Тіло потребує палива, а розум — тиші», — вирішив він.

Він розвернувся і неквапливо, відновлюючи свою звичну маску непохитного спокою, попрямував до ресторації «Bouillon Duval» . Це місце було достатньо престижним, щоб не привертати зайвої уваги, і водночас достатньо затишним, щоб Андреас міг побути наодинці зі своїми здогадками, перш ніж знову зануритися в бруд паризьких таємниць.
Саме за такою логікою Паскаль обрав один із закладів мережі «Bouillon Duval», що розташовувався на жвавому куті вулиці Монмартр. Переступивши поріг, він відчув миттєве полегшення: тут не було задушливої інтимності маленьких кабаре чи хаосу ринків. Зал зустрів його високими склепіннями, білосніжними кахлями на стінах та величезними дзеркалами, що візуально множили простір до нескінченності.
Повітря тут пахло не просто їжею, а чистотою та бульйоном, який млів у величезних чавунних котлах. Офіціантки — знамениті «bouillonnières» у чорних сукнях із хрусткими білими фартухами та вишуканими чепчиками — рухалися між рядами столів із безшумною швидкістю. Кожен гість отримував персональну картку, на якій відмічали замовлення — система, що захоплювала Андреаса своєю математичною точністю.
Він сів за стіл із мармуровою стільницею, на якому вже стояв фірмовий караф із чистою водою. Андреас замовив порцію качиного конфі та келих вина, аби заспокоїти шлунок, який все ще стискався від ранкового стресу.
Коли перед ним поклали свіжий номер «Le Figaro», чоловік розгорнув його з наміром просто відволіктися. Але чорна фарба заголовків миттєво прикувала до себе погляд.

«НЕВИДИМИЙ ГРАЦІЙНИЙ ГРАБІЖ: ЗОЛОТИЙ РЕЗЕРВ ФРАНЦІЇ ПОРОЖНІЙ!»

Андреас застиг. Стаття повідомляла неймовірні деталі: мільйони ліврів у золотих зливках зникли зі сховищ Банку Франції. Найбільше детективне чуття Паскаля збудило формулювання: «Жодних слідів злому. Сейфи були відкриті оригінальними ключами або ідеальними копіями, а варта не помітила нічого підозрілого протягом усієї ночі».
«Це не просто крадіжка», — Андреас повільно відпив вино, відчуваючи, як по спині пробіг холодок. — «Це мистецтво. Такий рівень підготовки вимагає не лише грошей, а й знання внутрішніх протоколів. Це той самий почерк, що і в моїй справі: злочин без бруду. Злочин, який виглядає як магія».
Саме в цей момент на білий мармур його столу лягла тінь. Тінь була довгою і нерухомою.
— Схоже, золото республіки важить більше, ніж твоя трапеза, Андреасе, — почувся спокійний, оксамитовий голос, у якому іронія була розчинена, як цукор у міцному абсенті.
Андреас підняв голову. Поруч стояв Віктор Неффі. Він виглядав бездоганно у своєму світло-сірому сюртуку, спираючись на тонку тростину. Його погляд, глибокий і трохи втомлений, вивчав обличчя Паскаля з небезпечною цікавістю. Не чекаючи запрошення, Віктор відсунув стілець і сів навпроти, поклавши свої не зовсім ідеально чисті рукавички на край столу.
— Вікторе, — Андреас склав газету, притиснувши її долонею до мармуру. — Ти завжди знаєш, у якому «Бульйоні» мене знайти. Чи ти тепер працюєш і на Банк Франції, раз так цікавишся цим чтивом?
Неффі ледь помітно посміхнувся, і в кутиках його очей зібралися дрібні зморшки.
— Я працюю лише на здоровий глузд, друже. А він каже мені, що коли в один день у одного поважного детектива з'являється букет лілій з ароматом смерті, а у держави зникає золото — це занадто багато подій для одного сонячного дня в Парижі.
Віктор Неффі спер свою тростину на край столу. Його рухи були позбавлені поспіху, властивого звичайним городянам. У «Bouillon Duval», де все було підпорядковано ритму швидкого обслуговування, Віктор виглядав як скеля посеред бурхливого потоку.
— Ти згадав про лілії, Вікторе, — Андреас звузив очі, ігноруючи качину ніжку, що вже почала холонути. — Звідки така обізнаність? Хіба ти тепер підробляєш посильним у квіткових лавках?
Віктор тихо засміявся, і цей звук був схожий на шелест дорогого шовку.
— Париж — це велике село, Андреасе. Особливо, коли такий помітний чоловік, як Антоніо, вибігає з ресторації з обличчям людини, що побачила власного ката. А потім ти, з не менш урочистим виглядом, несеш білі квіти вулицями... Це занадто театрально, щоб залишитися непоміченим.
Інспектор подався вперед, і його голос став серйознішим. 
— Але золото... золото — це вже не приватний спектакль. Це велика гра. Ти вже встиг подумати про те, як ці події пов’язані?
Андреас відпив вино, відчуваючи, як під пильним поглядом Віктора його професійна настороженість зростає.
— Я бачу лише те, що в обох випадках ми маємо справу з ідеальним виконанням. Жодного зайвого руху. У борделі вбито людину, але істинний власник наплічника зник так само чисто, як золото з Банку Франції. Це почерк професіоналів, які не залишають по собі навіть запаху поту.
— Або почерк тих, хто знає систему зсередини, — додав Віктор, і в його очах промайнула небезпечна іскра.
—  І така імовірність є можливою...
— Скажи мені, друже, чи не здається тобі, що наш спільний знайомий Антоніо останнім часом став занадто... вразливим? Його товар, його зв'язки... і тепер ці лілії. Квіти — це завжди послання. А ці ніби говорять про втрату. Ну а в тій газеті, що ти тримаєш, написано про неї ж. Про втрату мільйонів.
Віктор зробив паузу, даючи Андреасу можливість усвідомити масштаб підозри.
— Ти впевнений, що Антоніо — лише жертва обставин, а не одна з ланок цього золотого ланцюга, який зараз затягується на шиї республіки?
Андреас відчув, як всередині нього знову закипає роздратування, змішане з сумнівом. Він хотів захистити друга, але факти — річ вперта.
— Антоніо — не грабіжник банків, Вікторе. Він занадто дорожить своїм статусом.
— Саме так, — підхопив Неффі. — А статус потребує золота. Особливо, коли старі таємниці починають спливати на поверхню, а кредитори вимагають не грошей, а послуг...