розділ 34. ...як ми причетні до цього, Алісіє?

Дим сигари Антоніо повільно підіймався до високої стелі «Прокопа», змішуючись із густим духом смаженої дичини та гамором розмов. Гіркота тютюну на язиці нарешті допомогла йому прийти до тями. Паніка, що стискала горло з самого ранку, почала відступати, поступаючись місцем холодному, майже професійному розрахунку. Він глянув на Андреаса, готуючись до логічного обговорення їхнього наступного кроку, як раптом світло від вхідних дверей перегородила постать.
Молодий кур’єр у запиленому лівреї, чиї чоботи залишали на чистій підлозі сліди паризької грязюки, швидким кроком наблизився до їхнього столика. В його руках був не пакунок чи газета, а величезний оберемок білих лілій.
Квіти були настільки пишними й свіжими, що здавалися штучними. Їхній важкий, солодкувато-задушливий аромат миттєво, немов загарбник, витіснив запах яблучного сидру та запашних страв. Цей запах асоціювався не з весною, а з прохолодою соборів та скорботою похоронних церемоній.
— Ви месьє Антоніо? Ось це наказано передати пану особисто, — кур’єр коротко вклонився.
Він не чекав на подяку чи чайові. Зваливши квіти просто на вільний стілець поруч із Тоні, він розвернувся й зник у натовпі так само швидко, як і з’явився. Оберемок хитнувся, і кілька важких пелюсток, присипаних жовтим пилком, впали на рукав акуратного сюртука Антоніо.
Андреас завмер, не донісши келих до губ.
— Квіти? В такий час? — тихо промовив він.
Антоніо не відповів. Його очі були прикуті до невеликої картки, що була запхана між стеблами. Вона була зроблена з того ж темного, цупкого паперу, що і вчорашня записка. Відчуваючи, як пальці знову стають крижаними, він витягнув її. Почерк був той самий — вишуканий, але з ледь помітним нахилом, що видавав поспіх.

«Досить вдавати, ніби нічого не сталося. Не всі таємниці йдуть на дно...»

Ці слова поранили сильніше за фізичний удар. Перед очима Антоніо на мить спалахнула темна вода Сени та біла постать, що зникає в глибині. Лілії тепер пахли річковим мулом і болем.
Це стало останньою краплею. Весь той крихкий спокій, який він так старанно вибудовував під час сніданку, розлетівся на друзки. Антоніо різко підвівся. Стілець із гуркотом від'їхав назад, а келих із сидром похитнувся, розхлюпуючи золотисту рідину на скатертину кольору білого мармуру.
— Тоні, куди ти? Сядь будь ласка! — Андреас спробував схопити його за лікоть, але Антоніо вирвався.
— Мені треба йти, — кинув він, навіть не дивлячись на друга. Його очі палали гарячковим блиском. — Я маю це припинити. Зараз же. Бо якщо я цього не зроблю, це переслідуватиме мене до самої могили. 
Він розвернувся і майже вибіг із ресторації, залишивши Андреаса наодинці з оберемком лілій, що пахли неминучою бідою.
Вихід із ресторації був схожий на втечу з палаючої будівлі. Антоніо практично вивалився на бруківку, жадібно ковтаючи запорошене паризьке повітря, але навіть воно, здавалося, було просякнуте солодкуватим, липким ароматом  тих квітів.
Він крокував містом, не бачачи ні перехожих, ні карет, що з гуркотом проносилися повз. Тисячі думок розривали його голову, налітаючи одна на одну, як розлючені птахи.
«Не всі таємниці йдуть на дно...» — ця фраза пульсувала в скронях у такт крокам. Хто це написав? Хто міг знати про те, що сталося на мосту? Андреас? Ні, він був поруч, коли принесли квіти. Валлері? Вона гнівається на Паскаля, але чи стала б вона грати в такі ігри з Антоніо?
Він звернув у вузький провулок, де тінь від високих будинків принесла коротку прохолоду. Його руки все ще тремтіли, і він засунув їх глибоко в кишені сюртука.
«Це не може бути вона. Це неможливо. Вода не повертає того, що забрала», — переконував він себе, але серце, що калатало десь у самому горлі, не вірило словам. Париж навколо нього здавався декорацією, яка ось-ось завалиться. Кожне обличчя в натовпі здавалося йому знайомим і водночас ворожим. Йому вчувався дівочий сміх у шелесті спідниць перехожих дам, йому вбачався ЇЇ силует у кожному тінистому кутку.
Тоні майже біг, оминаючи лотки торговців та вуличних роззяв. Чоловікові було вкрай необхідно поділитися цим страхом із кимось, хто мав бодай якісь відповіді.
Нарешті перед ним постала знайома будівля — редакція газети, де працювала Алісія. Місце, де зазвичай панував дух істини та гучних викриттів, сьогодні здалося Антоніо порталом до чергового кола пекла.
Він зупинився перед важкими дубовими дверима, намагаючись вгамувати дихання. Поправив капелюх, змахнув невидиму пилинку з плеча — звичка тримати фасад спрацювала автоматично, хоча всередині він уже давно розсипався на попіл.
Антоніо штовхнув двері. Запах друкарської фарби та свіжого паперу зазвичай заспокоював його, але не сьогодні. Сьогодні Тоні прийшов сюди не за новинами. Він прийшов, щоб зупинити цей безумний танець тіней.
Чоловік швидко пройшов повз конторки писарів, не звертаючи уваги на їхні вітання, і попрямував прямо до кабінету, де Алісія зазвичай переглядала кореспонденцію. Його погляд був настільки важким і рішучим, що ніхто не наважився б зупинити те, що мало статися.
Здавалося, навіть Господь  Бог не мав влади над  подальшими словами та діями.
Алісія сиділа за своїм масивним столом, заваленим кореспонденцією та чернетками майбутніх передовиць. Вона зосереджено переглядала пошту, і скрип її пера по паперу був єдиним ритмічним звуком у кабінеті. Вона виглядала як втілення порядку серед хаосу інформації.
Коли двері розчахнулися, жінка навіть не одразу підняла голову, лише на мить затримала перо, залишаючи на папері масну чорну пляму.
— Що ти знаєш про ту, хто так талановито сплела цей клубок? — голос Антоніо прозвучав як постріл у закритому просторі.
Алісія повільно, майже навмисне затягуючи час, підняла погляд. Її очі були спокійними, але в глибині зіниць Антоніо помітив знайомий аналітичний блиск. Вона бачила його наскрізь: розхристаного, з диким блиском у очах і запахом лілій, що невидимим шлейфом тягнувся за ним.
— Я лише підозрюю, Антоніо... — вона відклала перо, і цей рух був надто спокійним, що ще більше розлютило його. — Декого з наших спільних знайомих. Когось, хто мала б назавжди залишитися в тіні, але чомусь хтось вирішив, що час їй вийти на світло.
— Ти ж розумієш, що це неможливо! — вигукнув Антоніо. Він навис над її столом, стиснувши руками краї так, що побіліли кісточки. — Її нема! Вона пішла на дно! Досить... досить на мене тиснути цими натяками!
Алісія злегка відсахнулася, і на її обличчі на мить промайнула тінь справжнього жалю. Вона побачила не скрупульозного чоловіка і не торговця, а людину, чия душа все ще стоїть на тому мосту.
— Антоніо, заспокойся, — м’яко промовила вона, але в її голосі не було втіхи, лише констатація факту. — Я і не думала на тебе тиснути. Я лише ділюся тим, що бачу сама. Ти сам шукаєш загрозу там, де є лише привиди.
— Нащо ж тоді ця записка з квітами?! — він кинув картку на стіл, просто поверх її паперів. — Досить вдавати, що ти не маєш до цього відношення!
— Яка ще записка, Антоніо? — вона подивилася на нього з такою щирістю, що він мимоволі зробив крок назад. — Чи я не могла б сама до тебе завітати, якби мала намір поговорити? Або передала б прохання через Анастазі, як минулого разу...
Алісія взяла картку двома пальцями, ніби це була брудна ганчірка. Вона прочитала текст, і Антоніо побачив, як її брови злетіли вгору. Це не було грою. Її маска впевненості вперше дала тріщину — кутики її вуст ледь помітно здригнулися.
— Це не я, Антоніо, — повторила вона тихіше. — І якщо це отримав ти, то... бережися. Бо людина, яка це написала, знає, куди саме треба бити, щоб тобі стало боляче.
Антоніо застиг. У кабінеті стало так тихо, що було чути, як цокає годинник на стіні. До нього нарешті дійшло: у цій грі є ще дехто. Третій гравець, який не просто знає правду, а використовує її як зброю.
Алісія продовжувала тримати картку двома пальцями, ніби та могла вжалити її. Вона не відводила погляду від Антоніо, і в цьому погляді вже не було журналістської зухвалості — лише холодна, кришталева тривога.
— Якщо це не ти... — голос Антоніо надламався, ставши схожим на шелест старого сухого паперу. — І якщо це не Андреас... то хто знає про "дно"? Хто знає про те, що насправді сталося на тому клятому мосту, і як ми причетні до цього, Алісіє?
Він чекав, що вона скаже щось логічне, знайде пояснення, розсміється йому в обличчя. Але Алісія мовчала. Вона повільно поклала картку на стіл і витерла пальці об серветку, наче намагаючись стерти саму згадку про дотик до цих слів.
— Ми не одні в цій залі, Антоніо, — нарешті тихо промовила Алісія. Її голос був позбавлений емоцій, і це лякало ще більше. — Хтось влаштував виставу, а ми з тобою — лише актори, які забули свої ролі. Йди. Тобі не варто бути тут. Тобі взагалі не варто зараз бути на видноті.
Антоніо не відповів. Він відчував, як стіни кабінету, заставлені стелажами з архівами, починають насуватися на нього. Кожна тека на полицях здавалася йому досьє на його власне життя.
Він різко розвернувся, навіть не кинувши прощального слова. Його вихід з редакції був схожий на панічну втечу. Він знову пройшов повз конторки, де писарі продовжували скрипіти перами, не підозрюючи, що світ одного з їхніх гостей щойно розколовся навпіл.
Вийшовши на вулицю, Антоніо зупинився, притиснувшись спиною до холодного каменю будівлі. Сонце стояло вже високо, Париж вирував, але для нього все навколо втратило кольори. Залишився лише сірий колір бруківки та білий колір лілій, запах яких, здавалося, в’ївся йому в шкіру.
Він зрозумів найстрашніше: той, хто прислав квіти, не просто погрожував. Він давав зрозуміти, що «Вона» — чи то її привид, чи то її тінь — повернулася. І ця тінь має намір забрати свій борг.
Антоніо поправив капелюх, насунувши його глибше на очі. Йому треба було зникнути. Сховатися. Або знайти Андреаса і змусити його діяти швидше, ніж цей невидимий гравець зробить наступний хід. Але ноги самі несли його геть від людних площ, углиб заплутаних провулків, де тіні були густішими, а правда — ще більш небезпечною.