Розділ 33. Я тут, щоб полегшити твої страждання, і нарешті розплутати цю нитку...

За кілька хвилин Антоніо вже стояв перед дверима знаменитої ресторації. Всередині було затишно й тихо, а повітря, насичене ароматами старого дерева та свіжої друкарської фарби, тепер доповнювали густі й апетитні пахощі смаженого м'яса та прянощів. Андреас сидів у глибині зали, за невеликим столиком, що був майже повністю заставлений тарілками. Паскаль не належав до тих, хто задовольняється легким перекусом; його сніданок був справжнім ритуалом накопичення сили.
Він зосереджено розправлявся із соковитим омлетом із грибами та шинкою, поруч із яким лежала скибка свіжого домашнього хліба, щедро змащена вершковим маслом. Замість кави, яку детектив визнавав лише в руках Анастазі, перед ним стояв великий келих холодного яблучного сидру. Андреас підняв погляд на Антоніо, лише коли ніж дзинькнув об порцеляну, і в його очах, попри ситну трапезу, залягла гостра аналітична напруга.
— Сідай, Тоні. Ти вчасно, я якраз збирався замовити ще гарячого паштету, — кивнув він на вільний стілець, уважно вивчаючи бліде обличчя друга. — Але, судячи з твого вигляду, твій апетит сьогодні залишився десь на дні вчорашнього вечора.
Антоніо опустився на стілець навпроти, відчуваючи, як вага власного тіла стає майже нестерпною. Він не поспішав діставати записку. Натомість же обачно спостерігав за акуратними та виваженими рухами Паскаля.
Андреас володів рідкісним даром: навіть у розпал найкривавішого розслідування він зберігав здатність насолоджуватися моментом, ніби їжа була його особистим способом упорядкувати хаос світу.
Антоніо дивився, як лезо ножа в руках детектива впевнено розсікає пишний омлет, як Андреас спокійно відламує шматок хліба, не зронивши жодної крихти повз тарілку. Кожен рух Паскаля був сповнений тієї впевненості, якої зараз так бракувало самому Тоні. У цій ресторації, серед дзвіну виделок і тихого шепоту інших відвідувачів, Антоніо не мав наміру переривати цю гармонію. Він дав другові можливість доїсти, використовуючи ці хвилини, щоб востаннє перевірити власну рішучість.
Паскаль зробив ковток сидру, і скляний келих тихо цокнув об мармур столу. Тільки тоді він відкинувся на спинку стільця, витер губи серветкою і нарешті подивився прямо в очі Антоніо. Його погляд був чистим і гострим, як вічно крижана вода Сени.
— Ти мовчиш уже п'ять хвилин, Тоні, — тихо промовив Андреас, відсуваючи порожню тарілку. — А твоя рука в кишені плаща стискає щось так міцно, ніби це рукоятка пістоля. Викладай. Що за привид прийшов до тебе цієї ночі?
Антоніо зробив вигляд, що поправляє манжет сюртука, аби хоч на мить приховати те, як на його чолі виступає дрібний, холодний піт. Емоційна складова тиснула на нього, немов важка товща води. Він волів би різким, майже урочистим рухом жбурнути ту записку на стіл, щоб разом із нею позбутися важкого тягаря, що розривав його зсередини. Але сил бракувало. Пальці в кишені лише сильніше стиснули папір.
Він почав здалеку, майже з'їжджаючи з теми, аби виграти хоча б кілька секунд.
— Я сьогодні навідався до пані Валлері... — його голос злегка здригнувся, але він вчасно взяв його під контроль. Варто було опанувати себе.
Андреас повільно схилив голову набік, не зводячи з друга прискіпливого погляду. Він оцінив кожну тінь на обличчі Антоніо, кожну занадто довгу паузу.
— Тоні, друже... Що привело тебе до неї?
— Я мав намір зустрітися з тобою, але, коли чесно, не був певен, де можна було б відшукати тебе такої ранньої пори...
— І як вона? — запитав Андреас, і в його тоні проковзнула ледь помітна нотка, яку важко було трактувати однозначно.
— Як завше. Холодна. Міцна. Сконцентрована на роботі... — Антоніо намагався говорити про побутове, про те, що не болить.
— Ти знаєш, про що саме я питаю, — холодно урвав його Паскаль, і цей тон розрізав повітря, як лезо. Його очі зажадали правди, а не ввічливих звітів про стан справ у тому закладі.
— Знаю... — Антоніо опустив очі на мармурову поверхню столу. — Вона оговталася, як мені здалося...
Він замовк. Брехати Андреасу було важко. Він згадав той відтінок ненависті на обличчі Валлері, той вогонь, який вона навіть не намагалася гасити.
— Оговталася? — Андреас ледь помітно всміхнувся краєчком губ, але очі залишалися серйозними. — Валлері, як мені здається, ніколи не оговтується, Тоні. Вона лише глибше ховає свої ножі. Але ти прийшов не для того, щоб обговорювати її самопочуття. Твої очі кажуть мені куди більше, ніж твої слова.
Антоніо відчув, як серце зробило важкий поштовх. Момент істини наблизився впритул, і відступати далі було нікуди. Повітря в ресторації, раніше затишне, тепер здавалося розпеченим.
— Ти правий, — видихнув він, і нарешті його рука повільно, майже болісно почала виходити з кишені. Пальці все ще стискали темний папір, ніби боячись відпустити останню таємницю. — Я бачив у її погляді дещо, що змусило б тебе картати себе почуттям вини... Але справа навіть не в ній...
Андреас не ворухнувся. Він навіть не кліпнув, лише його погляд став ще глибшим, вбираючи кожне слово, кожну інтонацію друга.
— Тож ти таки маєш намір поговорити? — голос Паскаля прозвучав напрочуд спокійно, майже лагідно, але в цій м’якості відчувалася сталь. — Друже, я тільки цього і чекав. Я бачив, як ти згораєш зсередини останні кілька днів. Я чекав, поки ти сам зрозумієш, що цей тягар занадто важкий для одного плеча.
Антоніо завагався на мить. Підтримка Андреаса замість очікуваного осуду за власне розслідування на мить обеззброїла його. Він поклав складений папір на край столу, але не поспішав підсувати його ближче до детектива.
— Я гадаю, вона ненавидить тебе, Андреасе. Принаймні.. Вона звинувачує тебе в тому, що сталося... і в тому, що може статися. Але той, хто написав це, — Антоніо кивнув на записку, — він знає значно більше, ніж ми всі разом узяті. Він знає про нитку. Про ту саму нитку...
Андреас повільно простягнув руку і накрив долонею руку Антоніо, що все ще торкалася паперу.
Антоніо повільно підвів голову. Він перевів погляд з власних рук, що щойно судомно стискали мармуровий край столу, на обличчя Андреаса. В очах торговця вином застигло запитання, яке було більше схоже на благання зупинитися.
— Ти певен, що готовий до цього? — голос Антоніо був ледь чутним шепотом, що губився у ранковому гомоні ресторації.
— Хто саме готовий? — Андреас відповів запитанням на запитання, не відводячи гострого погляду. — Ти чи я?
— Чи ми всі готові до того, що станеться опісля? — Тоні ніби не почув його, занурений у власне бачення катастрофи.
Паскаль подався вперед. Його впевненість була тією скелею, об яку Антоніо намагався розбити свій страх.
— Ніколи не можна бути повністю готовим до чогось такого... Але я тут, щоб полегшити твої страждання, і нарешті розплутати цю нитку...
— Цю нитку... — луною відгукнувся Антоніо. Це словосполучення різало йому слух, нагадуючи про те, що неможливо забути.
— Адже це не Дані винен? — Андреас примружився, намагаючись намацати твердий ґрунт у цьому болоті натяків.
— Не Дані.
— Ця записка приведе нас до вбивці? — голос детектива став професійно сухим, але в ньому відчувалася прихована напруга.
— Андреасе... — Антоніо завагався, відчуваючи, як слова застряють у горлі.
— Тоні, будь ласка... — м’яко, але наполегливо натиснув Паскаль.
— Друже, ця записка може привести нас усіх до жахливих наслідків...
Андреас насупився. Його рука мимоволі стиснула край серветки.
— Тобі погрожували? Тебе залякали?
— Ні, на Бога! — раптово вигукнув Антоніо, і цей спалах був настільки щирим, що кілька людей за сусідніми столиками озирнулися. — Вона б так зі мною не вчинила...
У повітрі повисла важка, дзвінка пауза. Це займенник — «Вона» — пролунав як постріл. Андреас застиг. Його зіниці розширилися, вбираючи кожну деталь обличчя друга.
— Вона... — тихо повторив детектив, і в його голосі проковзнуло щось схоже на впізнавання привида. — Тоні, тож я можу поглянути на записку?
Антоніо нічого не відповів. Він мовчки прибрав свою руку з темного папірця, відкриваючи його погляду Андреаса. Повільним, майже механічним рухом він дістав сигару, обрізав її та нервово поглянув на співрозмовника крізь хмару першого диму, що мала б захистити його від того, що буде далі.
— Ти можеш, — видихнув він разом із сизим димом, — але тоді назад шляху немає...