Розділ 32. Джезва з ранковою кавою, що пахла кардамоном...

Травневий ранок увірвався до апартаментів Антоніо надто рано. Сонце, зазвичай лагідне в цей час року, сьогодні здавалося безжальним — воно висвічувало кожну порошинку, що танцювала в повітрі, і кожну зморшку тривоги на його обличчі, яке він бачив у потьмянілому дзеркалі.
До літа лишалися лічені дні, але в грудях Антоніо оселився лютневий холод.
Він не пам’ятав, як заснув, і чи спав взагалі. Увесь ранок був сповнений роздумів, що нагадували хаотичний рух комах у закритій банці. Він нервово обходив свої просторі апартаменти, і звук його кроків об дерев'яну підлогу здавався йому надто гучним, майже викривальним.
Тоні нервово варив каву. Руки злегка тремтіли, коли він відміряв зерна. Сьогодні він не хотів ніжності персика чи солодкості цукру. Йому потрібна була гіркота, що здатна пропекти дірку в тому заціпенінні, яке охопило його після вчорашнього вечора.
Мідна джезва тихо засичала на вогні. Аромат свіжозмеленої арабіки змішався з гостротою кардамону, але цього разу запах не заспокоював. Він прокручував у голові вчорашній вечір, знову і знову повертаючись до моменту в кав’ярні «Le Chat Noir et Blanc».
«Не шукай кінець цієї нитки. Мовчи, бо клубок вже і так надто сильно заплутався».
Ці слова випеклися на зворотній стороні його повік. Кожного разу, коли він заплющував очі, він бачив той витончений, поспішний почерк.
Як? Як гравець міг підійти так близько? Плащ на вішаку... Дзвіночок, який промовчав... Це означало, що за ним не просто стежать. Його вивчають. Його знають краще, ніж він сам себе.
Антоніо зробив ковток окропу, навіть не відчувши, як обпік язик. Біль був доречним. Він змушував зосередитися.
Він поставив чашку на стіл і довго дивився на свої руки. Йому здавалося, що повітря в кімнаті стало густим і неповоротним, як патока. Кожна хвилина мовчання тепер відчувалася як зрада. Вчорашні слова Алісії про "справедливість" та її підозри щодо Даніеля змішалися в голові з погрозою із записки, створюючи гримучу суміш.
Розслідування, яке він почав самотужки, завело його в глухий кут раніше, ніж він встиг зробити перший крок. Тепер це вже не було питанням цікавості чи журналістської сенсації. Це було питанням виживання.
Він різко підвівся, перекинувши залишки холодної кави на серветку. Коричнева пляма повільно розповзалася по білій тканині, нагадуючи йому брудну пляму на його власній репутації, яку він так старанно вичищав роками.
Треба було йти до Андреаса. Тільки Паскаль, з його холодним розумом, що був притаманний детективам, міг допомогти розібрати цей клятий клубок, поки той не затягнувся на їхніх шиях остаточно.
Антоніо відставив порожню чашку. Погляд його зупинився на відображенні в шибці шафи, де за склом вишикувалися ряди рідкісних вин. Сьогодні він не міг дозволити собі виглядати розбитим. Якщо він збирається переконати Андреаса — людину, що звикла вірити лише фактам і доказам — у реальності загрози, він має бути втіленням непохитності.
Він почав перевдягатися з тією методичною ретельністю, яка завжди допомагала йому втихомирити внутрішній хаос.
Спочатку — білосніжна сорочка. Він застебнув кожен ґудзик на манжетах, відчуваючи, як цупка тканина злегка стягує зап’ястя. Це давало відчуття контролю. Потім він пов’язав червону хустку. Цей колір — єдина яскрава пляма в його образі — сьогодні здавався йому не просто елементом стилю, а символом тієї самої «білої нитки», що вже встигла набрякнути кров’ю. Він затягнув вузол трохи тугіше, ніж зазвичай, ніби замикаючи всередині всі зайві слова і непотрібні емоції.
Він одягнув темний жилет, а поверх нього — свій довгий сірий сюртук. Відчувши вагу тканини на плечах, Антоніо випрямив спину. На картині, що прикрашала одну зі стін, він мав вигляд спокійного господаря своєї лавки, але зараз, застібаючи ґудзики, він відчував себе солдатом перед вирішальним боєм.
Він перевірив кишені. Записка — на місці. Вона обпікала через тканину, нагадуючи про свою вагу.
Наостанок Антоніо взяв капелюх. Він поправив криси, затінюючи очі. Тепер його обличчя стало майже непроникною маскою. Він морально налаштовувався: Андреас буде ставити незручні запитання. Андреас буде шукати логіку там, де панує лише страх і привиди минулого.
— Тільки правда, — прошепотів він сам собі, востаннє поглянувши на ряди пляшок у своїй крамниці. — Тільки та частина правди, яка не вб’є нас обох.
Антоніо вийшов на вулицю. Крок його був твердим, хоча серце все ще збивалося з ритму при кожному подиху травневого вітру. Він ішов до Андреаса не просто як друг до друга — він ішов як людина, що несе звістку про початок кінця їхнього звичного світу.
Париж ще тільки прокидався, але в закладі Валлері Леоні час мав інший вимір. Тут ніч ніколи не закінчувалася по-справжньому, вона лише змінювала колір — з яскравого багрянцю на тьмяний сірий.
Коли Антоніо переступив поріг, він відчув, як повітря в холі згустилося. Валлері стояла біля вікна, і світло ранку падало на її обличчя, оголюючи те, що вона зазвичай ховала під шарами білил. Антоніо миттєво помітив це: її губи були щільно стиснуті, а в очах палахкотів не просто гнів — там була обпікаюча ненависть, змішана з глибокою, задавненою образою.
Це не було спрямовано на Тоні. Вона дивилася крізь нього, на привид того, кого тут не було. На Паскаля.
— Ти шукаєш Андреаса? — її голос прозвучав як удар батога, перш ніж Антоніо встиг вимовити бодай слово.
Вона різко розвернулася. Її шовкова сукня шелестіла, як розлючена змія. Антоніо злегка схилив голову, зберігаючи свою бездоганну маску спокою.
— Мені потрібен Паскаль, Валлері. Справа термінова.
Вона видала короткий, сухий смішок, у якому не було ні краплі веселощів.
— Звісно, Андреас. Він завжди такий, цей Андреас. Цей чоловік думає, що може порпатися в чужому бруді й залишатися чистим. Він думає, що має право судити нас усіх... — вона осіклася, і на мить ненависть у її погляді стала майже фізично відчутною. — Якщо хочеш знайти свого детективчика, йди до «Прокопа». О цій порі він завжди там. Сидить у кутку, за третім столиком біля дзеркала, і вдає, що снідає на самоті, поки весь світ навколо нього котиться до біса.
Вона відвернулася, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Антоніо відчув, як холод від її слів пройшов крізь його сукняний сюртук. Гнів Валлері був глибоким і небезпечним, як вир. Але зараз у нього не було часу розгадувати причини її ненависті до Андреаса.