Розділ 31. лише два короткі, холодні рядки

Коли тоненька порцелянова чашка опинилася перед Антоніо, її чорна лінія по краю виглядала надзвичайно різко. Він підніс її до вуст, закривши очі на мить, щоб вдихнути обволікаючий, пряний аромат... арабíка, сандал, кардамон, шафран...
Сьогодні без кардамону було ніяк. Він мав протверезити його для зустрічі з правдою.
Антоніо зробив великий ковток і різко поставив чашку на блюдце, перш ніж відкрити очі та повернутися до Алісії, яка сиділа ось навпроти.
— Я тут. Я перед тобою, Алісіє, — його голос став низьким і небезпечним. — Я не звик до нічних візитів та загадкових погроз. Поясни, яке ти маєш право згадувати... її ім'я?
Гра розпочалася.
Антоніо стояв, напружений, як тятива лука. Його запитання про право згадувати її ім'я провисло у пряному, густому повітрі кав'ярні.
Алісія сиділа за столиком. Її обличчя було спокійним, на ньому не відображалося жодної ознаки страху чи спішності. Вона не відповіла одразу. Дівчина повільно, з витонченою неквапливістю, піднесла свою білосніжну чашку до губ.
Цей жест був викликом.
Нотки сандалу та бадьяну (замість кардамону, щоб дати Алісії інший, більш солодкий, але водночас пряно-гіркий смак) лоскотали її смакові рецептори. Вона надпила зовсім неквапливо, смакуючи гіркоту кави та солодкість своєї влади над Антоніо. Вона, здавалося б,  розтягувала задоволення, а на ділі — відтягувала момент каяття і, головне -  момент істини.
— Право? — нарешті, м’яко запитала Алісія, ставлячи чашку на мереживну білосніжну плетену серветку. Її голос був низьким і оксамитовим. — Моє право — це правда, Антоніо. І правда не дозволяє мені спати.
Вона кивнула на шинквас, де стояв келих для вина.
— Ти сьогодні не п’єш, — вона констатувала факт, а не питала. — Ти не спиш. Ти не їси. Ти напружений і засмучений. Я знаю, чому.
Антоніо стиснув щелепи.
— Ти знаєш... я підозрюю, що хтось використовує твою професію, щоб влізти в моє життя. Ти прийшла по сенсацію?
Алісія похитала головою, її темне волосся м’яко розсипалося по плечах у тьмяному світлі кав'ярні.
— Я прийшла по справедливість. — Її голос був холодним, як кубики льоду,  і твердим, немов кавове зерно.
Вона повільно, але впевнено поставила чашку. Її погляд був прямим і небезпечним.
— Давай розберемося по суті, Антоніо. Ти, детектив Паскаль  та Інспектор Неффі сходяться на тому, що винен Даніель. Адже вино було в його зоні відповідальності, а наплічник із доказами знайшли в його комірчині. І, коли твоя ласка, не питай, звідки мені те відомо.
Вона навмисно витиснула коротку, гостру паузу, дозволяючи його логіці прийняти цю передумову.
— Але скажи мені, як це можливо? Даніель у Парижі лише кілька років. У закладі пані Валлері він працює лише пару місяців, до того ж, за протекцією нашої Анастазі. — Алісія кивнула у бік шинквасу, де Анастазі робила вигляд, що не слухає. — Тобто він — стороння людина, що ледь знає Жана та Лисицю, і ніяк не міг би бути ключем до твоєї, Антоніо, "приватної колекції" сицилійського вина.
Вона витончено нахилилася ближче до нього, її голос став абсолютно тихим, але гострішим за кинджал.
— А тепер найважливіше. Чому, Антоніо, та біла нитка — символ її творчого життя і твого болю — опинилася у наплічнику, який так зручно привів до зовсім випадкового для вашої історії бармена?
Ці витончені нотки в голосі Алісії завдали удару не по емоціях Антоніо, а по його аналітичному розуму. Це змусило його замислитися над способом змови, а не над фактом існування нитки.
Антоніо мовчав.
Він не міг відповісти на запитання Алісії, оскільки це означало б видати єдину, найбільшу таємницю свого життя і допустити найгірше.
Він думав. Він аналізував. Слова Алісії — про "випадкового бармена" та "білу нитку" — не збігалися з чистою логікою злочину. Це була занадто складна підстава для простого вбивства.
Напруга на його обличчі була майже нестерпною.
Вилиці стискалися, аж зуби скрипіли у цій нічній тиші, створюючи тихий, жорстокий скрегіт.
Він схвильовано і гнівно дивився на Алісію, але цей гнів був спрямований не на неї, а на невідомого ляльковода, який так майстерно смикав за нитки його минулого.
Раптом в його очах спалахнув вогник того старого, втаємниченого болю. Такого важкого... Цей біль став рушійною силою його наступного, різкого рішення.
— Я нічого тобі не скажу! — Його голос був низьким, жорстким, повним відчаю, як крик пораненого звіра.
Він різко кинув порцелянову чашку на стіл, на щастя, не розбивши її.
— Твоя справедливість — це лише сміття на геть чужій тобі рані! Це не твоя справа, Алісіє! Це кінець розмови!
Антоніо, не чекаючи жодної відповіді, відштовхнув стілець і рішуче рушив до виходу, залишаючи за собою лише гіркий, пряний аромат кардамонового еспресо.
Він вийшов на темну, холодну вулицю, його серце шалено калатало від гніву. Вітер одразу протверезив його.
Антоніо поспішно засунув руку до кишені свого плаща, шукаючи ключ від крамниці, але його пальці наткнулися на щось несподіване — холодний, тонкий шматок паперу, якого там точно не було п'ять хвилин тому.
Його гнів миттєво змінився крижаним жахом.
Хтось підійшов до нього ближче, ніж Алісія. Хтось був надто близько. Поки він силів у затишній кав'ярні, занурений у відчай, невідомий гравець легко підкинув записку йому в кишеню верхнього одягу, котрий весь цей час був на виду - на вішаку біля вікна. І навряд чи можна було, не потурбувавши дзвіночок біля дверей, вчинити щось подібне.
Це означало лише одне: той, хто залишив записку, не заходив через двері. Або це був хтось, хто вже був усередині, або це сталося через вікно, коли вони були зайняті діалогом. У будь-якому випадку, це було актом найвищої, знущальної сміливості.
Він поспішно витягнув її. Папір був темнішим, майже чорним, і не пах парфумами, як перший лист.
Почерк був витонченим, як у Алісії, але більш чітким, твердим, і з явними нотками поспіху, що надавало йому нервової, гострої енергії.
Антоніо розгорнув її. У світлі тьмяного вуличного ліхтаря він прочитав лише два короткі, холодні рядки:

Не шукай кінець цієї нитки.
Мовчи, бо клубок вже і так надто сильно заплутався.

Антоніо заціпенів.
Ця записка була прямим, жорстоким попередженням, сформульованим мовою його найбільшого болю.
Це була фінальна, нищівна загроза, що повністю підтверджувала його побоювання: він став учасником великої, складної гри, яка почалася задовго до вбивства в борделі. Його власне розслідування може призвести до катастрофи.
Його гнів зник. Залишився лише холодний, цілеспрямований страх. Тепер він знав, що повинен діяти негайно, але мусить робити це таємно і дуже обережно.