Розділ 30. ...мушу провести власне розслідування

Обідня пора у Парижі рідко бувала спокійною. Навіть після нічного хаосу поліцейського розслідування, місто швидко повернулося до свого галасливого, сумбурного ритму. 
Вулиці кишіли: стукіт дерев’яних коліс об бруківку, крики торговців, що пропонували гарячі каштани та сидр, невгамовний дзвін церковних дзвонів, що відбивав час. Усе це створювало безладну, гучну симфонію, яка тиснула на свідомість, що прагнула тиші.
Антоніо сидів у своїх апартаментах над крамницею. Сонце пробивалося крізь високі вікна, залишаючи на підлозі чіткі прямокутники світла, але в його душі панувала темрява. Він не зміг змусити себе обідати. На столі, поруч із перечитаним листом від пані Алісії, стояла недоторкана склянка червоного вина — іронічний докір його професії.
Його свідомість була збіса напруженою, схожою на аркан, що повільно затягується.
Він підвів очі на фортепіано, що стояло в кутку — його святиня, його мовчазний пам'ятник. Від одного погляду на нього пам'ять починала горіти і не давала йому спокою.
"Мене більше жодна жива душа не вважає причетним до того вбивства," — думав Антоніо, відчуваючи, як стискаються м’язи його шиї. — "Віктор Неффі повірив у прості факти проти Даніеля? Андреас прийняв цю версію, щоб вийти із брудного борделю і не зганьбити моє ім'я?"
Полегшення було неправдивим і швидко зникло, замінене холодним, розважливим гнівом.
"Але тепер я мушу провести власне розслідування," — його думка була різкою, як удар кинджала, що пробиває товстий шовк. — "Викопати з минулого все, що там жило і не жило."
Він повільно, немов у трансі, підійшов до фортепіано. Воно було велике, мовчазне, із потьмянілими клавішами, на яких він цими днями знайшов білу нитку.
"Хтось вліз у мою найпотаємнішу святиню...і це ж було використано проти мене!
Цей факт був найболючішою образою. Це була наруга над його горем і над пам'яттю про... Хто знав про таємний сенс цієї нитки? Тільки він і вона. І, можливо...
"О, святі безбожники!" — його подих урвався. — "Хто посмів використати її пам'ять? Хто знає, що вона значила?!"
Антоніо схопився з місця, його рука стиснула записку Алісії, що лежала на столі.
Він повинен був йти. Не заради Алісії, а заради привида, який знову з’явився у його житті...
Тим часом, коли був уже пізній вечір, давно після того, як останній клієнт покинув "Le Chat Noir et Blanc". Зовні кав’ярня поринула у дружню темряву провулка, а всередині запанувало приглушене, інтимне світло.
Інтер'єр був витриманий у витонченій стриманості — чорно-біле оздоблення, немов клавіші піаніно, на якому життя щодня грало нову сонату. Стелі були високі, прикрашені вишуканою ліпниною у вигляді виноградного листя й маскаронів, що тьмяно поблискували у світлі настінних ламп. Стіни прикрашали дорогоцінні гравюри, що зображали сцени паризького побуту: вуличні музиканти, пані з парасольками, кучери з упряжками, котрі здавалися живими під сріблястим світлом мідних світильників.
Підлога була вкрита чорно-білою плиткою в шаховому порядку, настільки старою, що здавалася вже відполірованою тисячами підборів минулих століть. Всі столи були невеликі, круглі, вкриті сніжно-білими мереживними скатерками, що контрастували з масивними чорними ніжками меблів.
Порцеляновий посуд — білосніжний із тонкою чорною лінією по краю — був наче перше подихання аристократичного полудня, і зараз він стояв, очікуючи нічного гостя. В кожному куточку стояли вази з сухими букетами лаванди й чорної троянди, обгорнуті сріблястими стрічками, додаючи нотки меланхолії та таємниці.
Аромат у закладі був не просто приємним — він був обволікаючим, майже еротичним. Пахло свіжозмеленою арабікою з додаванням подрібненого сандалового дерева, пекучо-солодким кардамоном і, тонко, майже невловимо, — шафраном. Теплі хвилі цих запахів лоскотали ніздрі, проникали в одяг, у волосся, у саму пам’ять, щоб потім ночами повертатись у снах.
Алісія  сиділа за столиком біля прилавка. Її пальці нервово перебирали край білої хустинки. Анастазі, власниця, налила їм міцної, чорної кави і сіла навпроти.
— Ти надто ризикуєш, Алісіє, — прошепотіла Анастазі, підносячи чашку до губ. Її вираз обличчя був стривоженим, але вогник цікавості в очах не згасав. — Антоніо... це не той чоловік, якого можна шантажувати.
Алісія різко поставила чашку, аж білосніжна порцеляна задзвеніла. — Це не шантаж, Анастазі. Це вимушена хірургія. Він, як я розумію, закрив очі на правду, щоб, підозрюю, захистити свій статус і дім. Але його мовчання вказує на те, що він знає більше, ніж Андреас чи Віктор.
Вона показала свій записник, в якому була замальовка кашемірового сюртука з маленькою білою ворсинкою.
— Ця нитка — це не просто доказ. Це ключ. Вона веде не до Даніеля чи Жана. Вона веде до неї  - найбільшої таємниці.
— Ти справді віриш, що вона... Що справа в ній? — Голос Анастазі був майже нечутним.
Алісія посміхнулася — це була гірка, вимучена посмішка.
— Я вірю, що коли геній хоче зникнути, він не просто "тоне". Така людина залишає підказки для тих, кого любив і ненавидів. Ти ж пам'ятаєш, що вона завжди казала? "Нитка лише тоді виведе, коли ти зрозумієш, навіщо вона заплутана."
Анастазі вражено витріщилася на подругу. Вона знала, що Алісія не просто шукає сенсацію. Вона тягне за найпотаємніші нитки.
— І ти думаєш, він тобі все розповість?
— Ні. Але я поставлю йому одне питання, — Алісія рішуче підняла голову. Її обличчя в приглушеному світлі виглядало таємничим і владним. — Я запитаю його: хто крім неї, міг би підсунути саме ту білу нитку? І чи не відчуває він, що вона повернулася, щоб завершити справу?
Вона опустила погляд на свою каву.
— Я змушу його знову пережити стрибок у Сену...
У цей момент злегка скрипнули двері. Обидві жінки одночасно замовкли, їхні очі звернулися до входу. У напівтемряві стояв Антоніо — його постать була напруженою, обличчя блідим, а його темний одяг поглинав слабке світло кав'ярні.
Він прийшов.
Гра почалася.
Коли Антоніо увійшов, скрип дверей був різким дисонансом у тиші кав'ярні. Його хода була спокійною та елегантною, але ця рівновага відчувалася натягнутою — як ідеально настроєна скрипка, що от-от лусне.
Чоловік не відповів на напружені погляди Алісії та Анастазі. Його темний одяг і суворе обличчя ідеально вписувалися в чорно-білий контраст закладу. Він підійшов до шинквасу.
Не обмінюючись зайвими словами, Антоніо неквапливо витягнув із кишені невеликий шкіряний гаманець і поклав на дубову стійку кілька срібних луїдорів — значно більше, ніж вартість кави.
— Як завжди, Настазі, — його голос був низьким, рівним і трохи хрипким від недосипання.
Анастазі без жодного слова прийняла замовлення, її рухи були майстерними та плавними, як у артистки.
Це було Еспресо. Подвійна порція. Напій, що вимагав чистої, міцної сутності — віддзеркалення його внутрішньої потреби. (Оскільки фруктових сиропів у 1780-ті роки ще не існувало) вона додала кілька крапель високоякісного персикового соку (для легкої солодкості, яка тоді могла бути прийнятною).
Дівчина легко, майже нечутно, зварила чорну, як ніч, каву. Але коли настав час додавати спеції, її погляд зустрівся з напруженим поглядом Алісії.
Анастазі взяла щіпку кардамону — прянощі, яка не входила до звичайної рецептури Антоніо, але відома своїм пекучим, гірким післясмаком та здатністю прояснювати розум.
Вона додала дрібку кардамону у густу, гарячу рідину.
Це був мовчазний натяк на гостру розмову, яка мала відбутися. Потім вона додала ложку цукру — як ілюзію того, що гіркоту правди можна підсолодити.