Розділ 29. Ранок в кабінеті для допитів

Кінець травня обіцяв Парижу яскраву, п’янку весну, але ранок після бурхливої ночі був обережним і меланхолійним.
Світанок розливався над Сеною ніжно-перламутровими та блідо-рожевими відтінками, поступово витісняючи свинцеву сірість, що панувала вночі. Повітря було свіжим і прозорим, пропахлим вологою землею та настоєм каштанового цвіту, який густо обсипав тротуари.
Перші промені ковзали по глибокій, каламутній воді Сени, що був наслідком чергової нічної зливи, граючи на вологих дахах Лувру та Монетного Двору. Набережні поступово наповнювалися: пекарі везли ще гарячий хліб, а двірники з бадьорим шумом змітали сміття, відновлюючи елегантну ілюзію порядку. Здавалося, жодна таємниця, жодне вбивство і жодна зрада не здатні порушити непохитний, гармонійний ритм цього величного міста.
Але цей погожий, обіцяючий ранок не простягнувся аж до крихітної, забутої будівлі жандармерії на задвірках світу божого...
Тут же цей ранок після подій у борделі був холодним і сірим. Сама будівля поліцейського відділку була мовчазним свідком усіх нічних кошмарів Парижа. Стіни її були обшарпані, колір яких був невизначено-брудним — чи то вицвіла охра, чи то засохла зелень.
Внутрішній двір зустрів різким запахом сирості, кислого оцту (яким намагалися перебити запах крові та бруду) і застарілого тютюну. Коридори були вузькими і похмурими, освітлені тьмяними, мерехтливими гасовими лампами, незважаючи на вже високе сонце. Тут панувала важка, гнітюча атмосфера — відчуття несправедливості і внутрішньої порожнечі, що виникає після зустрічі зі злом.
Даніель, молодий бармен із дитячим обличчям і спорожнілим поглядом, сидів у невеликому, тісному кабінеті для допитів. Це була кімната без вікон, що посилювало його відчуття ізоляції. Його кинули туди вночі, і він не спав, лише тремтів від страху і збентеження.
Віктор Неффі, Інспектор з надзвичайно важливих справ, сидів навпроти. На відміну від динамічного, емоційного Андреаса, Віктор був методичним і сухим, мов камінь, що не приймає води. Його холодний, проникливий погляд не виказував жодного співчуття. На його столі лежали поліцейські звіти, а поруч, у прозорому пакеті, — моток білої нитки (доказ із наплічника) і чохол із відмичками — інструменти зради, які привіз Андреас.
— Тож, Даніелю, ти не можеш пригадати, коли Жан міг підкинути цей наплічник у твою комірку? — Віктор схилився вперед, його голос був втомленим і беземоційним, він уже давно вирішив, що цей юнак, скоріше за все, винен. — Або пояснити, яким чином викрадене сицилійське вино пана Антоніо, яке є речовим доказом, опинилося у запасах борделю?
— Пане Інспекторе, я… я не винен! Я клянуся! — Голос Даніеля зривався від страху і виснаження. Його запалі очі були червоними від недосипання. — Я нічого не викрадав! Я навіть не знав, що таке вино існує! Ми з Жаном… ми завжди сварилися. Він ненавидів мене за те, що пані Валлері мені більше довіряла. Він мститься мені!
Віктор повільно, з вагою вказав на пакет із доказами:
— Наплічник, повний відмичок та зброї, знайдений у твоїй комірці, до якої ти маєш ключі, одразу після того, як твій колега звільнився. А крадене вино, яке фігурує у справі про вбивство, — це твоя сфера відповідальності. Це не схоже на помсту, Даніелю. Це схоже на докази.
Даніель почав плакати, закриваючи обличчя руками. Його безпорадний розпач мав би переконати, але Віктор бачив занадто багато сліз, щоб на них реагувати.
— Він… він змушував мене переносити ці речі! Валлері наказала! Він сказав: «Іди, Дані, перенеси свій мотлох у комору, поки власниця зайнята». Він підставив мене, пане! Підставив! Невже Ви геть нічого не розумієте?!
Віктор відкинувся назад, глухо зітхнувши. Він був переконаний у вині хлопця, хоч і відчував, що справа занадто проста для такого набору інструментів. Але факти були незаперечними, а Віктор завжди довіряв фактам.
— Ти залишаєшся під вартою до завершення слідства. Не чини опору, Даніелю. І ще... Ти маєш змогу подумати про все...
Віктор Неффі, без жодних емоцій на обличчі, підвівся зі стільця. Він уважно, методично зібрав усі папери зі столу та холодним жестом застібнув пакет із речовими доказами.
— Переведіть його до камери, — кинув він байдужим тоном офіцеру, що стояв біля дверей. — Зареєструйте, як належить. І забезпечте йому повну ізоляцію.
Даніеля, що схлипував і протестував, швидко вивели. Кабінет для допитів знову став порожнім і холодним.
Віктор повільно вийшов і попрямував до свого приватного кабінету — просторого, добре освітленого приміщення, яке різко контрастувало з сірими закутками відділку. Його кабінет був чистим, упорядкованим і пахнув дорогим тютюном та новим чорнилом.
Він сів за масивний дубовий стіл, відкрив свою приватну скриньку і довго дивився на неї, не витягуючи жодного документа. Вираз його обличчя був нарешті відвертим: втома і легка, ледь помітна гризота.
Все ж в цій справі було ідеально. Докази всі зібрані: наплічник, отрута, відмички. Підозрюваний під вартою. Трупів більше нема. Розтин давно виконано, протоколи майже всі написано. Інцидентів геть ніяких більше не сталося. 
Що ж не так?
Він вперся ліктем об стіл і стиснув скроню. Гризота була нелогічною, вона йшла проти фактів, які він так цінував. Це була дисонуюча нота у досконалій симфонії доказів.
Чому так багато зайвого? Крадіжка вина у Антоніо — це один злочин. Вбивство джентльмена — інший. Але Дані, зломщик, що мав відмички і арбалет, використав просте, отруєне вино? Навіщо такий театральний набір інструментів для такої простої операції? І чому... Чому цей юнак так щиро плакав? Злочинці грають, але цей плач був... занадто безпорадним.
Віктор Неффі не вірив емоціям, але довіряв інстинктам. А інстинкт шепотів, а чи ж натякав, що Андреас Паскаль знайшов лише один шар цієї справи. Чи то просто параноя? 
Він похитав головою, проганяючи ці непрофесійні думки. Справа закрита. Але сумнів, тонкий, як біла нитка, залишився в його холодному, методичному розумі.
Тим часом, як Віктор Неффі намагався розібратися у своїй логічній гризоті у сірих стінах відділку, Париж продовжував співати свою ранкову пісню.
Сонечко вже повністю пробилося крізь ранкову серпанок, золотячи вістря дахів. На широких бульварах пташки щебетали у вологому листі, їхні голоси перепліталися з голосним сміхом дітей, що гралися дерев'яними обручами на площі. Жінки в свіжих, світлих сукнях прогулювалися, насолоджуючись теплом кінця травня, а візки торговців пропонували ароматні квіти та свіжі фрукти.
Мадам Алісія, кореспондентка, елегантно звернула у вузький провулок, де розташувалася кав'ярня її подруги, леді Анастазі. Це був непримітний заклад, який, однак, був досить прибутковим завдяки своїй затишній атмосфері та вишуканій каві.
Алісія ковзнула всередину. Повітря тут було густим від запаху свіжомеленої кави та ванільних булочок. Вона неквапливо озирнулася: її вираз обличчя був діловим і зібраним, але в глибині її очей ховалася нетерпляча цікавість. Вона не просто прийшла за кавою; вона прийшла по інформацію.
За прилавком стояла Анастазі — витончена, яскрава леді, яка вміла мовчати і спостерігати. Вона була не просто власницею кав'ярні, а неформальним центром чуток у цій частині міста.
— Алісіє, ти сьогодні рано, — тихо привіталася Анастазі, витираючи чашку.
Алісія, підійшовши до прилавка, злегка нахилилася, щоб говорити конфіденційно. Її усмішка була дружньою, але якоюсь чи то занадто швидкою, чи то не до кінця щирою,  видаючи її нервову енергію.
— Сонце кличе, люба. Але... я також відчуваю запах великої історії, — вона опустила голос до ледве чутного шепоту. — Я знаю, що Антоніо провів ніч у борделі. І знаю, що Жан зник, а Даніеля взяли. Але мене цікавить інше.
Анастазі обережно підняла погляд. Їй хотілося знати більше про хід справ свого колишнього підопічного, але наразі її турбувала гіперфіксація подруги на невідомих деталях.
— Що саме?
— Старі друзі, Настазі. Я знаю, що в цьому місті таємниці не згорають, а контракти не рвуться. Я шукаю щось, що пов'язане із Антоніо і з білою ниткою. Чи не чула ти щось про таємні зустрічі або далеких гостей, які могли б знати про його минуле?
Анастазі на мить напружилася. Вона подивилася на Алісію довгим, змістовним поглядом.
— Усі про щось говорять, Алісіє. Але я думаю, що сама ти знаєш, кого треба питати, — вона м'яко кивнула у бік виходу.
Алісія зрозуміла. Перш ніж питати чутки, вона повинна вдарити по головній цілі.
— Можливо, ти маєш рацію. Але я хотіла б забронювати твій заклад... на сьогодні, на пізню годину, Настазі. Коли всі підуть.
Анастазі посміхнулася — таємничо і значуще.
— Добре, люба. Наша зала завжди зберігає секрети краще, ніж будь-яка камера жандармерії.