Розділ 27. Заява Антоніо про викрадення вина

Побачене в наплічнику, що лежав на брудній підлозі комірки, остаточно зламало гордовиту маску Валлері. Вона бачила цілий арсенал професійного злочинця — нитки, відмички, рапіра, отрута...
На її обличчі, що ще хвилину тому палало від обурення, тепер був глибокий, неприхований розпач. Її великі очі були розширені від жаху, а куточки губ тремтіли, немов вона намагалася стримати голосіння. Її ідеально зібране волосся, яке Андреас свого часу розчісував гребенем зі слонової кістки, тепер здавалося чужорідним на тлі її внутрішньої руїни.
Вона кинулася до Андреаса, її чорна шовкова сукня тихо зашурхотіла. Валлері впала на коліна біля нього, намагаючись схопити його за руку, яка тримала баночку з темного скла.
— Леоне… — її голос був благально-зляканий, ламаючись на високих нотах. — Ти ж знаєш, я не маю до цього ніякої причетності. Я присягаюся тобі. Я не мала уявлення, що саме він тут зберігав…
Вона потягнулася до його обличчя, її погляд був сповнений відчайдушної, майже тваринної надії.
Валлері благала не про свободу, а про довіру, яку вона щойно зруйнувала своєю гординею і яку Андреас, як детектив, не міг їй дати. Вона потребувала, щоб Леон побачив свою колись кохану Валлері, а не Лисицю.
Андреас дивився на неї, тримаючи в руці докази. Його обличчя було холодним, але в очах боролися професійний обов'язок і спогади про їхні почуття. Він знав, що вона не вбивця, але незнання — це теж провина.
У цей самий напружений момент, коли Андреас збирався відповісти, у двері закладу вдруге за вечір різко зайшов Антоніо.
Як на лихо...
Саме в той момент, коли Андреас тримав у руках флакон з-під отрути, а Валлері лежала на підлозі в моменті відчайдушного благання, двері закладу знову рипнули.
Цього разу Антоніо не зупинився на порозі, а швидким, незграбним кроком пройшов у зал. Його зазвичай стримане обличчя було червоним від нервового напруження, а його респектабельний сюртук виглядав ще більш недоречно в цій млосній атмосфері. Бачачи, що його перша спроба поговорити з барменом Жаном ні до чого не призвела, він, нарешті, вирішив піднятися і поговорити з власницею про підозри щодо її персоналу.
Він швидко перетнув залу і піднявся сходами нагору, де, як він припускав, мали бути приватні кімнати та кабінет власниці. Не знайшовши Валлері у її розкішному кабінеті, він, весь червоний від нервового напруження та глибокого збентеження, мусив продовжити блукати борделем, шукаючи її. Його привів сюди відчай, що переважив усю його джентльменську натуру.
Нарешті, Антоніо спустився до робочих приміщень, що ховалися за барною стійкою, де було тихо, як в склепі, і менш елегантно, ніж у решті закладу.  Його погляд, стурбований і шукаючий, миттєво впав на відчинені двері маленької компомірки.
І ось тут, на межі службової зони, Антоніо побачив картину, що була абсолютно непристойною для його очей. Валлері, господарка закладу, лежала, спираючись на коліна,  на брудній підлозі, чіпляючись за руку та обличчя Андреаса, чий вигляд був розпатланим і напруженим. Усе навколо них кричало про конфлікт і нещодавню близькість. Антоніо, не звертаючи уваги на їхню позицію чи вміст наплічника, який лежав біля ніг детектива, випалив:
— Мадам Леоні! Прошу вибачення за мій другий візит, але я мушу говорити з вами! Про вашого бармена, Даніеля! У мене є серйозні підозри щодо його причетності до отруєння!
Ці слова боляче вдарили Валлері. Вона трохи підвелася, і тепер стояла на колінах поряд із наплічником вбивці і чула, як Антоніо підозрює Даніеля.
Валлері підняла очі на Андреаса, і в її свідомості спалахнула страшна, логічна, рятівна думка: Чисто теоретично, це можуть бути речі саме Даніеля, а не Жана?
Її благання про довіру до Андреаса негайно змінилося на прагматичний розрахунок. Вона різко підвелася з підлоги, намагаючись відновити контроль, і звернулася до Андреаса, хапаючись за цю нову інформацію як за рятівну соломинку:
— Леоне, ти чуєш? — крикнула вона, її голос був сповнений тривоги, що межує з істерикою. — Даніель! Антоніо підозрює Даніеля! Може, це справді його речі? Або ж, може, Жан просто звів на нього наклеп?
Антоніо, який щойно застав Валлері та Андреаса в компрометуючій ситуації, проігнорував її крик. Його обличчя було бліде від хвилювання, але він твердо тримав свою лінію. Він звернувся прямо до Валлері, але його слова були адресовані, скоріше, детективу Паскалю.
— Ніякого наклепу, Мадам. Я майже на сто відсотків впевнений, що саме Даніель причетний до викрадення у мене цілого ящику сицилійського вина, яке багато років ніхто окрім мене не завозив до Парижу! — Антоніо підвищив голос. — Та й навіть я його мав суто задля власних потреб, так як воно надто солодке, аж приторне, і дуже мало попиту на такий смак. Тому я переконаний, що отрута потрапила в організм жертви з викраденим у мене вином. А хто займався запасами вин, як не найбільш довірена вами особа?
Антоніо закінчив, перевівши погляд з Валлері на Андреаса, немов вимагаючи негайного підтвердження своїх слів.
Андреас, який до цього моменту тримав у руках докази проти Жана (наплічник, відмички, арбалет, отрута), відчув раптове, різке здивування. Його холодний професійний погляд миттєво переключився з речових доказів на Антоніо.
Він роздумував над почутим, зіставляючи факти: Жан мав наплічник з отрутою та інструментами проникнення; але Антоніо звинувачує Даніеля у крадіжці конкретного, рідкісного вина, яке стало знаряддям вбивства.
В його очах спалахнула ясна, гостра "іскра" — момент прозріння. Сицилійське вино... Звіт експертів... Той, хто труїв, використовував крадене вино.
Висновок був миттєвий і чіткий: Жан міг мати мотиви і засоби (отруту), але Даніель міг мати доступ до знаряддя (викраденого вина). Або ж, Жан і Даніель діяли разом, або Жан підставив Даніеля двома способами: зваливши на нього провину за крадіжку та зробивши його мішенню для детектива.
— Тоні… Що я чую? — голос Андреаса був низьким і напруженим. — Чи не хочеш ти сказати, що якимсь чином ти є причетним до цього вбивства?
Антоніо відповів із обуреною чесністю, якою він завжди славився.
— Моя вина, Андреасе, лише в тому, що в моєму домі не надто міцні замки. Іншої провини за мною нема. На мені гріхів не було і не буде.
Андреас, тримаючи в одній руці наплічник, повний знарядь злочину, а в іншій — ключовий доказ (баночку з отрутою), відчув, як у його очах спалахнув вогонь рішучості. Зізнання Антоніо про викрадення вина стало іскрою, що з'єднала розірвані кінці справи.
— Тоні, любий друже. Мій старий добрий Тоні... Чекай-но… — голос Андреаса був низьким і впевненим, він говорив швидко, переходячи до холодного допиту, ігноруючи все інше. — Ти виявив пропажу цілого ящику рідкісного в наших краях надзвичайно солодкого сицилійського вина?
— Так, я ж про це і кажу, — підтвердив Антоніо, здивований такою увагою до цього напою.
— Добре... Дуже добре... Де саме воно в тебе зберігалося?
— В особистих апартаментах...
— Це ті, що на другому поверсі крамниці? Ті, в які ти не впускав навіть ліпшого друга?
— Вони самі, — підтвердив Антоніо, на його обличчі з'явився вираз збентеженої гордості.
— Чудово... Просто чудово. Хто ж, окрім тебе, ясна річ, мав до них доступ? — Андреас зробив акцент на слові "доступ", а його погляд мимоволі ковзнув до футляра з відмичками, що лежав поруч із наплічником Жана.
— Ніхто. Друже, тобі ж відомо, — Антоніо був категоричний.
— Ясна річ. А Вайолет? — запитав Андреас, перевіряючи останню можливу ланку.
— Ні за яких обставин я б не дозволив жодній жінці туди увійти. Навіть сестрі.
У цей момент Валлері, що стояла у дверях, остаточно відновила самовладання, її образа повернулася, витіснивши страх.
— Жодній? — дещо єхидним голосом перепитала вона, натякаючи на щось, що було ніби за завісою...
— Мадам Леоні. Якщо ваша ласка… — Антоніо був близький до скандалу через непристойний натяк.
Валлері елегантно відступила, зрозумівши, що її роль у цій розмові закінчена, а Тоні повернувся до Андреаса Паскаля.
— Все-все. Я не втручаюся. Мені вже час, треба ще привести себе до ладу і підготувати дівчат до роботи, — заявила вона, кинувши Андреасу фінальний, глибокий погляд, що містив і образу, і попередження.