Розділ 26. Наплічник, що був наповнений доказами

Валлері навіть не відповіла на останнє запитання Андреаса. Її погляд, щойно збентежений, тепер перетворився на холодну, розважливу рішучість. Вона мовчки повернулася, і рушила коридором, не зважаючи на стурбовані погляди персоналу. Цього разу її кроки вели прямо до компомірки — найменш гламурного закутка закладу.
Андреас, який миттєво відчув зміну пріоритетів Валлері, як хижак відчуває запах здобичі, кинувся за нею. Його професійний інстинкт взяв гору над образою: якщо Жан звільняється після їхньої розмови, він щось приховує. Детектив зробив висновок, що Жан міг би залишити бодай якийсь слід на знак помсти.
Андреас увірвався в маленьку комірчину. Це був тісний, холодний закуток із сирими стінами, де ще кілька хвилин тому Жан зберігав свої особисті речі. Тепер, за наказом Валлері, там уже були речі Даніеля, який переніс їх, поки власниця закладу розмовляла з детективом нагорі, роблячи кімнату новою і чистою від слідів Жана.
Здавалося б, тут не було нічого, що стосувалося вбивства. Звичайна, задушлива комора, де важкий запах хлорки змішувався зі старим, затхлим запахом деревини. Андреас бачив змінний одяг Даніеля, недбало кинутий на полицю, потерте відро для миття підлоги, кошлату мітлу та важку швабру. Все тут було чистим і буденним, за винятком того, що сюди ну ніяк не вписувалося.
Кинутий у самому кутку, біля задньої стіни, Андреас помітив наплічник . Це був невеликий, грубий, оливково-зелений наплічник. Він виглядав недоречно і чужорідно серед приладдя для прибирання, занадто військовим і зношеним для звичайного паризького бармена. Наплічник був твердим і неприродно набитим, зі шкіряними ремінцями та латунними пряжками, що холодно відблискували в тьмяному світлі. Він був не просто забутий, а залишений — наче підказка, кинута в обличчя його переслідувачам.
Валлері стояла у дверях, її погляд був прикутий до наплічника. У холодних очах жінки вже не було гніву, лише гостре, неприємне усвідомлення того, що Жан обернув її приниження на власну помсту, і тепер вона мусить розплачуватися.
Андреас не став обмінюватися репліками. Дорогоцінні секунди були важливіші за образу чи пояснення. Побачивши справжній страх в очах Валлері, він зрозумів, що його детективне чуття не підвело.
Андреас, не відводячи погляду від набитого, військового наплічника, одним швидким, рішучим рухом підхопив його з кутка. Шкіряні ремені наплічника, які відблискували латунними пряжками, здавалися холодними на дотик. Він опустив його на підлогу, не звертаючи уваги на пил і сміття.
Його пальці, щойно пестили шовк, тепер різким, діловим рухом розстебнули верхній клапан і відкинули його. У комірчині запанувала абсолютна тиша, яку порушувало лише прискорене дихання Валлері, що стояла у дверях.
Щойно детектив відкрив наплічник, його погляд зачепився за те, що лежало вгорі, на видноті, немов покладене туди спеціально для швидкого виявлення. Це був моток ниток.
Цнотливо білі, тонкі, майже невагомі нитки, намотані на дерев’яну котушку. Вони разюче контрастували з грубим, оливковим полотном наплічника і темною атмосферою борделю. Це був невинний, звичайний предмет, що його можна було знайти в кожному домі.
Якби не наявність такої ж нитки на жертві, він би не надав цьому значення. Але Андреас чітко пам'ятав: експерт згадував про мікроскопічні білі волокна, які виявили на одязі  отруєного. Цей моток ниток був першим матеріальним доказом, що напряму пов'язував Жана зі способом вбивства.
У цей момент сумніви Андреаса щодо Валлері розвіялися остаточно, замість них прийшла гостра, небезпечна впевненість. Він знав, що знайшов те, що шукав, і це було лише початком.
Андреас, оговтавшись від шоку знахідки білої нитки, методично заглибився у наплічник. Він відсунув котушку, і його пальці торкнулися наступного предмета, який лежав під нею. Це був кошель зі шкіри, що виглядав як скручений інструментарій або футляр для столових приборів, але був занадто малим і твердим для звичайного використання.
Це був чохол для відмичок, або, як його іноді називали в кримінальному світі, пенал злодія або футляр зломщика.
Андреас обережно витягнув і розгорнув його. Всередині, щільно вкладені в окремі кишеньки та відблискуючи холодним, маслянистим металом, лежали відмички. Їх було чимало: різні за розмірами та видовженістю тонкі, вигнуті інструменти. Деякі з них були схожі на тонкі гачки, інші — на мініатюрні шпателі чи тонкі, гострі леза, призначені для маніпуляцій із замками.
Це було приладдя професійного зломщика. Це відкриття миттєво поєдналося з попередньою знахідкою. Біла нитка натякала на отруєння, а відмички — на проникнення. Жан, бармен, був не просто розгніваним працівником, він був людиною з подвійним життям, яка володіла навичками для здійснення таємних операцій.
Андреас обмінявся швидким, напруженим поглядом із Валлері.
— Чи ти бачиш це, моя Лисице? Він не просто прислуга. Він… є особою, що представляє інтерес. Дуже, дуже великий інтерес, — його голос став низьким і холодним, відновивши повну впевненість.
Андреас не мав наміру базікати. Розгорнутий кошель з відмичками був більш ніж достатнім підтвердженням усіх його підозр. Уся його увага була прикута до наплічника, а Валлері стояла у дверях, її гордовита постава тепер була сповнена тривоги та усвідомлення.
Він швидко згорнув пенал злодія і заглибився в наплічник ще далі. Під відмичками він виявив наступну, більш шокуючу знахідку.
Його пальці обережно намацали матерію грубого полотна, де був предмет, обгорнутий у товсту тканину. Розгорнувши її, Андреас виявив ручний арбалет.
Це був невеличкий, але практичний інструмент: компактний і міцний, зроблений для прихованого носіння . Дерев’яне ложе було оливково-зеленого кольору, а дуга — світліша, металева, з помітними слідами обмотки на руків'ї. Ця зброя була не для полювання на дичину, а для тихої, прицільної ліквідації на близькій відстані. Її вигляд був суворий і безкомпромісний.
Арбалет ідеально доповнював набір відмичок і моток ниток: це був повний комплект для шпигуна або професійного вбивці. Не для грубого злодія, а для того, хто діє точно, швидко і без шуму.
Валлері мовчки прикрила рота рукою, її очі, розширені від жаху, нарешті відповіли на його погляд. Вона зрозуміла, що сама привела його до доказу, який може знищити її заклад.
— Леоне… — прошепотіла вона, використовуючи його інтимне ім'я, але цього разу в ньому не було ніжності, лише чистий страх.
Андреас не дозволив Валлері продовжити.
— Мовчи, — холодно мовив він, його голос був твердим, як сталь. Він продовжив обшук, і тепер кожен його рух був повільним, методичним, сповненим нещадної рішучості детектива, який знайшов свою здобич.
Він відсунув ручний арбалет, щоб дістатися до решти вмісту наплічника.
Андреас вийняв невеличку гасову лампу. Вона була не домашнього, а польового зразка: компактна, з товстим, захищеним склом і зручним металевим гачком для кріплення. Ця лампа була призначена для роботи в тісних, темних приміщеннях, де не можна запалювати відкритий вогонь, або для нічних вилазок поза межами міста. Вона підкреслювала підпільний характер діяльності Жана.
Наступною була рапіра, яка одразу привернула увагу своєю нетипово малою довжиною. Це була не бойова зброя, а інструмент: сто відсотків виготовлена на замовлення, під конкретні потреби. Її клинок був тонким і дуже гострим, а ефес простим, але ідеально збалансованим для носіння під одягом або у схованці. Це зброя для точного удару чи самозахисту в обмеженому просторі.
Під рапірою лежали два ідентичні кинджали. Вони були невеликі, але мали важку, надійну рукоятку та гостре, симетричне лезо. Очевидно, вони були виготовлені у того ж майстра, що й рапіра (стиль виконання збіса схожий): схожа обробка металу, ідентичний візерунок на руків'ї. Це вказувало на професійний підхід і системну підготовку Жана.
Далі детектив дістав кілька воскових свічок. Вони були довгі, тонкі та майже без запаху, ідеально підходили для освітлення без зайвої уваги. Їхня присутність поряд із лампою підтверджувала: Жан готувався до тривалого перебування в темряві або мав на меті тимчасово замінити гасову лампу, якщо та приверне занадто багато уваги.
І, нарешті, у самому низу наплічника лежала маленька баночка з товстого темного скла. Баночка була щільно закоркована, щоб світло не потрапляло на вміст, і не мала жодної етикетки. Вона була настільки крихкою та непомітною, наскільки й жахливою. Це міг бути флакон для отрути. Андреас відчув холодний дотик істини.
Валлері мовчала, прикриваючи рот долонею, її жах був майже фізично відчутним. Вона бачила, як руйнується її світ і її недовіра до Андреаса перетворюється на страшну правду про її колишнього працівника.