Розділ 24. Я хочу допомогти тобі звільнити розум...

Кабінет Валлері Леоні, мадам Лисиці, був її приватним командним пунктом, місцем, де панував безумовний контроль, різко контрастуючи з емоційним хаосом зали. Це була кімната, оповита густою напівтемрявою, з важкими оксамитовими портьєрами, що фільтрували світло вулиці та приглушували шум закладу. У повітрі стояв тонкий, вишуканий аромат її власних дорогих парфумів, що перебивав навіть слабкий запах сигар Андреаса.
Атмосфера була насичена напругою, що вібрувала під оксамитовою обшивкою меблів. Все тут було дорогим, темним і глянцевим: масивний письмовий стіл із червоного дерева, блискуча чорна шкіра крісел, і стіни, заставлені книжковими шафами, повними книг, які вона, можливо, ніколи не читала, або ж перечитувала тисячі разів...
Валлері стояла біля вікна, спиною до Андреаса, намагаючись відновити свою холодну, бездоганну маску після неконтрольованого спалаху гніву. Її фігура у довгій, чорній шовковій сукні, що елегантно підкреслювала кожен вигин, складала враження напруженої, мов туго натягнута струна.
Зовнішня бездоганність Валлері приховувала внутрішнє кипіння. Її обличчя, схоже на порцеляну, було ідеально застиглим, але крихким від гніву. Вона відчувала, як палко горять щоки, по яких її щойно торкнувся гнів, забарвлюючи шкіру в червоний, і як кипить злість на Жана через його надмірну впертість. Поява Андреаса, незважаючи на його "солодкість", була небажаним втручанням у момент її внутрішнього безладу.
Вона вдихнула повітря, намагаючись контролювати свій голос, готуючись до гри. Мадам мала бути Лисицею — холодною, розважливою, і головне зараз — тримати месьє Паскаля на відстані.
— Прошу, Андреасе, сідай, — пролунав її голос, контрольований, але трохи різкий. Вона так і не обернулася. — Ти ж не через... того бідолаху прийшов, правда?
Він вальяжно опустився у глибоке шкіряне крісло біля столу Валлері. Андреас був втіленням зовнішнього спокою, який різко контрастував із внутрішньою бурею цієї жінки. Він тримався невимушено, схрестивши ноги та кинувши погляд на її стіл. Його рука у білій манжеті, з якої виглядав золотий ланцюжок годинника, лежала на підлокітнику, виражаючи повну владу над ситуацією.
— Моя мила… Мила Валлері. Ясна річ, я не через твого працівника тут, — його голос був низьким, оксамитовим і лагідно-іронічним. — Звісно, мені шкода хлопця, та навряд чи хотів би я бути на його місці. Але ось тут мені пощастило. Я не він. Так. Я не маю його проблем. Та я маю свої. І їх мені більше, ніж достатньо. Ти ж це розумієш?
Валлері повільно обернулася, відійшовши від вікна. На її обличчі знову з'явилася обіцяюча посмішка Лисиці.
— Що характерно, я не лише це розумію, але й можу тобі допомогти… — промовила вона м'якими устами власниці борделю, і, рухаючись повільними кроками кішки, Валлері підійшла до Андреаса, а потім опустилася йому на коліна. Її чорний шовк елегантно обгорнув його стегна.
— Чи правильно я розумію…? — запитав Андреас, ледь помітно посміхаючись.
— Любий мій… Я хочу допомогти тобі звільнити розум, щоб потім ліпше думалося…
— Квітко моя… Якби ж можна було всі проблеми вирішити любощами, чи я б не переїхав сюди жити? — його слова були напівжартом, напівзітханням. Так солодко і прикро... 
Валлері зітхнула, наче образилася, і намірилася підвестися, розправляючи випадкові складки на шовку сукні.
— От чому ти такий? Навіть не спробував, а вже..., — пробурмотіла вона, коли Андреас перервав її, впевненим рухом зупинивши.
— Чи я казав, що відмовляюся? Чи посмів би я? — запитав він, вхопившись своїми міцними руками за її талію і притягуючи ще ближче до свого тіла.
— Тож…? — запитала Валлері, її очі заграли полум'ям, немов вогники в глибині кабінету.
— Тож я дослухаюся до твоєї поради, любове моя, і таки звільню розум, знявши трохи напругу, — мовив він, повільно припіднімаючи поділ сукні Валлері.
Гра в слова скінчилася. Андреас, міцно тримаючи Валлері за талію, притягнув її максимально близько. Повітря в кабінеті, яке вже було густим від напруги, стало гарячим і важким від бажання.
Він почав із того, що повільно, з манірною точністю, гідною детектива, задер поділ чорної шовкової сукні Валлері. Тканина ковзнула вгору з м'яким шурхотом, відкриваючи її ногу. Андреас не поспішав, його рухи були впевненими і методичними, немов він розбирав особливо складну справу. Його пальці, що зазвичай тримали лупу чи перо, тепер акуратно прослизнули під спіднє мадам Лисиці, вивчаючи та пестячи її шкіру та найбільш бажане місце...
Валлері відповіла на його натиск з не меншою пристрастю. Вона цілувала його жилаву шию, відчуваючи під губами пульсацію його вени, і ніжно, але відчутно кусала мочку вуха, посилаючи по його тілу тремтіння. Вона вчепилася в його уста, і її язик, немов дослідник, вивчав його грішний рот, обіцяючи не лише полегшення від напруги, а й повне забуття.
У цьому приватному кабінеті, серед дорогих меблів і за зачиненими дверима, вони намагалися пестощами та пожадливістю заглушити інші, більш небезпечні питання, які чекали на їх вирішення.
...І доки ці двоє віддавалися хвилі насолоди, забувши про все, що залишилося за дверима, внизу, у залі публічного дому, відбувалися події, які невдовзі вимагатимуть їхньої уваги. Та ні Андреас, ні Валлері, замкнені у своєму тісному світі, жодним чином не могли про це знати.
Тож... У цей момент, коли гул млосних розмов та дзенькіт келихів  в руках барменів, котрі натирали посуд, готуючись до зміни, досяг свого піку, важкі двері закладу мадам Лисиці відчинилися. З вулиці, щойно огорнутої весняною прохолодою, у гаряче, насичене ароматами приміщення увірвалося свіже повітря.
Поріг переступила нога чоловіка, який за своєю джентльменською натурою не дозволяв собі відвідувати подібні місця. Його поява була настільки ж несподіваною, наскільки і недоречною. Він не був схожий на звичайних завсідників: його високий, темно-сірий сюртук та ідеально чисті чоботи контрастували з розслабленою, майже брудною розкішшю борделю.
Цей чоловік, який немов заблукав сюди зі світу респектабельності та порядку, був Антоніо. Його глибоке збентеження читалося в напружених рисах обличчя і в тому, як його погляд, зазвичай добродушний, зараз був стурбованим і шукаючим. Його привела сюди відчайдушна необхідність, що переважила усі його моральні принципи.
Антоніо, джентльмен, який за своєю натурою не дозволяв собі відвідувати подібні місця, стояв на порозі закладу. Його високий, темно-сірий сюртук здавався чужорідним серед оксамиту та шовків. Його глибоке збентеження було очевидним.
Антоніо не шукав нікого в дорогих кріслах. Його погляд, стемнілий від тривоги та рішучості, був прикутий до стійки бару. Там, серед пляшок, брудної посуди та рідкого золота лікерів, він побачив Жана — того самого бармена, який щойно пережив приниження від Валлері.
Жан стояв, обробляючи свій біль мовчазною, механічною роботою, протираючи склянки. Його обличчя, все ще нагадувало про ляпас, але тепер було холодним і відстороненим.
Антоніо швидко, але обережно перетнув зал, уникаючи зорового контакту з куртизанками. Він зупинився прямо перед барменом, нахилившись до стійки.
— Вибачте, сер, — тихо, але наполегливо звернувся Антоніо, його голос звучав різко на тлі млосного гулу. — Я шукаю особу, яка, можливо, має доступ до ваших складських запасів вина. Чи не могли б ви сказати мені, хто саме займається перевіркою та зберіганням нових партій?
Жан підняв очі. Він впізнав Антоніо. Він знав, що цей поважний пан є його постійним, хоча й таємним постачальником венеційського вина. У погляді бармена змішалися злість (на світ, Валлері та його долю) і миттєва підозра.
— Хтось, хто контактує з вином? — перепитав Жан із ледь помітною, але гіркою інтонацією. — У цьому домі, пане, усі контактують з вином. Це наш хліб. А ви щось загубили?
Він також знав, що Валлері віддає перевагу Даніелю, доручаючи йому складніші завдання, і що саме Даніель мав отримати комірку Жана. Бажання помститися Валлері та Даніелю, підставивши його під удар, було сильнішим за будь-яку лояльність.
Жан схилився до Антоніо, знизивши голос до конспіративного шепоту, що ледь пробивався крізь млосний гул зали.
— Ви шукаєте не того, хто контактує. Ви шукаєте того, хто відповідає. Це Даніель. Він кращий працівник мадам, її фаворит. Тільки йому довірено ключі від винних комірок. Шукайте Даніеля. А якщо він скаже, що не знає, де він, то спитайте, де його комірка.
Жан випрямився, його обличчя знову стало маскою втомленого бармена. Він щойно зробив свій маленький акт помсти, передавши Антоніо ім'я, яке могло розв'язати інтригу.