Розділ 21. Привиди минулого

На одній із вулиць, що відходили від площі, розташовувалася крамниця, що носила величну й трохи старомодну назву «Сицилійський Дім». Це був не просто магазин, а справжнє сховище рідкісних насолод, де мистецтво комерції перепліталося зі смаком.
Фасад був стриманий, але благородний: важкі темно-зелені дерев'яні віконниці та двері, облямовані полірованим чорним каменем. Над входом висіла кована вивіска із золотистими літерами, які тьмяно виблискували в похмурому паризькому світлі, але не кричали про свій достаток, а тихо натякали.
Усередині панувала напівтемрява, яка не гнітила, а створювала інтимну, таємничу атмосферу. Стіни були майже повністю приховані за високими, до самої стелі, стелажами із темного, різьбленого дерева. На цих полицях стояли ряди пляшок, що виблискували, немов коштовності: старе сицилійське вино та марсала, які Антоніо постачав сам; вишукані французькі коньяки та шотландський віскі, запаковані в плетених кошиках; та лікери, кольору топазу та смарагду.
Окрему секцію займав тютюн. За скляними вітринами, що зберігали ідеальну вологість, лежали кубинські сигари в кедрових коробках, різноманітні суміші для люльок та тонкі папіроси. Повітря тут було насичене складним, важким ароматом: суміш тютюнового листя, дубових бочок, просочених вином, та тонких ноток шкіри.
Прилавок був масивним, з латуні та полірованого горіха, на ньому лежала велика книга обліку у шкіряній палітурці та набір витончених терезів для зважування тютюну. В глибині крамниці стояли дубові бочки і мідний перегінний куб, що натякав на можливість дегустації чи власного виробництва.
Це було місце для справжніх поціновувачів. Тут не було поспіху; Антоніо чи Вайолет завжди знаходили час для неквапливої розмови, пропонуючи поради, які були цінніші за сам товар.
Та зараз Тоні був не в тому стані та настрої, за який його так любили клієнти. Його звична врівноваженість, що межувала зі святістю, була повністю порушена. Він був збентежений, схвильований, ба навіть наляканий подіями останніх годин.
Антоніо, який щойно закінчив розмову з Андреасом, діяв швидко і майже панічно. Він вчепив на двері важку табличку з написом «ПЕРЕОБЛІК» («INVENTAIRE»), що було нечувано для середини дня. Потім він схопив зі свого масивного прилавка облікову книгу у шкіряній палітурці, де фіксувалася кожна продана пляшка, і свій власний приватний записник, де він вів особисті, майже інтимні нотатки про рідкісні запаси.
Він відійшов у напівтемну глибину крамниці, де стояли дубові бочки, і почав лихоманково звіряти записи, пробігаючи пальцем по рядках та швидко кидаючи погляд на полиці.
— Сходиться… Сходиться? Ні, це не може бути воно… — його шепіт був напруженим. Він нервово смикнув рукою. — Треба ще раз порахувати всі пляшки… Як взагалі вона опинилася в крамниці?!
Його очі бігали по сторінках, шукаючи невідповідності, що стосувалися того самого сицилійського вина. Він, майстер своєї справи, який знав кожну пляшку по імені, тепер сумнівався у власній пам'яті та порядку. Він вдивлявся в колонки цифр, наче вони могли дати відповідь на його найстрашніший жах: те, що сталося з Андреасом, було не випадковістю, а прямим наслідком порушення його, Антоніо, бездоганних правил. 
Та чи то була його провина? Чи це було його порушення? Тоні? Щоб Антоніо знехтував правилами? Хіба таке колись було? Ні, тут сто відсотків було щось інше... Хто? Яким чином?
Антоніо провів рукою по волоссю. Його думки шалено мчали. Він пригадав, що коробка з пляшками, з якої він узяв вино для Андреаса, знаходилася в його приватних апартаментах, розташованих над крамницею. Ключі від його житла мав на сьогоднішній день лише він. Це було непорушне правило: не в його манері було впускати у своє помешкання ще хоч когось. Ні Вайолет, ні найближчих друзів. Це було його святилище.
Він знову втупився у свій записник, де він акуратно вів облік найрідкісніших і найдавніших пляшок.
— Я певен… Хіба? Ні… Але… — його шепіт був ледь чутний. Він перегорнув сторінку. — Невже привиди минулого вирішили "воскреснути"?
Його обличчя зблідло ще більше. Згадка про минуле була для нього не просто болісною, а небезпечною. Те, що він вважав надійно похованим, раптом знову дало про себе знати через пляшку сицилійського вина. Антоніо з силою стиснув облікову книгу, і його наляканий погляд ковзнув по стелажах, наче шукав там прихованого спостерігача.
Антоніо, все ще стискаючи в руках облікову книгу та особистий записник, відчув гостру потребу в самотності. Його думки, як рій розтривожених бджіл, вимагали тиші, щоб знову набути ладу. Він попрямував до вузьких, крутих сходів, які вели до його приватних апартаментів над крамницею.
Його довгий, сірий сюртук, що зазвичай так елегантно сидів на такій статній фігурі, тепер здавався важким. Високі чорні чоботи, які завжди блищали до дзеркального стану, повільно ступали по дерев'яних сходинках. На втомленому обличчі, обрамленому акуратною борідкою та вусами, застиг вираз глибокого збентеження та важкої задуми. Зазвичай його вигляд випромінював добродушну впевненість, але зараз очі Тоні були тьмяними, а погляд — відчуженим. Він виглядав як людина, яку підвела її власна непогрішність.
Чоловік підіймався повільно і втомлено, немов кожен сходинка була важким тягарем. Кожен його крок відлунював у тиші, а старе дерево сходів тихо скрипіло, немов вторячи його неспокійним думкам. Він не поспішав, бо знав, що там, нагорі, його чекає не відпочинок, а напружене й болісне дослідження власного минулого, яке, як він підозрював, повернулося, щоб його знищити.
Антоніо нарешті досяг вершини, його плечі були опущені, а дихання — важке. Він стояв перед дверима свого притулку, і навіть тут, у своєму особистому світі, він відчував себе вразливим.
Антоніо витягнув із жилетної кишені невеликий латунний ключ і, злегка тремтячою рукою, відімкнув двері своїх апартаментів. Замок піддався з тихим, але ледь чутним скрипом, який у напруженій тиші коридору зараз здавався жахливо гучним відлунням. Він відчинив двері, і, охоплений неспокоєм, переступив поріг.
Його зустріла кімната, що була втіленням його власної вдачі, слугуючи водночас вітальнею, передпокоєм і особистим кабінетом. Тут панувала скрупульозна чистота та абсолютна акуратність, що здавалася майже нелюдською. Це було святилище порядку. Кожна річ стояла на своєму місці: книги на полицях вишикувані за розміром, документи на письмовому столі складені ідеально рівними стосами, а на полірованих дерев'яних поверхнях не було ані граму пилу.
Проте зараз, у цьому бездоганному порядку, Антоніо шукав безлад. Його очі, наповнені тривогою, пробіглися по знайомих обрисах меблів, шукаючи ознак вторгнення або порушення. Але кімната була ідеальною, як і раніше. Він кинув свої книги на невеликий столик біля входу і, не знімаючи сюртука, зробив кілька кроків углиб апартаментів. Збережена досконалість його житла лише посилювала його страх — адже якщо ніхто не входив, то як тоді "вона" змогла дістатися його запасів?
Антоніо, немов сліпий, що раптом прозрів, але бачить лише тіні, почав оглядати свою кімнату. Його погляд був лихоманковим і доскіпливим, він ковзав по кожній поверхні, шукаючи найменшу ознаку порушення його досконалого порядку.
Спочатку  Тоні зосередився на письмовому столі: провів пальцем уздовж ідеально рівного стосу паперів, перевіряючи, чи не змістився кут. Зазирнув у настільний годинник під скляним ковпаком, перевіряючи, чи не було його зрушено хоча б на міліметр. Він оглянув чорнильницю та перо, що лежали паралельно краю стола. Жодної порошинки, жодної невідповідності.
Потім його увага перейшла до високих книжкових полиць. Він провів по спинках книг, шукаючи тієї, яка могла б бути висунута чи, навпаки, занадто втоплена. Він навіть зазирнув за ряд енциклопедій, де зберігав свої старі, важливі листи, перевіряючи, чи не торкався хтось схованого.
Чоловік підійшов до невеликої шафи, де зберігав рідкісний посуд. Обережно відчинив дверцята і перевірив, чи всі кришталеві графини стоять на своїх місцях, чи не порушено їхнє симетричне розташування. Його рука машинально торкнулася важкої оксамитової штори, що закривала вікно. Він пригадав, як сам її закривав.
Антоніо оглянув навіть килим: на ньому не було слідів бруду чи чужого взуття. Його високі чоботи ступали безшумно. Він провів рукою по гладкій дерев’яній поверхні стіни, закриваючи очі. Все було на своїх місцях.
Ідеальна чистота та порядок, які зазвичай давали йому спокій, тепер лише посилювали його жах. Адже якщо нічого не змістилося, якщо ніхто не заходив, то єдине пояснення було ще страшнішим: той, хто підмінив пляшку, знав його кімнату і його звички досконало.
Антоніо зірвався з місця, немов під дією невидимого удару.
— Ні… Я не розумію… Не може… Цього просто не може бути… Я ж сам бачив… Я був там! Не може… Ні… — його слова були швидким, нервовим бурмотінням, що ледь виривалося з його стиснутих губ, виражаючи чистий, непідробний жах.
Промовляючи це, Тоні вбіг до іншої кімнати, яку він використовував як багатофункціональний простір. Вона була читальним залом, де пахло старим папером і шкірою, курильною, де у повітрі ще відчувалися тонкі нотки тютюну, їдальнею і, деколи, спальнею, коли втомлений від роботи чоловік засинав на затишній канапці, оббитій темно-зеленим оксамитом.
Антоніо влетів туди, його високі чоботи на мить порушили ідеальний порядок килима. Він одразу ж почав навіжено оглядати кожен куточок. Його погляд метушився між камінною полицею, де стояли старовинні годинники, товстими портьєрами, що прикривали вікна, і високим, закритим шафою-буфетом, де, як він знав, зберігалися найцінніші пляшки, подалі від крамниці. Він шукав будь-яку, навіть найменшу ознаку того, що його усамітнення було порушене.
Його нервовий погляд у цей момент зупинився на старому фортепіано, що займало почесне місце в кутку кімнати. Цей інструмент він багато років тому привіз із самої Сицилії, і він був не просто меблями, а символом його минулого життя. Фортепіано стояло закритим, його полірована поверхня відображала тьмяне світло.
Сам же Тоні грав рідко, а останні роки взагалі не торкалися його пальці цих витончених клавіш, немов він свідомо відрізав себе від тієї частини душі, яка вимагала музики і спокою. Він відчував, що саме там, у тій частині кімнати, що належала до його найглибших спогадів, може бути ключ до розгадки. Або ж просто — він потребував упевнитися, що хоча б цей його притулок залишився недоторканим.
Напруженими пальцями чоловік нарешті торкнувся кришки фортепіано. Рух був нерішучим, як дотик до гарячої пательні, але відчуття, що він мусить це зробити, було сильнішим за страх. Зі слабким, повільним скрипом він підняв її, і нарешті поглянув на два ряди білих та чорних клавіш.
Його погляд завмер. Там, де мала бути лише бездоганна, сяюча слонова кістка, лежала крихітна, але незаперечна біла нитка. Вона була настільки тонка, що її легко було не помітити, але її присутність на цій стерильно чистій поверхні була кричущим порушенням порядку його світу. Вона була ідентична тій, яку, як він чув, знайшли на одязі покійного.
— Таки правда… — ледь чутно прошепотів він, і цей шепіт пролунав у тиші апартаментів як вирок.
У цю мить його обличчя, що досі виражало лише збентеження, сповнилося чистим жахом і гірким усвідомленням. Це була не просто нитка. Це був підпис. Це був доказ, що хтось не лише мав доступ до його найпотаємнішого місця, а й спеціально залишив там цей крихітний, але красномовний слід, знаючи, що Антоніо врешті-решт його знайде. Привиди його минулого не просто воскресли — вони залишили свій слід на його улюбленому інструменті.