Розділ 20. Маєш якісь успіхи, мій Гадес?

Приміщення, розташоване в сирому підвалі старої будівлі, було похмурим і слабо освітленим. Світло, що проникало з одного-єдиного ґратованого вікна, ледь досягало найдальших кутів, залишаючи їх у вологій, тремтячій тіні.
У центрі стояли масивні кам'яні столи для розтину. Їхня поверхня, скільки б її не мили, зберігала темно-бурі, майже чорні розводи та плями — незаперечні свідки незліченних процедур. Біля одного зі столів лежав іржавий металевий піддон, наповнений густою, вже застиглою рідиною, що нагадувала вишневий сироп, але насправді була кров'ю та іншими виділеннями. Поруч, у каламутній воді, плавало кілька використаних, посічених скальпелів і затуплених хірургічних пилок.
На дерев'яних полицях, що хиталися від ваги, стояли ряди скляних банок, наповнених жовтуватим або мутним розчином. Усередині цих банок, немов жахливі трофеї, зберігалися фрагменти людських органів: зморщені, сіруваті легені, шматки шкіри з татуюваннями, мозок, що нагадував брудну губку, і очні яблука, що тьмяно дивилися у порожнечу.
На одному з робочих столів, поруч із грубо зшитою книгою анатомічних записів, лежав клапоть тканини, просочений якимось хімікатом, а під ним — тонкий зріз печінки, що вивчався під примітивним, але збільшувальним мікроскопом. Більше того, у кутку стояв оцинкований бак для відходів, з якого стирчали закривавлені марлеві бинти, а з його глибини доносився ледь вловимий, але разючий трупний сморід, який не міг перебити жоден хімікат.
Ця лабораторія була місцем, де зустрічалися наука і розкладання, і де навіть найстійкіший відвідувач відчував неприємну, липку холодність і непереборне бажання якомога швидше вибратися на свіже паризьке повітря.
Посеред моторошної атмосфери лабораторії, де повітря було насичене запахом розкладання і хімікатів, стояв доктор Мікаель. Він був молодим чоловіком, але його обличчя, яке зазвичай не вражало емоцій, тепер було зосередженим та серйозним. Його волосся, світло-русяве, було акуратно зачесане назад, а на його обличчі, що було блідим від постійного перебування у приміщенні, не було жодної зморшки. Мікаель був одягнений у довгий чорний сюртук, що приховував його струнку фігуру, а на руках мав білі рукавички, які були його захистом від бруду і зарази.
Його постава була ідеальною, а кожен рух був точним та вивіреним. У його руках були хірургічні інструменти, які він тримав з такою ж впевненістю, як художник тримає пензель. Його погляд, що був холодним та аналітичним, був зосереджений на тілі, що лежало на кам'яному столі.
Покійний джентльмен лежав на спині, його обличчя було застиглим у посмішці, що була спотворена смертю. Його шкіра була блідою, а губи — синюшними. На згині ліктя Мікаель знайшов невелику, але глибоку рану, в якій застряг шматочок скла. Він обережно видалив його пінцетом, поклавши на чисту білу серветку.
Мікаель розпочав розтин. Його руки рухалися впевнено, розрізаючи шкіру, м'язи та органи. Він працював методично, не пропускаючи жодної деталі. Він вирізав серце, печінку, нирки, шлунок, кишечник. Кожен орган був ретельно оглянутий, зважений і занотований. Він шукав будь-які інші ознаки отруєння, щоб скласти більш повну картину. Не лише про саму отруту. Ні, Мікаель хотів знати все. Абсолютно все.
Далі він уже вкотре взяв зразки крові. Змішав їх з реактивами. За кілька секунд рідина в пробірці набула ледь помітного зеленуватого відтінку, що підтверджувало усі його попередніьздогадки. 
Потім він звернув увагу на обережно складений в кутку одяг покійного. На ньому була тоненька біла ворсинка. Такі легко заявляються за цупкий кашемір, з якого і було сшито жакет покійника.
Мікаель взяв її пінцетом, підніс до світла і уважно оглянув. Цей матеріал не був схожим на той, з якого був зроблений одяг джентльмена. "Цікаво," — подумав він, а його брови злегка насупилися.
Двері лабораторії, що досі стояли привідчиненими, акуратно прочинилися трохи ширше, і до приміщення владним, хоча й легким кроком, увійшла Саманта. Її поява миттєво порушила важку, смертельно-сіру атмосферу підвалу. Вона була контрастом, живою плямою у цьому царстві мертвих.
Саманта була одягнена у темно-чорну сукню з високим коміром, поверх якої був такий самий темний, чистий робочий фартух, зав'язаний на талії. Її вбрання було строгим, як того вимагала її професія, але її зовнішність повністю заперечувала цю суворість.
Її каштанове волосся, яке мало б бути зібране, натомість визирало пишними, неслухняними кучерями, що обрамляли обличчя і спадали на плечі, сяючи у тьмяному світлі.
На обличчі Саманти грала яскрава, майже зухвала посмішка. Ця посмішка, сповнена життєвої енергії, була абсолютно недоречною в оточенні формаліну, скальпелів та банок із заспиртованими органами. Однак саме ця риса робила її незамінною для Мікаеля. Вона була його музою.
Вона принесла із собою не лише блокнот та чисто витерту склянку для нових реагентів, а й невловимий дух творчості. Для них обох, Мікаеля та Саманти, ця "трупова діяльність" не була лише роботою; це була творчість, де розслідування смерті перетворювалося на складання жахливого, але логічного пазла. Саманта була тим світлом, яке дозволяло Мікаелю бачити мистецтво навіть у найбільш огидних деталях, додаючи цій діяльності "родзинку" — контраст між красою життя та точністю смерті.
Вона рушила до столу, її очі кольору зеленого чаю одразу ж зафіксували рану на лікті та майже мікроскопічну білу ворсинку, яку Мікаель щойно відклав. Її погляд був швидким, аналітичним, але на губах все ще грала та сама, дивна для цього місця, посмішка.
Саманта підійшла до столу, поклала блокнот і, спершись на кам'яну стільницю, сфокусувала свій погляд на тілі та знахідках. Її посмішка не зникла, але в очах з'явилася та сама аналітична іскра.
— Маєш якісь успіхи, мій Гадес? — мовила Саманта, звертаючись до Мікаеля цим дивним, але звичним для них обох прізвиськом.
— Успіхи... Ти, певно, вже й сама помітила... Бачиш? — Мікаель обережно показав пінцетом на крихітний шматочок, загорнутий у серветку. — Уламок скла. При цьому, скло досить грубе, але не надто... З такого, до прикладу, роблять пляшки. Що цікаво, скло темне...
Саманта ледь нахилила голову, розглядаючи знахідку.
— Як для вина? — її тон був питальним, але вона вже знала відповідь.
— Саме так, Персефоно. Саме так. — Мікаель випростався. — Що цікаво, на місці злочину не було жодного уламку. І на одязі. А на шкірі є. Ще й де? Ця ділянка руки була прикрита рукавами. Тож, тут трохи все не складається...
— Маєш сумніви? — Саманта взяла перо і була готова записувати.
— Декілька таки маю… І це лише початок. Здається, наш отруйник має дуже незвичайний підхід до справи.
— Тож що ми маємо? — запитала Саманта, питально схиливши голову набік. Вона дивилася на аналітичні записи Мікаеля.
— Маємо ми мало, але достатньо, щоб висунути кілька теорій. По-перше, наперстянка. Цікавий вибір отрути, хоч і дещо... — Мікаель обережно поклав пробірку з кольоровою рідиною на стіл.
— Буденний? — підказала Саманта.
— Саме так. Буденний і простий. Ніякої оригінальності. Господи, та чи не кожен другий отруєний власною дружиною потрапляв до мене на стіл з високим її вмістом у крові.
— Але ж він був не одружений.
— Так, що цікаво, його взагалі жодного разу не бачили з жінкою. Хіба з матір'ю і сестрами. А, ну і в останню ніч на території закладу Лисиці, що, до речі, було йому не вельми притаманно.
— Ти аж так дослідив його біографію?
— За моїм запитом, її надали з відділку жандармерії. Куценька, скорочена версія, надряпана не вельми розбірливим почерком месьє Неффі. Але і це згодилося, щоб краще зрозуміти убитого.
— Мене ось що турбує…
— Слухаю.
— Якщо це не в його звичці, то що ж він робив там? І ще й бажав конкретну куртизанку, хоча зазвичай це притаманно постійним відвідувачам, які добре обізнані з усім персоналом. І ще відсутність скла на місці події, натомість його наявність там, де йому не місце… Чи не вважаєш ти…?
— Імовірно, ти маєш рацію, але, як мені здається, в цьому питанні треба розібратися більш детально, і, що характерно, в ньому, як я певен, вже розбирається Паскаль.
— Так-то воно так, але чи тобі не здається, що… — не договорила Саманта, бо у двері постукала важка, але впевнена рука.
Мікаель і Саманта перезирнулися. Обоє знали, хто міг мати таку важку й впевнену руку. Напевно, детектив Паскаль прийшов за їхнім вердиктом. Напруга в лабораторії, насиченій формаліном і застиглим холодом, зросла.