Розділ 19. Я знаю все те, що і Ви.

Алісія увійшла в заклад, двері над головою озвались тихеньким передзвоном. Це було місце, де дух старого Парижа поєднувався з його сучасністю. Вивіска з назвою «Le Chat Noir et Blanc» приваблювала погляди своїм витонченим срібним шрифтом на чорному тлі. Поруч красувався силует кота — половина його була темною, як ніч, а інша — білою, як розлите молоко. Ця кав’ярня, здавалося, існувала на межі між світлом і тінню, між запахами минулого та гіркотою свіжої кави.
​Інтер’єр був втіленням елегантності. Чорно-біла гама, як клавіші рояля, на якому щодня грали нові мелодії життя, створювала витончений контраст. Високі стелі були прикрашені ліпниною у вигляді листя винограду та маскаронів. Стіни прикрашали гравюри, що зображали сцени вуличного життя Парижа, яке немов оживало: музиканти, елегантні дами, кучери — все це здавалося живим під сріблястим світлом настінних ламп. Підлога, викладена в шаховому порядку, була такою старою, що її поверхня вже стала дзеркальною від незліченних кроків.
​Невеликі, круглі столики були покриті ідеально білими мереживними скатерками, що гарно контрастували з масивними чорними ніжками. Порцеляновий посуд, білосніжний з тонким чорним контуром, нагадував про аристократичний дух закладу. У кожному куточку стояли вази із сухими букетами лаванди та чорних троянд, які були обгорнуті сріблястими стрічками.
​Повітря в кав’ярні було насичене ароматом, який був не просто приємним, а й майже спокусливим. Це був мікс свіжозмеленої кави з нотками сандалового дерева, пряного кардамону та ледь вловимого шафрану. Цей теплий, насичений запах проникав в одяг, волосся, і згодом залишався в пам’яті, повертаючись ночами у снах.
​Цим закладом, як майстерний диригент оркестром, керувала Анастазі Марено. Її каштанове волосся, зібране в охайний пучок, було прикрашене оксамитовою стрічкою. Очі кольору гіркого шоколаду спостерігали за всім з лагідною увагою. Її тонкі, довгі руки рухались з точністю музиканта. Вона була одягнена в якісний темно-синій костюм з фігурною баскою та бантами на рукавах. Її білий мереживний комірець був щільно застібнутий срібною пряжкою у формі пелюстки лілії.
​Щоранку, перш ніж відчинити двері, Анастазі сама натирала порцелянові чашки до блиску, в якому можна було побачити своє відображення. Вона втирала в кожну чашку кілька крапель лимонного масла, щоб не було жодного стороннього запаху. Її рухи були розміреними та точними. Вона ніколи не поспішала, бо знала, що головне в каві — це очікування.
​Її життя було як відшліфований ритуал. І хоча вивіски кав’ярні сяяли, а аромат кави приваблював перехожих, справжнім серцем «Le Chat Noir et Blanc» була сама Анастазі — жінка, яка готувала напій не за правилами, а за настроєм, щоразу створюючи нову історію. Вона була заручена з молодим політиком Марком Іґнасіасом, але в цій кав'ярні вона була не нареченою, а королевою світу, де панували кава, шафран і порцелянові вірші.
​Дзвінок на дверях оповів про її прихід — і цей тихий дзвінок не кликав, а сповіщав. Про те, що життя в місті знову повернулося до свого звичного ритуалу: кава, новини, справи і змови.
Алісія, переступивши поріг, немов скинула із себе весь тягар вулиці. Її погляд одразу ж знайшов Анастазі, і на обличчі з'явилася щира посмішка. Вона легким рухом підняла руку, ледь кивнувши, що було звичним, але водночас граційним привітанням, характерним для їхнього кола.
- Як завжди, люба, - її голос був тихим, але рішучим. - І, будь ласка, як завжди, за мій улюблений столик біля шинквасу.
Анастазі, не промовивши ні слова, лише кивнула у відповідь, уже знаючи, що має робити. Вона взяла білосніжну порцелянову чашку і почала готувати макіато, її рухи були точними і медитативними, як завжди. Через кілька хвилин вона поставила чашку на стіл перед Алісією. Запах свіжої кави з додаванням кардамону та шафрану наповнив повітря.
Потім Анастазі поставила на той самий столик вазу, до половини наповнену водою. Вона подивилася на букет, що лежав поруч.
- Я так бачу, хтось порадував тебе квітами… - мовили тоненькі, але ніжні уста Анастазі.
- Авжеж... Порадував, - Алісія поставила букет у вазу. - Цікава справа, одначе, накльовується... Ще не заходила Алекса?
- Ні, сьогодні поки її не бачили тут, - відповіла Анастазі, повертаючись за шинквас. - Схоже, вона буде не раніше, як увечері.
-Ну, власне, як то і буває зазвичай... - Алісія зробила ковток кави.
- Так... То хто твій сумнівний обожнювач? - Анастазі з цікавістю дивилася на букет.
- Таки сумнівний, сонечко. Ну ти уявляєш? Це ж якої він про мене думки? - Алісія посміхнулася, але в її очах не було радості. - І це ж не просто квіти. Замовлені у Алекси, це сто відсотків...
- Так, обгортка і стиль виконання точно її, - Анастазі кивнула, погоджуючись.
- Отож. І, власне, я думаю, ти розумієш, що означає таке поєднання квітів?
- Знаю. Як не знати? - відповіла Анастазі, її голос став серйознішим.
- Ну от.
- Тому і кажу "сумнівний обожнювач".
- Так... Сумнівний... - Алісія замислилася.
- То хто він? - знову запитала Анастазі, її погляд став більш пильним.
- Твій постійний клієнт... Паскаль, - відповіла Алісія, дивлячись на подругу.
- Ох... Яка кицька між вами пробігла? - Анастазі здивовано підняла брову.
- Робота, любонько. Робота. Я просто з чистою совістю виконую свою роботу. Як і він свою. А на ділі, у нього до мене є претензії...
- А в тебе до нього, як я розумію, є розмова?
- Ясна річ, є. Я зараз ось з тобою вип'ю кави, пораджуся, поспілкуюся, ну а за якусь годинку чи дві він сюди, що характерно, завітає, і відбудеться та сама розмова... Та за кого він себе має?
Анастазі задумливо подивилася на букет, що стояв у вазі, і на обличчі її з'явилася посмішка, в якій читалася не лише цікавість, а й співчуття.
- Наш благородний месьє Паскаль не шукає легких шляхів для спілкування, чи не так? - мовила вона, її тон був м'яким, як оксамит. - Замість того, щоб просто поговорити, він надсилає тобі квіти з… хм… дуже прямим, як на мене, повідомленням.
Алісія, поклавши руки на стіл, відповіла:
- Прямим? Скоріше, "якщо ти не дурна, ти все зрозумієш". Ми, журналісти, маємо нести відповідальність, яка так тяжко лягає на наші плечі, щоб виправдати свої дії. А от вони, правоохоронці, мають справу з правдою, з якою так нелегко працювати...
Алісія, зробивши ковток кави, продовжила:
- Чи ж він думає, що я маю на нього працювати?  Бо ж хто, як не я, може знайти ту інформацію, яка йому потрібна? А я просто хочу писати про те, що дійсно відбувається, а не про те, що він дозволить мені писати.
-  Він думає, що ти маєш на нього працювати? - Анастазі здивовано підняла брову. - Так... Я вірно розумію?
- Можливо... Ах,  і ще є цей брудний... - Алісія завагалася, - вибач, але я не можу дібрати іншого слова. Цей брудний ідіот... Тобто Віктор... Як він сміє говорити мені, що я маю писати?
-  Віктор... Він ще той, - Анастазі погодилася, її обличчя стало серйозним. - І він не єдиний. Вони всі думають, що преса - це їхній рупор.
- Так отож...
- Алісія, - мовила Анастазі, її очі заблищали. - Я ось що думаю... Ця твоя нова справа... Розповідай. Що ти дізналася про інцидент у публіцистичному домі?
Алісія нахилилася до Анастазі, і її голос став тихішим, майже шепотом:
- Я чула, що вищезгаданий Віктор взяв справу про якийсь злочин, але він не знає, у що вплутався... Тим часом власниця публічного дому звернулася до Паскаля по допомогу.
Анастазі кивнула, її очі засяяли. Вона взяла серветку і почала записувати.
-  Я знала, що в тебе є щось цікаве, - мовила вона.
- Так, є, - Алісія посміхнулася. - Але я не знаю всіх деталей. Хіба маю здогадки, не більше...
Розмова між подругами ставала дедалі серйознішою. Вони були впевнені, що ця розмова буде не з легких, але це не зупинило їх.
Дзвіночок над дверима знову оповістив про нового відвідувача. Увійшов Андреас-Леон Паскаль. Він був втіленням невимушеної елегантності. Його постава була ідеальною, а кожен рух сповнений гідності та впевненості. Він був одягнений у довге чорне пальто, що підкреслювало його високу та струнку фігуру. Під ним був класичний жилет та біла сорочка, а на голові - капелюх-федора. На шиї був зав'язаний чорний шовковий шарф.
Риси обличчя його були правильними,  доглянуті вуса, надавали йому ще більше шарму. Його очі, наповнені мудрістю та спокоєм, пильно оглядали приміщення, поки він йшов до столика Алісії. 
Він підійшов до столика, де сиділи дівчата, і став, немов диригент, що збирається керувати симфонією. Його обличчя було спокійним, але в його очах читалося розуміння ситуації. Він був готовий до розмови, яка, як він відчував, буде не з легких.
- Мадемуазель Алісіє, я отримав вашу записку. Мушу зізнатися, її зміст був настільки ж прямим, як і ваш, не побоюся цього слова, допитливий погляд. Це буде… цікава розмова.
- Ясна річ, цікава… Цікаво ось що, шановний, - відповіла Алісія, а в її голосі не було жодної нотки хвилювання. - Ваш презент… Ті квіти… Чи не талановиті руки Алекси Сандро їх зібрали в таку красномовну композицію?
Андреас, немов чекав цього запитання. Він злегка усміхнувся, а в його очах з’явився блиск.
- Ваше гостре око не впустило цієї деталі. Мушу зняти шляпу, леді.
- Легко зрозуміти, що Ви мали на увазі, надсилаючи цей букет до редакції газети. Але чому б не сказати прямо… Що саме Ви від мене хочете? - Алісія зробила ковток кави, не відводячи від нього свого пильного погляду.
- Насправді, якщо вже леді прагне чесності… - Андреас зробив паузу, подивившись на Анастазі. - По-перше, я був би вдячний, якби Ви поки не публікували ніякі статті з приводу інциденту, про який, як я підозрюю, Вам уже відомо. По-друге…
- Це не в моїй компетенції, месьє Паскаль. Як тільки почнуть ширитися чутки, а все до того йде, то моє керівництво одразу ж когось та й примусить про те писати. - Алісія підняла брову, показуючи, що вона знає про що говорить.
- Нехай так… По-друге, - Андреас проігнорував її зауваження, - у Ваших інтересах поділитися зі мною всією інформацією, якою Ви наразі володієте. І не треба, моя наперстяночко, переконувати мене, ніби Вам нічого не відомо.
- Чому ж? Відомо. Але рівно стільки, скільки відомо старим жінкам на базарі з перших ліпших пліток. Чи ви не знаєте, як інформація опиняється в наших руках?
- Знаю, люба моя. І також я добре знаю, що конкретно Ви знаєте набагато більше, ніж паризькі пліткарки і Ваші колеги разом, - відповів Андреас, а в його голосі з'явилася нотка роздратування. - Тож…?
- Я знаю все те, що і Ви. У закладі "Лисиці" постраждав, а чи і взагалі був убитий безіменний месьє. Подейкують, що він був того вечора надто вже емоційний. Також відомо, що справу веде особисто месьє Неффі, за участі месьє Паскаля. Чи маю я що додати? Навряд. Чи маєте Ви питання?
- Лише одне, - Андреас усміхнувся, його погляд став м'якшим, а очі заблищали. - Яке вино полюбляєте найбільше?
- Вино? Я більше віддаю перевагу каві, - відповіла Алісія, здивована його запитанням. - Якщо ж бажаєте пригостити, то не відмовлюся від міцного чорного чаю з молоком.
- Анастазі, люба моя подруго, - Андреас звернувся до неї, - приготуєш? Дякую… Шкода... Шкода, що леді відмовилися від вина… А я сьогодні насолодився пляшечкою. Гарного. Доброго. Солодкого такого… З Сицилії...
- Говорите так, наче намагаєтеся його продати, - Алісія пильно подивилася на нього. - Чи месьє вирішили змінити рід діяльності і перейти в торгівлю?
- Хіба, як буду страшенно старий, і мої зір, слух та увага будуть непридатні для теперішньої роботи, - він посміхнувся, його очі заблищали. — Ну що ж, я готовий відповісти на будь-яке ваше запитання, якщо такі мають місце бути.