Розділ 18. Келих сицилійського вина

Невеличка друкарня, що сховалась у вузькому паризькому провулку, була наповнена запахом чорнила, паперу та старих книжок. Сонячне світло, що пробивалося крізь брудне вікно, ледь освітлювало робочий стіл, завалений паперами та газетами. За ним сиділа вона — Алісія. Її зовнішність була типовою для парижанки: неперевершена, але з "родзинкою", що притягувала погляди.
Вона була брюнеткою з коротким волоссям. Її обличчя, обрамлене цим волоссям, виглядало дещо суворим, але в її очах читалася не лише рішучість, а й азарт. Вона була вбрана в червоно-чорно-білий одяг, що підкреслював її фігуру. Її чорна спідниця, біла сорочка та червоний жакет, здавалося, були створені для її особистості. Її руки завше тримали перо і блокнот, а обличчя виражало впевненість та розум.
Алісія була хитрющою нишпоркою. Її поведінка була стриманою, але в її очах читалася гостра допитливість. Вона була спостережливою, і ніщо не могло приховатися від її погляду. Вона, як справжня паризька кореспондентка, не просто писала про події, вона їх аналізувала, шукаючи приховані мотиви та зв'язки. Її записна книжка була її щитом, а перо — її мечем.
І саме ця хитрюща нишпорка цієї пообідньої пори сиділа в невеличкому, але досить комфортному кабінеті, що був її особистим всесвітом. Це було місце, де жорстка прагматичність її роботи перепліталася з притаманним їй шармом. Кабінет знаходився на другому поверсі друкарні, і його вікна виходили на галасливий паризький провулок. Це створювало постійний фон із шумів міста.
Стіни були оббиті темно-зеленими шпалерами, що надавало кімнаті затишного, але ділового вигляду. Уздовж однієї стіни стояли високі дерев'яні полиці, заставлені книгами, папками та згорнутими газетами. Це було царство інформації, де кожен документ мав своє місце.
Посередині кімнати стояв великий дубовий стіл, на якому завжди панував робочий безлад, що був зрозумілим лише їй. Тут були розкидані рукописи, записні книги, перо та пляшечка з чорнилом. Поряд зі столом стояв старий, але дуже зручний стілець, на якому Алісія проводила години, збираючи інформацію, пишучи свої статті та відточуючи майстерність.
Не боялась бути собою... Та зараз їй було по-справжньому боязко. Алісія сиділа у своєму зручному кріслі біля вікна, тримаючи в руках букет, який щойно приніс хлопчик. Її обличчя, зазвичай спокійне та зосереджене, тепер виражало глибоке замішання та занепокоєння. Вона зналася на мові квітів. Цього її навчила подруга. І тепер вона бачила в цьому букеті не лише квіти, а й таємне послання, яке її налякало.
Оксамитові, темно-бордові троянди говорили про емоційність та загрозу, враховуючи навмисне не зрізані шипи, а чорнобривці – про зневагу. Вона подивилась на гілку наперстянки. Ця квітка, що на мові квітів означала небезпеку та застереження, була в центрі композиції. "Що ж він надумав?" — подумала вона.
Вона знала, що месьє Паскаль не був тим, хто міг би її залякати, але це було попередження, натяк. Її руки, що зазвичай були спокійними, тепер злегка тремтіли. Вона поклала букет на стіл і почала аналізувати його, наче це була чергова справа, яку їй потрібно було розслідувати. Вона зрозуміла, що її дії не залишаться непоміченими. Це був "букет-попередження", на який вона мала відреагувати. Її очі, що зазвичай були повні азарту, тепер виражали серйозність.
Ці квіти буквально казали: "Я знаю, що ти знаєш, що я знаю...".
Алісія нервово підвелася з крісла, від якого щойно відірвалася. Вона кинула погляд на букет, що лежав на письмовому столі. Жінка взяла його в руки, а потім накинула на плечі жакет, що висів на спинці крісла, і вийшла з кабінету. Кореспондентка спустилася сходами, і її підбори зацокотіли по бруківці.
Вона йшла, а її обличчя виражало глибоке замішання. "Що він надумав?" — думала Алісія, її брови були зведені. Вона не могла зрозуміти, чому Андреас Паскаль, знаменитий детектив, надіслав їй такий букет. Що це означало? "Я знаю, що ти знаєш, що я знаю", — цей натяк не давав їй спокою.
Вона йшла, а її розум працював, аналізуючи кожну деталь. Кожен рух Андреаса, його слова, його погляд. Вона не знала, що робити, і це її лякало.
Тим часом Андреас теревенив зі своїм добрим другом, Антоніо. Тоні був майже святим у своїй порядності. Він ніколи не відмовлявся від доброї розмови, адже знав, що його слово може стати в пригоді. Або слово, або вуха. Він умів слухати. Він умів чути. Він умів бути просто поряд з тим, хто бажав з ним поговорити. З тим, хто потребував його товариства. І саме зараз Андреас потребував цього. Детектив, у своєму постійному пошуку правди та справедливості, втомився від бруду і лицемірства, що оточували його щодня, і прагнув простого, щирого спілкування.
В келихах було вино. Добре, м'яке сицилійське вино, що виблискувало в променях світла, що пробивалося крізь вікно крамниці. Андреас підніс келих до губ, дозволяючи аромату наповнити його легені.
- Друже мій Тоні, - мовив Андреас-Леон, - якби я тебе не знав, то запитав би, чи ти певен, що це дамське пійшло годиться для доброї чоловічої розмови. Але так воно гарно ллється. Так добре смакує. Не йму я віри, як тобі то вдається? Ти б і святу воду перетворив на гарну випивку.
- Роки праці, друже. Роки праці... - відповів Антоніо, а в його очах з'явилася ледь помітна посмішка.
-  Можливо... Але як? Та, нехай... - Андреас зробив ковток. - Ти от мені краще скажи, як можна, от скажи ж, перетворити таку божественну амброзію на знаряддя вбивства? Ну от не розумію... Вино - то ж такий неперевершений напій. Божественний... А вона... Чи він... А цей диявол так просто перетворив його на... Не йму віри. От ніяк.
- Таки вона... - раптом мовили вишневі, п'янкі уста. Андреас-Леон, який думав, що сестра його друга вже пішла,  зайнята своєю газетою, здивовано подивився на неї.
- Вайолет... Яка ж Ви тиха... Яка ж Ви... Так майстерно заховалися, що я й не помітив. А Вас, скажу по правді, не помітити неможливо! Ваша врода... А чому ж саме вона? І Мікаель такої думки. І мені це спадало... Чому ж? Як Ви, скажіть мені, дійшли до цієї теорії? Мені, що характерно, цікаво зрозуміти конкретно Ваш хід думок.
- Чому? - Вайолет відклала газету вбік. - Якось все занадто якісно зроблено... Чоловік зробив би це грубо. По-варварськи. Зарізав би, чи звернув шию...
- Вайолет... - з ноткою роздратування мовив Антоніо.
- Братику, я знаю, знаю... Леді не личить мовити про таке, -  Вайолет посміхнулася. - Але ж хіба я помиляюся?
- Ніскілечки, моя прекрасна Афродіто, - мовив Андреас-Леон.
- Ну от. Чоловік би навряд чи діяв так акуратно і чисто, як Ви те описували.
- Так, я теж мав те на думці, оглянувши місце злочину. Але не вкладається в голові, чому саме вино?!
- Чому... Чому ж саме вино? - Вайолет знову посміхнулася. - Все просто, як мені здається... Воно могло б просто опинитися під рукою. Як ось зараз Антоніо налив Вам вина, та ще й не того, яке зазвичай наливає клієнтам, а того, що приберіг для себе...
- Віола... Господи, ти маєш рацію! - Антоніо здивовано подивився на келих Андреаса. - Так... Пробач, Андреасе, я переплутав пляшки. Сицилійське... Хм... Давно ж я його не пив...
- Чи не з тих часів, коли...? - Вайолет затримала погляд на Антоніо.
- Не з тих, сестро. Не з тих..., - промовив Антоніо, а в його очах промайнув сум.