Розділ 14. Перший допит.

Осіннє сонце, ледь прокинувшись, з зусиллям пробивалося крізь сірий туман, що клубочився над дахами Парижа. Місто повільно приходило до тями. З вузеньких вуличок доносився гуркіт возів, що везли свіжий хліб та молоко, змішуючись із дзенькотом ковальських молотів. Різкий запах мокрого бруку, сирості та нечистот, звичний для кожного мешканця, щойно змішувався з ароматом свіжої випічки з пекарень. Перші перехожі, загорнувшись у теплі плащі, поспішали у своїх справах, і над їхніми головами, мов лебеді, кружляли ранкові птахи, що розносили лопотінням своїх крил по окрузі ледь чутний, але такий знайомий запах диму.
У відділку жандармерії, розташованому в одній із глухих вуличок, панувала інша атмосфера. Вона була важка, задушлива, просочена запахом сирого каміння та дешевого тютюну. Кілька жандармів, поклавши голови на столи, дрімали, інші - ліниво перебирали папери. У тиші чулося лише поскрипування пера та тихе бурчання.
- До дідька, я думав, що нарешті посплю, - пробурмотів один, позіхаючи. - Хто там наступний, Себастьян?
- До біса їх усіх, - похмуро відповів Себастьян. - Усі ці курви, а потім ті лайдаки. А головний, той чортів Анібал, десь зник.
- Якого дідька? - перепитав перший. - Якого біса ти так турбуєшся? Справа ж наче не наша.
- Не наша, кажеш? Якого біса, ти сліпий? - Себастьян вказав на список. - Ми ж усі тут! Віктор за нами слідкує, так, наче ми вже зробили щось. Чорт забирай.
Чоловіки ще трохи побурчали, а потім пішли в той бік, де знаходився їхній безпосередній керівник...
Кабінет Віктора Неффі був маленьким царством порядку в хаосі відділку. Усе тут мало своє місце: стоси паперів на столі були акуратно розкладені, на полицях стояли довідники, а на стіні висіла детальна мапа Парижа. Світло з вікна падало на дерев'яну поверхню столу, підкреслюючи кожну подряпину, що символізувала прожиті роки. Проте сам Віктор не виглядав таким же акуратним, як і його кабінет. Його зарослі на обличчі були скуйовджені, а під очима лягли темні кола. Він нервово барабанив пальцями по столу, чекаючи...
Раптом двері зі скрипом  прочинилися, і на порозі з’явилася Валлері. Як завше, граційна, і, що характерно - абсолютно спокійна. За нею покірно слідували три жінки, на яких Віктор подивився як на потенційних підозрюваних: Жаннет Зенч, Анабель Седо і Ракель Лоі. Вони були свідками, повіями, а тепер і підозрюваними.
- Месьє, я введу їх у курс справи, а потім буду чекати на вулиці, -тихо промовила Валлері.
- Не потрібно, - відрубав Віктор. - Можете йти, ми самі розберемося.
Валлері похитала головою і, кинувши на жінок застережний погляд, мовчки вийшла, зачинивши за собою двері.
Віктор вказав на стільці.
- Сідайте, дівчата. Не буду ходити навкруги. Розкажіть, що ви знаєте про вбитого. Усі, як є.
Жаннет, найстарша з трьох, заговорила першою.
-  Ми нічого не знаємо. Ми його ніколи не бачили, - її голос був напруженим, але спокійним.
- Не знаєте? - Віктор підвівся, його голос став твердим. - Ви думаєте, я вам повірю? До біса, ви всі там були. Він лежав у вас під носом. Не знаєте, що з ним? Ви всі будете тут, поки не пригадаєте.
Анабель розплакалась.
- Ми просто працюємо! До нас приходять люди, ми їх не знаємо.
- Замовкни, курво, - відрізав Віктор. - Не ліпи з себе святу. Щось ти знаєш. Не бачили, кажеш? Так я допоможу пригадати.
Ракель, наймолодша, зблідла.
- Він просто лежав. Ми не знали, що він там був. Ми думали, що він просто п’яний.
- П'яний?! - Віктор вдарив кулаком по столу, змусивши жінок здригнутись. - Чорт забирай! У вас у головах порожньо? Замовкніть! Я знаю, що ви щось приховуєте. Чорт забирай!
Жандарм продовжував кричати, та жінки були непохитні у своїх твердженнях. 
Віктор, не отримавши від жінок жодної корисної інформації, відпустив їх. На їхнє місце прийшла наступна партія: Серхіо Тіден, високий, худорлявий чоловік, який поводився як самовдоволений павич; Сальвадор, який одразу попросив не називати його прізвище, так як переймався за свою репутацію, та Штефан Лотт, що здавався наляканим.
Вони всі заперечували будь-яку причетність до злочину, та навіть факт знайомства з покійним. Серхіо посміхався, заявляючи, що він прийшов, щоб розважитись. Сальвадор поводився більш нервово, відмовляючись від будь-якої відповідальності. Штефан ледь міг говорити від страху.
- Він не був моїм другом. Я не знаю, що сталося, - запевняв Серхіо.
- Мене тут навіть не було! Я прийшов на декілька хвилин, - виправдовувався Сальвадор. - Моя дружина… моя репутація.
- До біса твою репутацію! - вибухнув Віктор. - До біса всіх вас! Ви прийшли до публічного дому, але тепер заперечуєте все. Ви що, мене за ідіота тримаєте? Хтось із вас бреше, і я це дізнаюся!
Крик лунав з кабінету добрих декілька годин.
Нарешті, Віктор відпустив їх. Він відчував, як його нерви розхитані до краю. Ці безплідні допити, цинізм Андреаса і примарна тінь Анібала, який досі не був знайдений, виснажили його. Відчуваючи, що більше не може, він підвівся. Йому потрібно було лише одне: бути вдома. Заспокоїти свої нерви, обійняти кохану дружину і відчути, що життя все ще може бути спокійним, навіть якщо весь світ перетворився на огидний бардак. Віктор поплівся до дверей, залишивши кабінет у тиші, в якій, здавалося, приховувалися всі таємниці цього міста.