Розділ 13. Версії, плітки і аромат винограду...

— А тепер, коли ми випустили пару, розкажи мені, що ти хочеш дізнатися про труп. Якщо, звісно, ти встиг надумати щось, окрім того, як лаятися з Андреасом, — Валлері поставила келих на стіл і повільно сперлася об його край, ніби весь кабінет став для неї надто тісним.
Віктор трохи розгубився, але швидко зібрався.
— Гаразд. Почнемо з початку. Хто саме знайшов тіло?
Валлері опустила погляд на власні пальці, які ковзали поверхнею дерев’яної стільниці.
— Аґата, — нарешті відповіла вона. — Каже, почула якийсь підозрілий звук. Вона саме чепурилася після… обслуговування чергового клієнта. Сьогодні, між іншим, попит на неї був прямо таки підозріло високий. Майже, як на Стефанію. От вона й зайшла перевірити. І… — жінка зробила коротку паузу, — натрапила на мертвого.
Віктор занотував, стискаючи перо так, що воно ледь не тріснуло.
— Гаразд. А чи відомо про нього щось певне? З ким він контактував, цей… небіжчик? 
— Куртизанки, звичайно, — Валлері зітхнула. — Кілька з них добре його пам’ятали. Він був… скажімо так, не надто перебірливим. Хоча сеї ночі він наполегливо жадав саме Стефанію... А,  іще ж кілька клієнтів випадково з ним перетиналися. — її голос потроху втрачав байдужість, звучав так, ніби вона сама перебирає в пам’яті ці зустрічі. — Він, що характерно, не був тінню. Скоріше навпаки, його важко було не помітити.
Віктор трохи нахилився вперед.
— Де він лежить зараз?
— У кімнаті номер сім, — відповіла вона без роздумів. — У тій самій, куди тимчасово посилають тих, хто не потребує особливих умов для очікування своєї черги. Для пересічних гостей, нічого визначного. Кімната, що характерно, абсолютно звичайна. Ось тільки цього разу — «звичайність» закінчилася смертю.
— І що про нього відомо взагалі? — Віктор підняв голову від записника. — Хто він? Чим займався?
Валлері провела рукою по краю столу, наче відмірюючи невидимі кроки.
— Пересічний месьє. Не бідняк, але й не особливий пан. Схильний до конфліктів, до підвищеного тону. Міг легко роздратувати інших. Але не настільки, щоб хтось підняв руку на вбивство. Принаймні… я так думала, — вона злегка стиснула пальці, зупинивши їхнє блукання.
Запала коротка тиша. Віктор дивився на неї зосереджено, наче намагаючись пробитися крізь слова до того, що вона не договорювала.
— Добре. Тоді головне. Чи є хоч якісь версії? — його голос став майже пошепки.
Валлері завмерла. Її очі на мить зблякли, і в голові, мов тінь, промайнула постать Мікаеля, його суха, медично холодна манера говорити про смерть. Але вона відштовхнула цю думку. Ні. Не час і не місце згадувати про нього. Тільки не в цій розмові. Не з її уст...
Вона випросталася й знову сперлася об край столу, але цього разу — впевненіше. Подивилася Віктору прямо в очі.
— Андреас уже бачив тіло. І він певен: цього чоловіка отруєно. Ясна річ, я тобі нічого не казала...
Віктор різко відставив записник, ніби слово «отруєно» саме собою обпекло йому руки.
— Отрута… — повторив він тихо, напружуючи щелепи. — Тоді все значно серйозніше, ніж я думав.
Валлері лише ледь знизала плечима.
— Серйозніше, Вікторе. І небезпечніше. Бо той, хто приніс отруту сюди, міг принести й щось гірше.
Віктор мовчав, але тиша не була ознакою спокою. Його пальці раз у раз ковзали до потилиці — то чухав, то злегка масував, немов намагаючись вивільнити думки, що вперто не складалися в єдину картину. Потім поправляв комір сорочки, смикав ґудзики, розтягував тканину жилета, ніби вона раптом стала затісною. Його рухи були надто різкі для буденних звичок, у них відчувалася загнана енергія, якій бракувало виходу.
Він зробив крок убік, потім назад, зупинився, а далі нервово ковзнув пальцями по лінії піджака, розправляючи складки. Важко зітхнув, та це не принесло полегшення. У кутиках губ блукала тінь — то гнів, то сумнів, то ледь помітна усмішка, схожа радше на гримасу. Він виглядав людиною, якій кортіло кинутися до дії негайно, але в той же час його стримувала власна гордість і потреба зберегти обличчя перед жінкою.
— Гаразд, Валлері... — нарешті озвався він, голос звучав тихіше, ніж кілька хвилин тому. — Пробач мені за ті недоречні слова й емоції. Я не мав права… Поводив себе не як джентльмен. — Він коротко стиснув губи, ніби відрізаючи тему. — В усякому разі… дякую за співпрацю. І... мені час. Варто самому поглянути на тіло. Бо, як я розумію, всі шльондри та галасливі індики вже встигли його побачити.
— Не варто так казати про нього, — Валлері злегка нахилила голову, в її голосі прозвучав докір. — І стіни ж бо вуха мають. Пам’ятай про це, Вікторе. Ти ж, що характерно, одного разу так уже схибив.
— Не варто мене вчити, — він відвів погляд убік, але стримано вклонився. — Що ж... за сим мушу відкланятися, — промовив Віктор, і цього разу його голос звучав рівно, майже офіційно.
Він шанобливо схилив голову й повільним кроком покинув кабінет, залишивши Валлері в тиші, що здалася їй напрочуд затишною після щойно пережитої бурі.
Тим часом...
Унизу, в напівтемному залі, тиша була обманливою. Лампи кидали м’яке світло на портьєру й масивну колонну, що відгороджували невеликий куточок від решти приміщення. Саме тут Андреас знову вмостився в тому самому кріслі, де сидів ще до появи Віктора. Навпроти — на аналогічному кріслі, трохи відкинувшись назад, Мікаель Маркінас, спокійний і водночас уважний, немов учений, що фіксує кожен рух. А на колінах у Паскаля — білокура куртизанка Стефанія, вся у перлах і легкому ароматі винограду.
Вона намагалася триматися рівно, але видавала себе дрібними деталями: пальці час від часу зводилися в замок, то розтискалися, нігті ковзали по тканині сукні, губи нервово прикушувалися. Усмішка, якою вона прикривалася, мала більше напруження, ніж кокетства. Андреас же, схрестивши ногу на ногу й легкою рукою притримуючи її за стан, здавався господарем становища. Його голос звучав то лагідно, то лукаво, немов він водночас пестив і катував словами.
— Люба моя Стефаніє… — почав він, нахилившись ближче, так що його подих торкнувся її шиї. — Скажи ж мені, моя отруйна оливочко, чому ти така напружена?
— Месьє Паскаль… Хіба ж я напружена? — її сміх пролунав надто дзвінко, мов скло, що може ось-ось тріснути.
— Моя люба, від мене ти не приховаєш нічого. Тобі ж відомо це? Отож… Чому?
— Та знаєте, месьє… говорять всяке…
Андреас лукаво примружився.
— Яке таке «всяке»? І хто говорить?
— Дівчата наші шепотілися… Та вже ж і ви, певно, знаєте…
— Знаю, — його губи скривилися в напівусмішці, — але з твоїх солодких вишневих уст, на превеликий жаль, ще не чув. Тож…?
Стефанія ковтнула слину, знизила плечима.
— Кажуть дівчата, що хтось отруївся вином…
Андреас розсміявся низьким грудним сміхом і різко повернув голову до Мікаеля.
— Таки вином? Ти ба… Мікаелю, друже, це ти такий говіркий, що все й розбовкав, поки мене не було?
Судмедексперт лише злегка похитав головою.
— Жодним чином, Андреасе. Жодним словом.
— Ясна річ, — з удаваною поблажливістю кивнув Паскаль і знову вп’явся очима у Стефанію. — Тоді… звідки ж, моя ніжна беладонно, ти знаєш про вино? Про отруєння ще могла б почути, плітки — справа нехитра. Але саме вино… Це вже тонкість. І, на жаль, головна версія. То звідки ж, моя наперстяночко?
— Месьє Паскаль, та я ж так просто… Плітки переповідаю. А й то логічно, — заговорила вона швидше, ніж хотіла. — Не пляцком же він отруївся. Ні, в таких місцях найбільше вживають алкоголь і щось до нього. Хіба ж не так?
Андреас примружився, його усмішка зникла.
— Та все так, моя. Зажди но… А чого це ти тут ось висиджувалася з Мікаелем, якщо зі слів Валлері на тебе такий скажений попит сеї ночі? Чи ти розлінилася? А чи не любі тобі клієнти твої? Чи, може, ти… ховаєшся?
Стефанія здригнулася, але відповіла рівно:
— Від кого, месьє Паскаль? Від кого б я ховалася, та ще й на такому видному місці?
Андреас знизав плечима, повів пальцем по повітрю, ніби окреслюючи лінію колони й важкої портьєри.
— О, не скажи… Видне, але не в тому сенсі. Видно — звідси дуже добре і вихід, і зал, і навіть, за бажання, сходи. Але конкретно цей куточок дуже добре захований від чужих очей. Власне, тому мій друг Мікаель тут і сидів. А ти не могла цього не знати. Тож…?
Він замовк, залишивши питання висіти між ними, мов зашморг.