Розділ 12. А що ж з трупом?

Віктор нервово поглядав то на Жана, то на Андреаса. Від цього погляду Жанові стало вкрай некомфортно: він переминався з ноги на ногу, його плечі злегка сутулилися, а руки мимоволі зайняли місце в кишенях штанів, ніби шукаючи опори. Він намагався не зустрічатися поглядом з Віктором, фокусуючись на чомусь невидимому за спиною Валлері.
— ...Авжеж... Тієї ж мети... Певно, що так воно і є, — Віктор нарешті звернувся до Андреаса, його тон став обережнішим. — Тож... Скажи ж мені, друже мій Паскаль... Якого біса тут відбувається?
Андреас-Леон, який знову спокійно потягував вино, підняв брову.
— Ти це про що?
— Про те саме, — відповів Віктор, його погляд загострився.
— Ах, ну пробач вже мені великодушно. Їй Богу, я не хотів. Господь мені свідок. Я не мав на меті бодай словом принизити твою дружину. Та й тебе самого. Чи ж колись було таке на твоїй пам'яті, щоб я волів тебе образити? Друже, не приймай так близько до серця... — Андреас удавав щире каяття, але ледь помітна посмішка все ще грала на його обличчі.
— Замовкни! Не ліпи вар'ята! Ти знаєш, що я не про це! — Віктор аж почервонів від люті, стискаючи кулаки.
— Хіба? Як так... Ну то про що ж? — з виразом цілковитої невинності перепитав Андреас, відпиваючи ковток вина.
— Про те саме! Якого біса тут відбувається? Що з трупом? Розповідай все, що знаєш!
— Ах, ти про це...! — удавано вражено вигукнув Паскаль, широко розплющивши очі.
— Ну та ж про це!
— Та чого ж ти тягнув? Тю. І ми оце стільки часу витратили на обмін люб'язностями, щоб дійти до цього простого запитання... Що ж там з трупом... А що з трупом? Хм... Валлері, голубонько, — Андреас перевів погляд на жінку, яка досі стояла, спостерігаючи за цим цирком.
— Так? — Валлері нахилила голову, ховаючи усмішку.
— А що у нас з трупом?
— А що з ним? Лежить же... — відповіла Валлері, ледь помітно знизуючи плечима.
— Лежить. Вікторе, ти чув? Лежить, уявляєш? — Андреас знову звернувся до Віктора, в його голосі бриніла глузування.
— Не виводь мене! Вивалюй усе! — голос Віктора зривався на крик.
— Хм... Як грубо, друже мій. То, кажеш, тебе цікавить, що там з трупом? Ну то дізнайся. Хто з нас цуцик, який має шукати сліди? — Андреас-Леон кинув зневажливий погляд.
— Ах ти ж шельма! — Віктор зробив крок уперед, але Валлері ледь помітним рухом руки стримала його.
— Ну-ну... Шановний. Менше з тим... Хіба тобі не платять якраз за роботу цуцика? Усе винюхати, всіх обгавкати... Така вже твоя робота... — Андреас говорив повільно, смакуючи кожне слово, наче це було найвишуканіше вино.
— Та як ти смієш? — Віктор кинув гнівний погляд на Андреаса, але той вже не звертав на нього уваги.
— Смію... Смію прохати вибачення, люба моя Валлері. Та я мушу відкланятися, — мовив він, низько схиляючи перед жінкою голову і повністю ігноруючи гнів Віктора.
— Андреасе, любий... Куди ж? — Валлері, незважаючи на всю ситуацію, не могла стримати посмішки, дивлячись на його витівку.
— Справи, голубонько. Справи. — Андреас-Леон розвернувся і спокійним кроком вийшов з кабінету, залишивши Віктора червоним від люті й Жана,  який досі виглядав розгубленим.
Валлері дивилася, як Андреас-Леон вийшов, залишивши по собі тишу, що була важчою за будь-який галас. Віктор стояв, червоний від люті, стиснувши кулаки. Жан, який досі тримався на відстороні, обережно кашлянув і, кинувши невпевнений погляд на Валлері, тихо вийшов з кабінету, зачинивши за собою двері.
Валлері зітхнула, нарешті дозволивши собі розслабитись. Вона підійшла до столу, налила собі трохи коньяку з декантера, що стояв там, і повільно випила його одним ковтком. Це допомогло їй зібратися.
— Ну що, — Валлері повернулась до Віктора, її голос був спокійнішим, але в ньому все ще відчувалася втома. — Справи... Повернемося до них?  Чи ти будеш продовжувати бурчати на нього, як когут?
Віктор розвернувся, його обличчя було спотворене роздратуванням.
— Він... він просто знущається! Як він сміє? Цей нікчемний індик! Він увесь час відволікав мене! Я не міг зосередитись!
— А хіба ти не міг просто проігнорувати його? — Валлері сіла в крісло, схрестивши ноги. — Ти ж знаєш Андреаса. Він як стара-добра газета: чим більше на нього звертаєш увагу, тим голосніше він дає про себе знати. 
— Проігнорувати?! Валлері, ти чуєш себе? Він ледь не обізвав мою дружину... — Віктор почав розпалюватися знову.
— Обзивав? — Валлері скептично підняла брову. — Вікторе, ти ж сам чудово знаєш, що він ніколи б не дозволив собі справді образити твою дружину. Це його манера дражнити. Він знає, що це тебе виводить, і насолоджується твоєю реакцією. Це дитячі ігри, Вікторе, і ти ведешся на них, як малий хлопчик.
Віктор замовк, його плечі опустилися. Він насупився.
— Але ж... труп... Він так і не сказав нічого про труп! Він щось приховує, Валлері! Я відчуваю це! Він просто... відмахується від мене!
— Можливо, — погодилася Валлері, її тон пом'якшав. — Можливо, він і справді щось знає, але не хоче ділитися. І ти нічого не доб'єшся, гавкаючи на нього, як розлючений пес. Ти ж усе-таки жандарм, Вікторе. Де твоя витонченість? Де твоя логіка?
Валлері підійшла до Віктора, поклала йому руку на плече.
— Якщо він щось приховує, ти ж сам знаєш, як це дізнатися. Не через крики і образи. А через розслідування. Ти ж умієш це робити, чи не так? А те, що було тут... — вона обвела рукою кабінет. — Це був просто цирк. І ти був його головним артистом.
Віктор зітхнув, його гнів поступово спадав, поступаючись місцем розчаруванню.
— Ти маєш рацію... Я знаю. Просто він мене так бісить. Кожен раз. З його цими... дріб'язковими провокаціями.
— Саме так, — Валлері відійшла, повернулася до столу. — А тепер, коли ми випустили пару, розкажи мені, що ти хочеш дізнатися про труп. Якщо, звісно, ти встиг надумати щось, окрім того, як лаятися з Андреасом.