Розділ 10. Білчин queue...

— Як дружина? — протягнув Андреас. — Бачив її, до речі, напередодні неподалік... Не підкажеш, яким вітром?

Валлері зробила два кроки вперед, стаючи між чоловіками. Але в її погляді не було примирення — лише підступна іскра.
— Панове, — тихо мовила вона, — ми ж не хочемо, щоб хтось із вас сказав зайве… хоча, — легка усмішка, — це було б цікаво.

Її слова розчинилися в повітрі, ніби вона й не говорила зовсім. Андреас не відвів погляду від Віктора:
— Певен, цікаві справи привели цю порядну та добросовісну жінку в таке місце…
Віктор розправив плечі, а обличчя його скам’яніло. 
— Ах ти ж, sacré salaud, — крізь зуби видав він. — А що ти ще бачив, "шановний"?
— Чи бачив… Та певно, за життя надивився всякого… В як щодо тебе? Ти коли-небудь бачив білчин queue, старий? — Андреас-Леон спокійно відпивав ковток вина, на обличчі грала ледве помітна посмішка.
— От… Навіть базарні півні кукурікають гучніше за тебе!
— Ще б пак… Куди ж мені до такого когута, як ти? — його слова лунали легко, майже поетично, але в тоні читалася лукава провокація.
Валлері стояла неподалік, намагаючись залишитися непомітною. Її руки стискалися у вузол, пальці тремтіли, а дихання ставало все важчим. Очі стежили за кожним словом, кожним рухом обох чоловіків, і в них читалася тривога: зараз не час для таких ігор, але вона мовчала, лише губи стискалися в тонку лінію, намагаючись стримати емоції.
— Ох же ж… Ти говориш, як поет… який пише своїм членом! — Віктор ледь стримував іронію, кулаки стиснулися, а щоки ледь порожевіли від напруги.
— О, я й не сперечатимуся, друже. І повір мені, старий, мої вірші декламують стоячи на колінах. — Андреас-Леон відкинув голову назад, ковтнув ще ковток вина і кинув  погляд на Валлері, помітно насолоджуючись її реакцією. Жінка ж мимоволі зробила крок назад, тяжко вдихнула і перевела погляд на підлогу, намагаючись приховати, як сильно її тривожить ця словесна дуель, і водночас розуміла, що саме зараз її мовчання робить ситуацію ще гострішою.
Валлері мовчки нервувала в кабінеті, стискаючи руки в кулаки так, що аж побіліли кісточки. Думки метушилися, як розлючені бджоли, жалячи одна одну: як вони посміли, як взагалі додумалися влаштувати це циркове шоу прямо тут, під моїм носом? Потім, не витримавши, вона різко зірвалася з місця. Двері глухо гупнули за нею, мов постріл, розносячись тишею коридору.
Кожен її крок відлунював по дерев'яних сходах, підбори гучно цокотіли, немов барабани перед битвою, що наближалася. Їй потрібен був Жан. Не Даніель, цей милий хлопчина, якого вона ласкаво називала "Дані", — той надто делікатний для такої "роботи". Валлері зараз потребувала когось, хто міг би так само жаргонно, без зайвих церемоній і сумнівів, пояснити двом ідіотам, що їхня поведінка виходить за межі нормального, бо інакше слова Віктора та Андреаса рознесли б увесь кабінет на друзки. "Мізків у них менше, ніж волосся на гінеталіях", — промайнула думка, від якої хотілося тільки одне: діяти.
Спустившись донизу, Валлері ледь не налетіла на барну стійку. Вона різко кивнула Жану, який відразу зрозумів без слів, що ситуація критична.
— Налий мені сицилійського вина, — майже прошипіла вона, намагаючись заспокоїти тремтіння в голосі. — Негайно.
Жан дещо сполохано розвів руками, в його невинне обличчя випромінювало щире здивування.
— Вибачте, пані Валлері, але саме це вино скінчилося якраз сьогодні.
Валлері не моргнула й оком. Її погляд став холодним і гострим, як лезо.
— Тоді збирайся і рушай зі мною до кабінету, — її голос звучав як наказ, що не терпів заперечень. — І вирішимо вже це питання — зараз.
Кожен крок, кожне її слово дихали рішучістю: вона не збиралася чекати, поки хтось ще зіпсує всю ситуацію. Це бісове божевілля має закінчитися, і вона була готова застосувати будь-які методи, щоб це сталося.