Розділ 9. Жандармерія на гачку у Лисиці.

Паскаль не встиг закінчити свою фразу, коли в коридорі щось змінилося — не звук навіть, а відчуття. Розмова, що досі повзла липкою, як мед, раптом обірвалася, ніби чиясь холодна рука стисло торкнулася потилиць присутніх. Тиша встала стіною.
З-за дверей почувся важкий, відточений крок — той, який видає не поспіх, а впевненість і право. За ним другий, трохи менш рішучий, але такий самий відлунний. І ось у прохід увійшли вони.
Віктор Неффі й його напарник стояли на порозі, наче різко зупинені статуї. Мундири віддавали холодом, від їхньої присутності повітря стало щільнішим. Світло від ламп відбивалося в металевих ґудзиках, а у Віктора, під гострим блиском очей, губи складалися у стриману лінію. Він говорив спокійно, але так, щоб кожен у кімнаті знав — жодних жартів не буде:
— Шановні, зберігайте спокій. Хто і з якою метою нас викликав?
Його голос розрізав повітря. Усі погляди мимоволі потягнулися до сходів. І там, у світлі, що ковзало з верхнього поверху, стояла Валлері. Вона ніби зменшилася в рості, закутавши плечі в темно-синій шалик, що здавався захистом і від холодного протягу, і від чужих очей. Її постать тремтіла ледь-ледь — не від холоду, а від чогось внутрішнього, важчого.
— Це була я, — сказала вона, і голос її лунав рівно, але за ним чулася втома, ніби ці слова обійшли довгий шлях, перш ніж зірватися з вуст.
На мить у кімнаті не було чути навіть дихання. Паскаль не відпускав Стефанії, але його пальці завмерли на півдорозі, Мікаель злегка нахилив голову, ніби намагаючись прочитати в обличчі Валлері щось більше за звичайне зізнання, коли вона оглядала приміщення...
... Ох вже цей, просякнутий емоціями і подіями хол....
Повітря тут було густе від людських голосів і запаху вина, але поверх цього — тонка плівка напруження, що ледь не дзвеніла.
Жандарм Віктор Неффі стояв біля дверей, спостерігаючи, як Мікаель і Андреас обмінюються короткими репліками. Його погляд час від часу ковзав по обличчях гостей — уважно, але без поспіху, як у пастуха, що розглядає стадо.
Валлері зійшла зі сходів повільно, але впевнено, тримаючи темно-синій шалик на плечах так, ніби то був плащ влади, але водночас і її броня, яка захистить тендітне тіло. Її кроки були тихими, але примушували обертатися.
Вона зупинилася на кілька кроків від Віктора, і їхні очі зустрілися.
— Пане Неффі, — промовила вона тихо, але так, щоб він почув навіть крізь гул голосів.
— Слухаю вас, мадам, — відповів він, зробивши півкроку ближче.
Валлері кивнула, і її губи торкнулася легка посмішка, без тепла, але з владою:
— Прошу вас… у мій кабінет. Це… особиста розмова. Не для зайвих вух, як Ви розумієте.
Вона зробила паузу, ледь підкресливши останні слова, і її погляд ковзнув по його обличчю так, ніби оцінював — не як жандарма, а як просту людину, з людською порочністю та ще більш людською простотою.
Віктор кивнув без зайвих запитань. Його обличчя залишалося серйозним, але в очах з’явилася іскра зацікавленості. Він кинув короткий погляд на своїх колег і тихо промовив:
— Я повернуся за кілька хвилин.
Валлері вже відвернулася, знаючи, що він піде за нею. Її кроки були повільними, і між ними залишалася відстань рівно така, щоб він міг бачити, як сукня м’яко облягає її стегна.
Він ішов без жодного слова, і в цьому мовчанні відчувалося: гра почалася ще до того, як їхні переступили поріг холу, прямуючи до кабінету...
Того самого, в якому сталося стільки всього...
...Кабінет Валлері...
Тьмяне світло лампи відкидалл тінь на темно-зелені портьєри. Дерев’яна підлога поглинала кроки, і здавалося, що вони вже в іншому світі — відгородженому від метушні залу.
Валлері пройшла плавно повз Віктора, не озираючись, і кинула коротко:
— Прошу, зачиніть двері.
Віктор виконав наказ без жодної паузи, і, поки вона рухалася до свого письмового столу, його погляд ковзнув по вигинах її спини, тонкій талії, підкресленій темним атласом сукні.
Вона сіла, підігнувши одну ногу під себе, і нахилилася вперед — так, щоб світло лампи окреслило лінію її шиї й ключиць.
— Ви давно на службі, пане Неффі? — тихо запитала вона, ніби між іншим, але пильно стежачи, як він сідає навпроти.
— Досить, щоб знати, коли мене кличуть не просто так, — відповів він, але очей від її декольте не відводив.
Валлері посміхнулася ледь-ледь, як хижачка, яка відчула, що жертва зробила перший крок у пастку.
— Ви, мабуть, бачили смерть у багатьох її обличчях?
— Усі вони неприємні, але… цікаві, — обережно мовив Віктор, намагаючись зчитати її настрій.
— А чи доводилося вам бачити таку, що зупинила серце не силою часу, а силою людської волі? — вона вимовляла це майже пошепки, і пальцями повільно крутили ніжку келиха з червоним вином.
Віктор мружився, але не відводив погляду. Його голос став нижчим:
— Ви про вбивство?
— Я про мистецтво, пане Неффі, — м’яко поправила Валлері. — Бо деякі смерті — надто витончені, щоб бути випадковими.
Вона відкинулася на спинку крісла, і світло лягло на її стегно, що визирало з розрізу сукні.
Віктор ковтнув слину.
— Ви хочете, щоб я розслідував щось, чого офіційно немає?
— Я хочу, щоб ви зрозуміли: є моменти, коли істина не лежить на поверхні… — вона зробила паузу, наче зважуючи, скільки ще показати йому — у словах і в жестах.
Він нахилився вперед, лікті на колінах.
— І ви знаєте, де її шукати?
— Я знаю, кого питати, — Валлері дивилася йому прямо в очі, і в цю мить здавалося, що вона тримає його на гачку, — як чоловіка, і як слідчого.
Віктор усміхнувсь куточком вуст.
— Ви небезпечна жінка, мадам.
— І ви, пане Неффі, небезпечний чоловік. Тільки ми з вами це знаємо, — прошепотіла вона, і їхні погляди зімкнулися в тихому двобої.
Валлері повільно поставила келих на стіл, і звук скла по дереву прозвучав майже як сигнал.
Її погляд став різкішим, голос — нижчим, але без зайвих емоцій:
— У кімнаті номер сім лежить тіло, пане Неффі.
Віктор перестав гратися з підлокітниками крісла і випрямився.
— Тіло? — його інтонація була сухою, але очі знову ковзнули по ній, ніби він не зовсім відірвався від попереднього настрою.
— Маю вагомі підозри, що його отруїли, — продовжила вона, не кліпаючи. — І якщо вже ми з вами говоримо про витонченість… то це саме той випадок.
Вона відсунула пасмо волосся за вухо — дрібний жест, але він наголошував на її контролі над ситуацією.
— Чому не заявити про це відразу? — спитав він.
— Бо я не маю ані найменшого бажання, щоб цю історію смакували у світських колах. Ви ж знаєте, як швидко язики розв’язуються після кількох келихів шампанського.
Віктор кивнув, і в його погляді з’явилося щось серйозне.
— Ви хочете, щоб я…
— Особисто, — перебила Валлері. — Щоб тільки ви вели цю справу. І щоб ви залучили лише тих жандармів, яким довіряєте настільки, що віддали б їм власне життя. Людей розумних. Мовчазних. Тих, хто не буде патякати зайвого.
Вона нахилилася вперед, і відстань між ними скоротилася до кількох кроків.
— А ще, пане Неффі, ця справа повинна мати гриф “секретно”. Жодних газет. Жодних чуток. До моменту, коли я сама вирішу, що істину можна відкрити.
Він якусь мить дивився на неї мовчки. Потім повільно кивнув.
— Я зрозумів, мадам. Але тепер ви мені винні.
— Я завжди плачу свої борги, — відповіла вона з тією самою тонкою посмішкою, від якої в нього в грудях ніби теплішало, навіть попри тему розмови.
Вона витримала паузу, провела кінчиком пальця по ніжці келиха й додала тихо, але так, щоб кожне слово було, як укол шпилькою:
— На відміну від сімейства Неффі…
Віктор завмер. Від обличчя відлила кров, шкіра стала восковою, а очі — холодними й темними. Він нагадував бліду поганку, що виросла в тіні й боїться світла.
— Як я колись уже казав, пані Валлері, — повільно вимовив він, ковтаючи слова, — все, чим завинила моя дружина, буде мною компенсовано. Але я б хотів…
— Щоб я мовчала? — перервала вона, навіть не підвищивши голосу. — Що ж, я це й роблю. Питання лише в тому — чого ж мені це вартує?
Ці слова, мов іскра, підпалили ґніт. Віктор різко підвівся, крісло ледь не перекинулося. Одним кроком він опинився перед Валлері, і тепер тінь його постаті повністю закрила її від світла лампи.
— Чого тобі це вартує? — прохрипів він. — Шльондра! Та я вже втомився від тебе! Маніпулюєш мною, як лялькою. Думаєш, недоторканна? А я можу і закрити твій бордель, і згноїти тебе, повісивши той труп на тебе. А твоїх повій просто…
Двері кабінету розчахнулися, і в кімнату, мов театральний актор у кульмінаційний момент, увійшов Андреас.
— Валлері, моя люба, я б хотів з тобою дещо обговорити… — його погляд ковзнув на Віктора, і губи розтяглися в широкій, майже знущальній посмішці. — О, Вікторе? Старий чорте, давно не бачив. Як твоя лисина? Все так само виблискує на сонці, чи таки заросла хоч трохи?
Він не чекав відповіді, а вже сипав наступним уколом:
— Як дружина? Бачив її, до речі, напередодні неподалік… Не підкажеш, яким вітром?