Розділ 8: Моя отруйна оливочко ...

Стефанія не відразу озирнулася на Андреаса-Леона. Її плечі ледь здригнулися під його дотиком — не від несподіванки, а від глибокого, майже підсвідомого впізнавання. Вона знала ці пальці: впевнені, сильні, з легким, невловимим запахом тютюну й дорогої шкіри, аромат якої вона пам’ятала навіть уві сні, і який міцно асоціювався з їхніми спільними, потаємними моментами.
Вона повільно повернула голову, і її пухнасті золотисто-русяві кучері ніжно торкнулися Мікаелевої щоки, залишаючи ледь відчутний шовковистий слід. Її усмішка стала тоншою, вологішою, і в ній з’явилося те, що бачив лише Паскаль – первісна, небезпечна обіцянка старих гріхів, які колись робили їх обох п'яними від бажання, щасливими й небезпечними.
— А я й не збиралася впоратися, — прошепотіла вона так близько до його вуха, що її теплий подих торкнувся мочки, посилаючи по тілу ледь помітний імпульс. — Мені достатньо згадати… як ми робили це востаннє.
Андреас-Леон розсміявся тихо, з тією глибокою, хрипкою ноткою, від якої у неї колись тремтіли не тільки коліна, а й самі нутрощі. Його руки, що досі обіймали її перса, знову ковзнули вгору, з легким, майже хижим натиском, і пальці, ніби випадково, але з цілеспрямованою майстерністю, пройшлися по вигину її ключиці, опустившись нижче. Його великі пальці пестливо торкнулися місця над грудьми — саме там, де тонка тканина сукні майже не ховала тепла її шкіри, що починала вкриватися гусячою шкіркою від напруги. Кінчики його пальців ледь відчутно знову зачепили ті самі "вишеньки на торті", що вже виступали з-під мережива, викликаючи мікроскопічне, але непередаване тремтіння по всьому її тілу.
— Востаннє? — голос Андреаса-Леона потемнів, ставши оксамитовим і глибоким, наче вино, що розливається по венах. — Ти впевнена, що це було востаннє, ma chère? Може, ти просто забула смак справжньої розпусти?
Вона не відповіла, лише на мить стисла його зап’ясток з такою силою, що його долоня відчутно втиснулася в пружність її грудей,  змушуючи його руку затриматися, зафіксуватися на ній. Мікаель, досі мовчазний, з абсолютно незворушним виразом обличчя, перевів погляд з її обличчя на його руку, а тоді — на їхні очі, які обмінювалися безмовними сигналами. І цей погляд був холодний, мов сталь, і абсолютно відсторонений: у ньому не було ані ревнощів, ані бажання, лише чиста, майже стерильна фіксація факту, наче він робив запис у лабораторному журналі, не помічаючи жодних емоцій чи чуттєвості, що вирували навколо.
— Ви обидва помиляєтесь, — нарешті промовив він, спокійно поправляючи окуляри. — Тут немає криги, і немає мармуру. Є лише час, який марнується на пусті розмови.
— Що ти маєш на увазі? — стримано запитав Андреас, полишивши нарешті у спокої груди білявої куртизанки і вмостившись у кріслі напроти.
— Не беруся стверджувати з усією певностю, — голос Мікаеля був рівним, наче виміряна доза ліків, — але симптоми, що ми їх спостерігали, недвозначно вказують на отруєння.
Андреас-Леон лише ліниво відмахнувся рукою, ніби від надокучливої мухи. Його посмішка була напівголодна, напівзнущальна.
— Ну тут загалом, очікувано, — протягнув він, роблячи повільний ковток з келиха. — Так, це не відкриття… Припини формальності, любий друже. До біса ці ваші медичні церемонії! Скажи ж, з яким чудодійним еліксиром, що так витончено обірвав чуже життя, ми змушені мати справу? Не грай у мовчанку, старий, час — гроші, а в цьому домі гроші пахнуть особливо солодко.
Мікаель, ніби не помічаючи його театральності, лише поправив окуляри. Його погляд був сфокусований на невидимій точці у просторі.
— Як казав уже дотепер, я не беруся стверджувати напевне, — його тон залишався незмінним, — але маю чимало підстав бути переконаним, що це була наперстянка.
Андреас-Леон скривився, немов від кислого вина.
— Тю, я чогось думав, що то арсен… Мені чогось так тхнуло… тхнуло смертю, знаєш?
— Тхнуло від блювоти, Андреасе, — спокійно пояснив Мікаель, ніби читаючи лекцію нерозумному студенту. — То закономірно. Та, що характерно, арсен дав би нам геть інші, значно брутальніші симптоми. Зовсім іншу картину. Тож маємо, що маємо… Наперстянка. Безжальна і тиха.
Андреас-Леон замислився, його очі на мить втратили свій хижий блиск, ставши більш зосередженими. Він провів пальцем по обідку свого келиха, ніби обмірковуючи нову ставку в грі.
— А не міг би це бути, скажімо, алдрін? — запропонував він, і в його голосі з’явилася нотка виклику.
Мікаель, не змінюючи виразу обличчя, лише похитав головою, відкидаючи цю гіпотезу, як нецікаву дрібницю.
— Ніяким чином. Він має накопичувальний ефект, мій дорогий друже. Це як тоді… — Голос Мікаеля став трохи м’якшим, майже ностальгічним, немов він поринав у спогади, де було щось більше, ніж просто факти. — Пам'ятаєш те вбивство в Марселі, що ми розслідували кілька років тому? Те, що заплутало нас, мов павутиння?
На обличчі Андреаса-Леона спалахнув вогник впізнавання, а потім і задоволення. Він відкинувся на спинку стільця, його посмішка стала ширшою, повнішою.
— О, чи не про те ти згадав вбивство, коли тебе ледь не розбестила та клята вдова? — голос Андреаса-Леона став ще більш хрипким, наповненим спогадами про минулі пригоди та спільні гріхи. — Та, що обіцяла тобі всі насолоди світу, але ж ти заплющив очі на її вроду...?
— Так, саме те, — Мікаель незворушно кивнув, його обличчя залишалося спокійним, але в глибині очей на мить промайнув ледь помітний відблиск. — І саме та вдова, яка і вбила його, з такою ж холоднокровною майстерністю, як вона спокушала тебе.
Андреас-Леон розсміявся, і цей сміх наповнив кімнату, немов відлуння старих часів.
— Так, цікавий був випадок, — погодився він, насолоджуючись спогадами. — І доволі талановито, скажу я тобі. Так дбала про його здоров’я, на позір була зразковою дружиною, істинним ангелом з ликом святої… Ніхто б і не запідозрив.
— І все тому, — продовжив Мікаель, немов підсумовуючи складну формулу, — що вона добре знала, що алдрін має за головного ворога саме алкоголь, який би просто не дав отруті накопичитися в організмі й звести його в могилу. Він ніколи не був п'яний достатньо довго, щоб померти.
— Так, гарно… — Андреас-Леон затягнувся цигаркою, випустивши кільце диму в повітря, ніби відпускаючи спогади. — Так до чого то ми?
— До того, що алдріном тут і не пахне, — Мікаель закінчив розмову, відкидаючи цю версію остаточно.
— А пахне тут, друже мій, — Андреас-Леон подався вперед, його очі блиснули хижим вогнем, — цікавим розвитком подій. А знаєш, що тут найцікавішого, мій дорогий лікарю? Що знаряддя вбивства, тобто наперстянку, можна придбати чи не на кожному кроці — у найближчій аптеці, чи навіть у садовому магазині! — і розвести її запросто у… А що він пив?
— Маю підстави стверджувати, що вино. Але мені б було за щастя знайти пляшку і… — Мікаель, як завжди, прагнув до фактів, до незаперечних доказів, та не встиг він договорити, як на його колінах почала вовтузитися білявка красуня.
Стефанія вже відчувала, як її терпіння вичерпується. Її тіло на колінах Мікаеля заніміло, а повітря навколо неї, здавалося, стало важчим від невисловлених слів. Вона різко, майже імпульсивно, спробувала розірвати це коло.
— Перепрошую, панове, — мовила вона, її голос прозвучав нетерпляче, з легкою, ледь помітною ноткою роздратування. Вона вже почала підводитися, її шовкова сукня зашелестіла, обіцяючи звільнення. — Я вас покину, так як на мене там, можливо, чекають інші, менш заклопотані загадками, клієнти.
Та не встигла жінка навіть нормально поправити сукню, що злегка зісковзнула з одного плеча, вигідно оголюючи високий вигин ключиці та шматочок білої шкіри над глибоким декольте, як Андреас-Леон, з хижою швидкістю та елегантністю, перехопив її. Він всадив її на свої коліна, міцно, але ніби грайливо, притиснувши її тендітну спинку до своїх широких грудей. Її золотисто-русяві кучері розсипалися по його плечу.
— Зажди но, моя отруйна оливочко… — промовив Андреас-Леон хтивим голосом, майже муркочучи, його дихання гарячим шепотом торкнулося її вуха, посилаючи дрож по тілу. Його пальці, щойно обійняли її талію, тепер повільно, з чуттєвим натиском, почали ковзати вище, до найчутливіших місць, ніби досліджуючи кожен вигин. — Нехай чекають, якщо заманеться. Хіба ж ти маєш бажання мене покинути?
— Любий, авжеж ні. Просто робота… — Стефанія спробувала звучати переконливо, але в її голосі бриніла нотка безпорадності, хоча її тіло вже звично подалося на його дотик, майже розчиняючись у знайомих обіймах.
— Я готовий заплатити будь-які гроші, аби твоєю роботою стали ми, моя наперстяночко... — Його тон став власний, майже володарський. — ...Тож… Друже мій, Мікаелю. Чи бачив ти колись такі чарівні ніжки? — Він, немов хижий гравець, що виставляє свою здобич напоказ, задрал поділ її сукні аж до колін, оголюючи витончені щиколотки та м'які вигини литок, що біліли під світлом люстр. Його погляд був зухвалим, наче він пропонував Мікаелю взяти участь у цій непристойній грі.
Мікаель же лише ледь помітно зітхнув, його окуляри відблиснули, приховуючи очі.
— Я бачив різні ноги. І з тілом, і окремо від нього… — його голос був рівним, без жодного натяку на зацікавленість чи емоції, ніби він обговорював анатомічний зразок, позбавлений будь-якої чуттєвості.
— Який же ти… Ех… — Андреас-Леон відкинув голову назад, розкотисто розсміявся, і цей сміх наповнив кімнату, ніби розганяючи залишки пристойності. — А чи доводилося колись тобі бачити таку розкішницю, як у цієї хтивої красуні? Ні? А міг би побачити, якби був менш скутим… Якби дозволив собі хоч раз відчути вогонь замість льоду! Ну нехай… Тож… Моя отруйна оливочко… Скажи ж мені, куди ти квапишся?
— Так я ж кажу, працювати… — Стефанія спробувала відвести погляд, але Андреас-Леон тримав її міцно, його пальці вже відчутно торкалися внутрішньої поверхні її стегна, проводячи тонку лінію по чутливій, розпаленій шкірі, майже біля самого краю сукні, наближаючись до забороненого.
— Стефанічка, сердешна моя беладонно… Я знаю, яка ти ласа до чоловічих рук. Я пам’ятаю те ще з тих пір, як навіть найкуціший вусик не брався рости на моєму обличчі. Як молитву, завчив я твоє бажання, серед яких: відчувати чоловічі руки на своїх чутливих, тремтячих персах. І я розумію, що тобі кортить, щоб якийсь джентльмен забув про правила пристойності, обмацуючи тебе всю, щоб його пальці блукали по кожному сантиметру твого чудового, спраглого тіла, не пропускаючи жодного вигину чи западинки. Але приділи мені хоч хвильку свого часу, і будь зі мною трішки більш чесною. Ти ж знаєш, як для мене це… — Голос Андреаса-Леона перетворився на глибоке, майже гіпнотичне муркотіння, його погляд став темним і пристрасним. Але не договорив Паскаль, як в холі раптом запанувала моторошна тиша. Густий гомін голосів, що наповнював повітря ще мить тому, зник, мов його й не було. Кожен звук, кожен шепіт розчинився. Лише один голос там було чутно — чіткий, офіційний, що прорізав тишу, мов сталевий клинок — голос жандарма Віктора Неффі:
— Шановні, зберігайте спокій. Хто і з якою метою нас викликали?
На верхній сходинці парадних сходів, немов холодна, несподівана тінь, що з'явилася з мороку, стояла Валлері. Вона закутувала плечі в темно-синій шалик, ніби ховаючи своє єство і від зайвих, оцінюючих поглядів жандармів, які миттєво прикипіли до цієї сцени, і від холоду, що скував її душу, залишаючи її обличчя блідим і напруженим.
— Це була я! — її голос пролунав дзвінко, бездоганно чисто, розтинаючи раптову тишу, мов ніж, і приковуючи до себе всю увагу.